|
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема "Українці мої..."
#20 за 14.05.2004
МОЯ ТИ ДОЛЕ ЧОРНОБРИВА!
Інна НАЗАРОВА
ЖІНКИ В ДОЛІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
«Не журюся,
а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі».
Т. Шевченко.
Ми погрішили б проти істини, якби сказали, що Шевченко не зазнав радощів кохання. Кохав він, кохали його. Все це було.
Першою жіночою постаттю, яка викликала глибоку симпатію Тараса, надовго привернула його увагу, була Оксана Коваленко.
З нею в поета пов’язані пригоди і спогади про дитячі роки. Ті перші пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя Шевченка перетворились у щире полум’я, яке не покидало його серця до останніх років життя, і Оксана стала для Тараса Григоровича типом жінок, які йому подобалися.
Досліджувачка творів Шевченка Марієтта Шагінян пішла за поезією і допустила безліч помилок. Так, виходячи з поеми «Мар’яна-чер-ниця», вона стверджує, що Оксана старша за віком, і розвивала цю думку в напрямку потягу Шевченка до літніх жінок. Це помилка, бо кохав він завжди молодших себе. І часом значно.
Сприйняла дослідниця «на віру» і долю Оксани, оплакувала її. Сьогодні ж відомо, що робила вона це даремно. Оксана народилась 4 листопада 1817 року і була майже на чотири роки молодша за Тараса. Хата її батьків, Степана і Мотрі Коваленків, стояла поблизу хати Шевченків, і малий Тарас ріс у дружбі з Оксаною. Вони теж були кріпаками. Кирилівські будні зводили їх з батьками Шевченка. Але 1829 року вони розлучилися назавжди.
Життєві перипетії Оксани Коваленко склалися відносно щасливо, на відміну від зображених у вірші. 1840 року вона вийшла заміж за кріпака із сусіднього села Педи-нівки Карпа Сороку. Коли Шевченко 1843 року повернувся до рідних країв, вона вже мала двох дочок - Параску і Варвару.
Оксані, як, мабуть, нікому, він присвятив багато своїх творів: «Ми вкупочці колись росли...», «Мені тринадцятий минало...», поеми «Мар’яна-черниця», «Катерина». І в деяких з них він зробив Оксану покриткою. Це можна дослідити з вірша «Ми вкупочці колись росли...»:
- Чи жива
- Ота Оксаночка? - питаю
У брата тихо я. - Яка?
- Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
- Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям
вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась...
Але це вірш не про долю Оксани, а про долю всіх дівчат, збезчещених москалями.
* * *
1830 року п. Енгельгардт, будучи у Варшаві, віддав свого «козачка» Тараса вчитися ма-лярства до відомого тоді художника Лампі. Там він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою Ядвігою Гусиковською і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його серці до дівчини, що належала до іншого середовища, мало великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як зізнався сам поет своєму приятелеві І. Сошенкові, облагородила його душу, піднесла його у власних очах. «Я вперше тоді подумав, чому і нам, кріпакам, не бути такими же людьми, як інші вільні стани?» Та любов, як пише відомий дослідник біографії Кобзаря М. Чалий, не обійшлась без жертв: коханка, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім’я щирих сердечних взаємин відмовився від «хлопської мови». В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Такі обставини змусили Тараса вчити польську мову. Ці лекції, як можна припустити, ішли досить успішно, бо пізніше Тарас Шевченко, як відомо, вільно володів польською мовою.
Але це щастя, що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, і принесло Тарасові багато важких переживань.
* * *
Із різних спогадів випливає, що до заслання Шевченко не мав наміру одружуватися. Якийсь час після звільнення з кріпацтва Тарас Григорович жив у Івана Сошенка. І саме тут він познайомився з іншим об’єктом захоплення, ним стала німкеня Маша. Вона була сиротою і мешкала у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Після чого Сошенко розгнівався і вигнав його з помешкання. Тим і скінчилась любов.
Якось у Києві Тарас Григорович захопився однією відомою красунею, як свідчить письменник Афанасьєв-Чужбинський, це була Ганна Закревська, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильним. Але одного разу він пішов до неї з якимось тремтінням, проте яка ж чекала на нього несподіванка. Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі в товаристві трьох залицяльників, яка кожному по-своєму дурила голову. Шевченко пішов з твердим наміром: ніколи більше не повертатись до неї - і дотримав слова. А з приводу захоплення тією красунею він ніби навіть написав такі рядки:
«Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю,
Він у мене тут - у серці».
А серця не має
Й не було його ніколи,
Тільки шматочок м’яса.
Нащо ж хороше і пишно
Так ти розцвілася?.. Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили?..»
* * *
Навесні 1843-го Шевченко побачив батьківщину свого дитинства. Побачив не у мріях-снах, а наяву.
