Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно з лубенського видавництва «Інтер парк» вийшов у світ поетичний альманах під красномовною назвою, що підкреслює його зміст, – «Понад усе нам – Україна». Презентація збірки відбулася на живописній Волині. Це вже шостий випуск літературно-мистецького коша «Ріднокрай».
Редактором-упорядником став лубенський поет-пісняр Олександр Печора. Він разом зі співзасновниками коша Віталієм Назаруком та Миколою Серпнем у передмові-зверненні до колег-поетів наставляє: «Можеш творити зараз – твори, бо вже ніколи не повернеться ця мить і не відіб’ється повторно у твоєму серці». Хто-хто, а поети в цьому постійно переконуються на власному досвіді. Знають, що уже за хвилину нахлинуть нові відчуття, думки і враження. Та й навколишній світ змінюється невблаганно. Тут же у передмові акцентується увага на покликанні літераторів сьогодні – бути «з шаблею і бандурою на сторожі миру і порядку». Нагадуваннями для них мають стати ілюстрації легендарного козака Мамая, який, граючи на кобзі, ладен у будь-яку мить підхопитися на захист ріднокраю, а також мужня боротьба за волю та правду українських звитяжців від Тараса Шевченка до письменників розстріляного відродження, шістдесятників. На їхню думку, у сучасних літераторів є на кого рівнятися, з кого брати приклад. І такій їхній місії має служити слово як досить дієвий і ефективний вид зброї супроти зла у всіх його видах. Це воно уже багато років колотить Україну, терзає і рве на шматки, перетворюючи народ на бідаків. І прояви його дволикі – це зовнішня і внутрішня окупації, яким поки що немає кінця-краю.
Ясна річ, що митці не мають права стояти осторонь і спостерігати, як зло вершить свої темні диявольські справи. Більшість із них на повний голос висловлюють своє ставлення до всіх процесів, що відбуваються у нашому суспільстві. Це спостерігаємо і в поезіях у представленому зібранні, де розміщено твори 50 українських поетів із різних країв України. Ті вірші різнопланові за змістом, формою відтворення дійсності та силою переживань. Тут і філософське осмислення українського буття, і критика безладу та його винуватців. Але найвагоміший пласт поезій присвячено любові до рідного краю, до України в цілому та її людей. І це закономірно, бо для поетів понад усе – Україна, її доля. Наразі скажу, своїми творами вони прагнуть згуртувати народ у протиборстві з лихом, намагаються дати орієнтири до шляху благополуччя і розквіту.
Таких віршів в альманаху набереться не один десяток. До цього спонукають сумління та знову таки любов до землі, де поети народилися, виростали, набиралися снаги і сили. Ось як про це пише тернопільчанка Патара Бачіа:
«Єдиною будь, люба Україно.
Лиш ворог твоє тіло підло рве,
Аби слабку жбурнути на коліна
І винищити тут усе живе…
На Схід і Захід нас чужинці ділять,
На Північ і на Південь ділять теж.
Не розуміють: де є українець,
Там Україна – їй немає меж!»
Подібні думки висловлює й поет Олександр Бригас із Самбора, що на Львівщині:
«І все ж люблю Її, розшарпану віками,
Багату всім і бідну водночас,
Обмацану нечесними руками,
Убиту і воскреслу стільки раз…
…Хай доведеться битись до загину
За світлий день онукам і синам –
Люблю свою єдину Україну
І ворогу ніколи не віддам».
Чимало поетів не лише зізнаються у своїх почуттях, а й закликають до рішучого спротиву ворогам різної масті. На їх переконання, свою Вітчизну слід любити не лише у часи благополуччя, а й незгод та бідування. Мирослав Вересюк із Вінниці пристрасно промовляє:
«Любіть не за розкіш і сяйво вогнів,
Хоч важко за злидні любити…
Любіть! І щоб кожний із нас захотів
Для неї в житті щось зробити!»
