Версiя для друку Обговорити в форумi

Ветеран української журналістики Олег Олексійович Кравченко народився в сім’ї вчителя 29 січня 1938 року на Луганщині в селищі Мілове Міловського району. Під час війни з гітлерівською Німеччиною його батько бив ворога в лавах Червоної армії, а Олег з матір’ю та сестрою опинилися в окупації. Німці вигнали їх із хати, і вони разом з ріднею були змушені вдев’ятьох 540 днів і ночей жити в погребі, аж до визволення Мілового. У 1945 році, після повернення його батька з фронту, сім’я переїхала на Полтавщину, в Гребінку. Свій шлях у журналістику Кравченко розпочав у Києві ще студентом Української сільськогосподарської академії у 1956 році в багатотиражній газеті «За сільськогосподарські кадри». Має дві вищі освіти – інженерну і гуманітарну. Працював у лісовому господарстві і лісовій промисловості, а після закінчення факультету журналістики Українського поліграфічного інституту у Львові – в книжковому видавництві, в редакціях газети «Освіта», «Ділова Україна», журналі Верховної Ради «Віче». З 2002 року очолив редакцію видань Всеукраїнської асоціації пенсіонерів – газети «50 плюс. Для тих, кому 50 і більше», журналу «Наше покоління», збірника «Кроки назустріч». Автор кількох книг, понад 2000 публікацій в пресі. Нагороджений медалями, Почесною відзнакою Товариства «Україна-Світ», відзнакою «Відмінник преси», медалями.

В боргу я перед батькiвською мовою!

В боргу я перед батьківською мовою! 
О, скільки ж в ній мелодій і громів! 
На жаль, свого життя першоосновою 
Я скористатись толком не зумів. 
Тепер, коли думки мої сполохані 
Хапаються за лексику віків, 
За бур’янами та чортополохами 
Їм боляче від мовних остюків, 
Між драпаків-ожин, місцин тих ягідних, 
Де аж до крові жалить і дере,
Так хочеться зануритись у лагідне,
Щоб аж сп’яніти від першоджерел!.. 

Я люблю День народження Бога

Я люблю День народження Бога, 
Коли ніжністю повниться світ.
Відлітають і біль, і тривога,
І шепчу я різдвяний завіт.
І всім серцем звертаюсь до Того,
Хто страждання на себе прийняв,
І прошу освятити дорогу,
Що в житті я для себе обрав.
Нам буття доленосного грані
Віфлеємська зоря осява.
І в день перший, і в самий останній
Його правда всіх нас зігріва.
Тож святкуй День народження Бога,
В православ’ї – тепло, як ніде!..
А освячена Богом дорога
Хай до раю тебе приведе.

Веселі дзвони великодні

Весняний дощ, а, може, ранні роси
Сльозою впали на траву з небес…
То сльози щастя новину приносять:
 – Христос воскрес!
 – Воістину воскрес!
Веселі дзвони… Великоднє свято…
І покотилась хвиля між людьми:
 – Христос воскрес! – нам кажуть мама й тато,
 – Воістину воскрес! – гукаєм ми.
Спливає час… І ось уже ми сиві
Діди й розважні, у літах, жінки,
Та, як і змалку, ми в цей день щасливі
І разом з дітьми любим писанки.
Душа стає в цю днину молодою,
Забувши про турботи та болі,
І повняться всі душі добротою
На пращурами славленій землі.

МОЛЮСЯ ЗА УКРАЇНУ 
Мій добрий Боже Незлобивий! 
Ти Справедливий, Терпеливий! 
Благаємо, твої ми діти: 
Війну нема вже сил терпіти! 
Прийди до нас у цю годину, 
Поглянь на нашу Україну, 
Всіх захисти – близьких і рідних – 
Від клятих москалів гібридних! 
Допоможи зцілити рани 
Від злої зброї і обману, 
Від мук тілесних і полону, 
Від гадів «п’ятої колони», 
Від тих Іуд кремлівських клятих, 
Що лізуть в хату «старшим братом». 