Подібних закликів у збірці доволі. Тим самим поети хочуть допомогти землякам осмислити, що, тільки залишаючись по духу і вірі українцями, відданими своєму ріднокраю, можна розраховувати на пристойне життя, вільне і справедливе. Як не погодитися з відозвою Віталія Назарука із Луцька:
«Україну мою у Дніпрі освятіть,
Освятіть лівий берег і правий.
І її на руках до небес вознесіть,
Як квітучу і сильну державу.
…Бо на рідній землі ми єдиний народ,
То й державу шануймо єдину.
Щоб добилися ми довгожданих свобод,
Освятіть у Дніпрі Україну!»
А його земляк Юрій Щербик у циклі віршів «АТОвські роздуми» на конкретних подіях, що відбуваються на сході України, показує всі тяготи війни, які доводиться долати бійцям на передовій, аби «братство» дволике не пройшло» та як зброю «із собою нести чесне слово, бо правду хтось має захистити». З його поезіями перегукуються віршовані роздуми Ігора Стожара із Яремчого – він закликає завжди пам’ятати тих, хто віддав життя за волю і незалежність Батьківщини. У тім числі і майданівців, які повстали супроти колонізації та пограбування рідного краю. Маргарита Шевернога із Кам’янця-Подільського пише: «Як на прощу, ідуть на Майдан: поклонитись загиблим, скласти шану живим, уцілілим, за всіх помолитись». Поет із Рівненщини Микола Серпень у вірші-посвяті «Захисникам України» звертається до земляків гідно поцінувати подвиг бійців, які загинули на полі битви, і здійснити те, про що ті мріяли:
«І щоб в легендах ожили навік
Всі ваші друзі, ті, що полягли,
Ви мусите прожити кожен рік
Із тих, котрі вони не дожили!»  
Ніби застереження звучать рядки поетеси з Краматорська Галини Онацької – вона на власні очі бачила, як нищився колись благополучний донецький край і хто винен у людських поневіряннях.
«Манкуртом є, хто свій не любить край
І віддає чужинцям на поталу.
За тридцять срібних душу не продай,
Онуки потім щоб не проклинали.
…І бережи, не зраджуй кожну п’ядь,
Бо це твоя свята земля рідненька.
Не можна Україну продавать,
Як продавать не можна батька й неньку».
На жаль, манкуртів або ж просто байдужих і зараз немало серед українців. Як написав вінницький поет Петро Пашковський, такі люди ладні продати за «хабарну гречку» власну совість і честь. Вони навіть не задумуються, що «владцям нашим на людей начхати! Вибори їм зараз понад все. Скоро гречку майже в кожну хату мафія лукаво принесе». Не лякає і те, що вони міняють на ту гречку «майбуття онуків золоте». Кримський поет Валентин Бут називає запроданців «каліками духу» і прирівнює їх до зайд-байстрюків, «що нищать Край мій, нищать рід мій милий ці нескінченно довгії роки». А Інеса Доленник з Кривого Рогу вірить, що український народ переживе усі злигодні, як це не раз відбувалось в історії:
«Нічого, ти відболієш, ти перебудиш,
Загоїш рани, знову сплетеш віночок…
І навіть цей підступний цілунок Юди
Із вуст твоїх змиють мільйони синів та дочок». 
Вчитуєшся у строфи альманаху і мимохіть зринає думка: тож хто як не поети мають нагадати недолугим, чиї вони діти та де їхнє коріння. Не можна не погодитися з роздумами житомирського поета Михайла Жайворона:
«Якщо талант від Бога у митця,
То й білий світ в багатоцвітті райдуг.
Але насправді у руках Творця
Ми олівці, заточені на правду».
Тільки володарям слова дано розбудити сумління у збайдужілих чи заблукалих – дивись, і щось людське заворушиться у грудях. З болем про це у вірші «Повертайся до сонця, народе!» говорить лубенський поет Олександр Печора:
«Споконвіку перевертнів сила
З нас робила слухняних овець.
Нас московське лукавство косило,
Та тепер вже урвався терпець!
…Щоб свободою дихати вільно,
Я покласти життя не боюсь.