* * * 
Не забуть нам години скорботні, 
Світлу пам’ять Небесної сотні… 
Чом же в отчому домі 
Маєм слухать прокльони 
Та брехню доморощених ботів? 
Ненажерливі, схиблені душі 
Революцію Гідності душать. 
Наче купа лайна – 
«Русский мир» і війна! 
В Україні – руїни і горе… 
Море крові і сліз, 
Бо москаль поналіз 
В наші землі і з суші, і з моря. 
Підла зрада, 
Підступність і пастка. 
І кривавий котел Іловайська… 
І Дебальцевого гіркоти… 
Санітарам – роботи, роботи!.. 
Московитів бригади поганські 
Трощать землю мою під Луганськом, 
Пруть армадою нагло і тупо 
І під Бахмут, і під Маріуполь… 
Оборону нелегко тримати, 
Та стоять непорушно солдати 
На сторожі життя Батьківщини – 
Найвірніші сини України. 
Хоч змарніли їх мужнії лиця, 
Та не зрадять козацьких традицій:
Ворогам – справедливую кару – 
Той вогонь, що з Холодного Яру! 

* * * 
О, великий Господь всемогутній! 
Збережи України майбутнє, 
Поможи справді вільною стати! 
Дай нам сил зупинить супостата! 

* * *
Пам’яті Левка Лук’яненка 

Дві сили на землі: одна зорить в минуле, 
Їй рабство — п'єдестал, олжа — підпора їй, 
А перед другою — пісень всесвітніх гули, 
Сади майбутнього і творчості прибій. 
Максим Рильський 

Скінчилася ця драматична повість… 
Пішла в безмежжя стежка нелегка. 
Незламний Дух і невгасима Совість – 
Таким запам’ятаємо Левка. 
Почув про розстріл вирок – не злякався, 
Бо вірив: Україна буде жить! 
У таборах мордовських не зламався, 
Боровся проти рабства та олжі. 
З-за грат землі вкраїнської безмежність 
Вселяла в’язням впевненість в серця. 
І треба ж так, що Акт про Незалежність – 
Як раз на день народження борця! 
Скінчилася ця драматична повість… 
Пішла в безмежжя стежка нелегка. 
Незламний Дух і невгасима Совість – 
Таким запам’ятаємо Левка. 

Росія вбиває!..

Все швидко згоріло. 
Ілюзій немає. 
Мов дика горила, 
Росія вбиває! 
Молитви Кирила 
Повторює паства, 
А путінське рило 
Белькоче про братство. 
І сунуть рашисти 
Ордою зі Сходу, 
Такі ж, як нацисти 
Німецького роду, 
Такі ж сталіністи, 
Кати і злодюги, 
На руку нечисті 
Диявола слуги. 
Нікому від звіра 
Пощади немає! 
Немає їм віри – 
Росія вбиває! 
Роками брехали 
Про братство народів. 
Та суне навала 
Москальська зі Сходу, 
Століття точили 
На «брата» сокиру… 
З мішка стирчить шило 
Від «русского мира». 
Цвіт нації гине, 
І краю немає! 
Мою Україну 
Росія вбиває! 
Та скажемо грізно 
Москальським ординцям: 
– Відстоїм Вітчизну! 
Бо ми – українці! 
Є сила й завзяття 
В війні за свободу! 
«І покажем, що ми, браття, 
Козацького роду!» 

Мамин хрестик

Я оберега кращого не знаю,
Ніж мамин хрестик на тугім шнурку,
Коли під шквалом «градів» потерпаю,
Рятуюсь в відчайдушному стрибку.
А нас з усіх калібрів шкварить ворог,
Вже пристрілявся щільно міномет…
Та я живий! Ви чуєте, потвори?!
Я не здаюсь! Я вперто йду вперед!
Скінчився бій. Гудуть у небі дрони,
Новий удар нам світить повсякчас.
Готуються сепарські батальйони
І вишколений бандою спецназ.
І знову обстріл, знову кляті «гради»!
І гострий біль: мене прошив свинець…
Мене штовхають в бік ногами гади,
Сміються й кажуть: «Этот – не жилец!..»
А далі – ніч без продиху, безмежна.
Лежу я в комі. Вже до смерті звик.
Та ніби чую: «Тихо! Обережно…
Несіть в палату», – каже чоловік.
Скривавлену сорочку розрізали,
А кров лилася, мов дощі до діж.
І санітару медсестра сказала:
«Стривай! Повільно! Хрестика не зріж».
Напевно, крові втратив цілу діжку…
Коли ж нарешті вгледів білий світ,
Старенький лікар підійшов до ліжка
І тихо мовив: «Ну, герой, привіт!
На подвиги не годен в цьому році,
Не поривайся до гвардійських лав.
А народився, мабуть, ти в сорочці,
Якщо ось так клінічну смерть здолав».
Так! Я живий! Я більше не вмираю!..
Побачу сонце і Дніпро-ріку!..
Я оберега кращого не знаю,
Ніж мамин хрестик на тугім шнурку.
2015