За єдину свою Україну,
За соборну пракиївську Русь!»
А в іншому вірші «Додому» з надією додає:
«Затихне грім і буде сонцеграй.
Та завжди скрізь лишаймося собою.
Собі будуймо в Україні рай.
Усе в житті лікується любов’ю».
Саме любов – справжня цілителька від усіляких недуг, як особистих, так і суспільних, і планетарних. Дуже влучно про це написав житомирський поет Михайло Плосковітов:
«Усе, що нині маю, це любов.
Не крадену. Не знайдену. Від Бога.
Любов – моя родина, дім, дорога,
Якою стільки втратив і знайшов!»
Прояви любові до рідного краю можуть бути різні. Одні поети говорять про це прямо і відкрито, почасти їхні вислови нагадують афоризми, що, як мовиться, миттєво досягають свідомості. Проте в альманаху чимало поезій, де ця любов перелита в тонкі поетичні образи – такі охоплюють не лише розум, а й почуття. Особливо це помітно, коли читаєш вірші про рідні місто, село чи хату. І ось приклади. Кримська поетеса Галина Литовченко зізнається:
«Моя Вкраїна – то, найперше, хата
В селі над Россю в шепоті гаїв.
І поле, на чорноземи багате,
І сад вишневий – царство солов’їв».
А в подальшому вона від конкретики переходить до узагальнення: «Бо всі ми тут козацької породи» та «один рушник від Заходу до Сходу твої народи пов’язав навік». Цей же поетичний прийом вона використовує у більшості своїх творів. Зокрема, у посвяті Герою України, кримській вишивальниці, уродженці Лубен Вірі Роїк спочатку змальовує, як «на льнянім полотні повсідались півні із лубенських ранкових тинів. Сипле жайворон спів, і з-під голки – пісні милих серцю полтавських ланів», а насамкінець висновок: «не схибнулась, не зрадила, не відійшла – край прославила свій на віки».
І таких поезій у зібранні безліч – усі й не перелічити. Скажімо, ось як зображує рідний край поетеса з Канади Світлана Павелко: «Наїхали козаченьки до розлогої річеньки, коней сивих напувати, з води сили набирати. Там дівчина шмаття прала, козаченькові моргала»… Вона за тисячі кілометрів такою уявляє традиційну Україну. І висловила свої глибинні почуття опосередковано, але влучно. І іншому вірші про своє село далека землячка пише: «До болю рідні всі його куточки, як ніжні оксамитові листочки. Воно тримає небо і свободу. Тут суть мого життя і родоводу».
Цим засобом успішно користуються і рівненська поетеса Тамара Шкіндер у своїх ліричних роздумах, кияни Валентин Довбиш, Лідія Скрипка, Ніна Діденко, а також Леся Геник з Івано-Франківська, Олена Гринник з Гайсина на Вінниччині, Тетяна Горобець з Рівненщини, Олена Іськова-Миклащук з Хмельниччини, Наталя Святокум з Кропивницького, Леся Утриско з Мадриду і багатьох інших знаних авторів.
На жаль, у межах статті неможливо детально спинитися на особливостях творчої манери кожного автора. Та й мета ставилась конкретна – показати один із напрямків багатогранної діяльності українських літераторів: виховання в серцях і душах українців такого святого почуття як любов до своєї Батьківщини. До речі, автори передмови до альманаху наголошують: «Перед нами зараз стільки всіляких викликів, можливостей і різноманітних шляхів розвитку – аж дух забиває! Так хай же ніщо не відволікає від творіння ради добра, любові і святої віри, що Бог завжди на боці правди!»
І завершити цей короткий аналіз хочеться словами поетеси з Полтавщини Любові Ігнатової:
«З-під сонця лине пісня журавлина,
Гойдає вітер вруна на полях.
Понад усе у серці – Україна!
Понад усе – то батьківська земля!
Тож бажаю усім поетам України наснаги та нових творів, які б надихали наших громадян на любов та добро! Адже у їхніх руках всесильна зброя – Слово!
Віктор СТУС,
член НСПУ, заслужений журналіст України і АР Крим