На Покрову

Ой, на Покрову, на Покрову 
Знайшов на щастя я підкову, 
З ріки дістав я повний ятір. 
В печі линів готує матір…
А завтра зранку, до схід сонця, 
На Схід рушають оборонці. 
Услід мені всміхнеться мати, 
Щоб сльози якось вгамувати, 
А я, з линами у торбині – 
В АТО з бійцями на машині. 
Мені, мов щось попало в вічі… 
У тій АТО я вижив двічі, 
Здолав контузію і смерть я…
Чи повернусь додому втретє?.. 
Чи обійму матусю в хаті?.. 
Храни мене, Пречиста Матір!

Волонтери

Я захоплююсь волонтерами,
Що уміють любити бійця.
Громадянської зрілості терени
Відкривають їх щедрі серця.

Водії, лікарі, автослюсарі,
Підприємці, медсестри, кравці
Владу бездарів діяти змусили,
Щоб тримати ту владу в руці.

Чи то дрони, чи КрАЗи броньовані,
Чи будиночки для блок-постів –
Все під силу механікам, ковалям,
Що обрали шляхи непрості.

Ті шляхи під снарядами, "градами"
Обирають лиш мужні серця.
Не пустими словами-порадами -
Тільки ділом! І йдуть до кінця!
2015
 
Я вмирав у Промзоні

Я в Промзоні вмирав.
Втратив ноги й осліп.
Я в Промзоні вмирав
Без ридань і без слів.

Я нічого не бачив.
На чоло падав сніг.
Щось липке і гаряче
Груди дерло мені.

Били по нас на світанні,
Снаряд від «братів» прилетів.
За «братство» із сил останніх
Спасибі сказать я хотів,

Але ані змоги, ні сили,
Ні мови я вже не мав,
Бо рота осколки скосили –
Німим і сліпим я став.
 
Я вмирав у Промзоні,
Спрагу пекельну боров –
Пив із своєї долоні
Власну солону кров.

Хтось із руїн кричав,
Аж розлягалась луна:
– Будь проклята ця війна,
Ця проклятуща війна,
І той, хто її розпочав!..
2017
 
КРЫМСКОЕ ДЕЖАВЮ

В отца стрелял энкавэдист, 
Небрит, угрюм, вонюч, нечист. 
Его дружки в сарае кур ловили… 
Брат с окровавленным лицом 
Склонился молча над отцом, 
Но сволочи и брата пристрелили… 
В мозгу – неистовство грозы… 
В сарае – блеянье козы… 
И душу рвёт приход шайтана… 
«Эй, ты! Начальница козы! 
Кажись тебя зовут Назыл?» 
«Назыл я, дочка Амет-хана». 
«А брошь твоя из бирюзы? 
Снимай, да только без бузы!
Прикончил давеча я хана!..» 
А дальше – гонят всех, как скот, 
Прикладом, сапогом в живот… 
Крик... Визг детишек... Взрослых стоны… 
Убитый дедушка обмяк… 
А их загнали в товарняк, 
В битком набитые вагоны…
Толпа… В ней можно лишь стоять. 
И нечем в тесноте дышать. 
Рыданья. Крики. Всхлипы. Стоны… 
И лязг, и скрежет буферов, 
И капает моча и кровь 
На доски старого вагона… 
Три тыщи вёрст в таком аду… 
Погибло много в том году… 
Кто выжил – всё равно не видел рая. 
И каждый вечер соль слезы 
Вкушала робкая Назыл, 
Всё вспоминала тишь Бахчисарая. 
* * * 
Уж и деды ушли… Поседели отцы… 
Но ворвалась Россия, как встарь, 
И на крымской земле повторить геноцид 
Норовит против крымских татар! 
Снова кровь и разбой, снова плач матерей… 
Черный смерч полуостров накрыл. 
Слуги Путина – хуже коварных зверей – 
В «русский мир» превращают наш Крым. 
Люди мира! Услышьте тревожный призыв! 
Не дадим же друзей мы в обиду! 
Скажем извергам: «НЕТ! Руки прочь от Назыл! 
Крым – наш дом! Не бывать геноциду!».
2016 - 2018

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2018 > Тема "Душі криниця"