***
Ці вірші кримських поетів були розміщені в альманаху «Понад усе нам – Україна»:

Галина ЛИТОВЧЕНКО

О, ДНІПРЕ МІЙ…

В Дніпро дивлюся з потяга метро:
краса Славути чиста і бентежна.
Веселка ген занурює відро
в його блакитні води обережно.

Розпушують спокійну гладь човни
(позаздрила – мені б таке дозвілля).
Комусь з кущів мерещаться лини –
пучок вудилищ висунув з-під гілля.

А Правий берег – в сяйві куполів,
пильнує спокій Батьківщина-мати.
Весняну просинь крають  журавлі
й пісень про Київ хочеться співати.

О, Дніпре мій, люблю твою могуть,
поважний вік і доблесне минуле.
В сім’ї єдиній Україні буть,
козацьку славу ми ще не забули!

Чатують землю воїни-сини –
забулись ордам  посвисти нагайки…
Розпушують спокійну гладь човни,
як в давню пору запорозькі чайки.

ВОДІЙ БАХЧИСАРАЙСЬКОГО АВТОБУСА

Після того поспішного референдуму,
після того, як перевертні поскидали маски
і оголили свої личини,
він, привітний симпатичний мусульманин -
водій бахчисарайського автобуса
на відміну від своїх колег
ще довго їздив з двома
жовто-блакитними прапорцями:
кримськотатарським з жовтою тамгою
та звичним оку українським національним.
Пасажири його рейсу
дивилися на маленькі прапорці
і на самого водія
різними поглядами і різними очима.
З одних від люті сипалися іскри:
що він собі дозволяє,
куди дивиться влада?
Інші світилися повагою та захопленням:
який відважний патріот цей чоловік!
Коли я виходила з автобуса,
підходила до нього і дякувала:
- Спасибі вам за прапорець.
- Чим можу… - відповідав він посміхаючись.
Згодом на лобовому склі
лишився сумувати лише той,
на якому жовтів герб кримських татар.
А з деяких пір на маршруті я того водія не бачу.
Інші прикрашають свої робочі місця -
хто триколором з двоголовим хижаком,
а хто блакитним з тамгою.

Валентин БУТ

ІВАНУ НИЗОВОМУ

Агов, козаче! Рано ж ти пішов…
Ще так багато мав би слово сіять
Отим малим, що марно ждуть месію,
Талант від Бога звівши нінащо.
Ще мав би ним батожити лукавих,
Що рід забувши свій, позбувшись честі,
В наш тихий край накликали нашестя,
А з ними кров, сиріт, гірку неславу…
Але і те, що ти пустив на чисті роси,
Лікує душі, зцілює серця,
А ще, благає сивого Творця
Вкраїнцям повернути, врешті, розум.
А тут, на Білопільщині, зозулі,
Так щедро роздаровують літа,
І золоті колосяться жита,
І солов’ї ще свищуть, а не кулі.

СТЕПИ КАРАДЕНІЗУ

О степе кримський: запах твоїх трав –
Волошок, льону, чебрецю, полину
Я не забуду, де б не був, до згину,
Ти посвистом левантових октав
Приходиш часто у моє безсоння,
Шепочеш щось на мові ковили,
І квилить чайка, і гримлять вали –
На ранок бризки тих валів солоних
Сліди лишають на моїх щоках,
А крик шуліки, наче поклик волі –
Все кличе й кличе крізь роки недолі,
Відлунює невпинно у думках.
Чи чує крик той сонмнище почвар?
А чуючи, чи розуміє присуд?
Мій Крим, мої степи Караденізу –
Чекають сходу сонця Girimlar.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2018 > Тема "Душі криниця"