Він залишив рідну землю лакеєм, козачком пана Енгельгардта - а повернувся знаменитим поетом, речником гнобленого люду.
Майже третину часу перебування в Україні у свій перший приїзд Шевченко жив у Яготині, в маєтку князя М. Г. Рєпніна. У родині Рєпніних він знайшов не тільки захоплених шанувальників свого таланту, але й вірних друзів. І найвірнішого з них - дочку князя, Варвару Миколаївну.
Це вона всіляко підтримувала задуми Шевченка серією офортів «Мальовнича Україна» явити перед очі всього освіченого люду свою Батьківщину задля її звеличення і слави. Це вона, княжна, довідавшись, що за написання революційних віршів поета віддано в солдати з особистою забороною царя писати й малювати, листовно звернулась до шефа жандармів графа О. Орлова з проханням полегшити долю засланця і не побоялася назвати царський вирок щодо Шевченка «витонченою жорстокістю», як і не побоялася нелегально листуватися з опальним поетом. Це вона, Варвара Миколаївна, вражена силою і красою Шевченкового слова, пообіцяла поетові, що подарує золоте перо, достойне генія.
Для Шевченка вона завжди була «незабутнім другом». Тарас Григорович присвятив княжні поему «Тризна». Він подарував їй рукопис цього твору та автопортрет.
Для Шевченка княжна завжди була другом, він же для неї - любов’ю. Це легко вичитується з листів Варвари Миколаївни до письменника Шарля Ейнара. Ось один з них: «Якось увечері після чаю він сказав мені, що хотів би поговорити зі мною наодинці. Я пішла з ним у велику вітальню, і тут милий Шевченко, такий добрий і сердечний, що, здавалось би, ніхто не відважився заподіяти йому біль, розповів мені про жахливу образу, яку завдав йому лист цього фальшивого друга: і, розповідаючи, плакав від болю. Бачити мужчину, який плаче, особливо, коли палко любиш його, відчувати, що його принизили, - це дуже боляче: я не знала, що сказати, що зробити, щоб утішити його, я притисла його голову до моїх грудей, обняла його, поцілувала його руку...».
Але почуття без надії на взаємність лякало княжну. Мабуть, нам марно гадати, чому почуття щирої приязні до Варвари Миколаївни не переросло у Шевченка в пристрасть.
Можуть сказати, що Шевченко в цей час був закоханий в Ганну Закревську. На чужині, в неволі, неоднораз подумки розмовлятиме з нею вигнанець. І недарма два поетові звернення-зізнання («Якби зустрілися ми знову» та «Г. З.», процитую декілька рядків:
А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі між ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними-голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!) називають перлинами інтимної лірики.
Але, повертаючись до В. М. Рєпніної, треба сказати, що їхнє розставання відбулося в січні 1844 року.
«Шевченко попрощався зі мною у твоїй майстерні, де він обідав три останні дні, щоб мати можливість працювати, - повідомляла Варвара Миколаївна Глафірі Псьол. - Ми поцілувалися, як родичі, він був для мене у ці останні два дні справді, як брат...».
Здавалося, перегорів - угамувався вулкан її кохання. Аж ніяк! Вона не написала Глафірі, що, обливаючись слізьми, кидалася Шевченкові на шию, перехрещувала його чоло, і він мусив бігти з кімнати. Ось таке було їхнє розставання. Рєпніній був написаний вірш «Присвята». Востаннє їхня зустріч відбулася 24 березня 1858 року.
* * *
Проминувши легкі захоплення Шевченка, зокрема Кошицівною та Усковою, зупиняюсь на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. У Нижньому Новгороді, очікуючи дозволу на в’їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шістнадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна вони вирішують влаштувати виставу «Москаль-чарівник». І поет разом із Щепкіним навчають молоду акторку опануванню українською мовою у підготовці ролі Тетяни.
Катерина Піунова згадує першу зустріч з Шевченком так: «Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, переді мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни, українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко».
Він дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею.
«Тарас Григорович, - згадує вона, - любив мене, як свою рідну дитину і навіть ще палкіше...».
Певно, що Піунова припала до серця нашому поетові, можливо, дійсно, як твердить шевченкознавець П. Зайцев, в її особі він знаходив якусь частку своєї трагічної Оксани. Коли він зайшов у справі одруження до її батьків, то це стало несподіванкою.
Щоб пом’якшити відмову, мати намагалася довести, що Катерина ще дитина, а він значно старший.
Тарас Григорович деякий час іще намагався тримати зв’язки, надсилав літературу, але побачив небажання навіть підтримувати знайомство.
Потім він написав їй ще одного листа та, не діставши відповіді, певно, тяжко переживав, бо у щоденнику 22.11 1858 р. було записано: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки». І Тарас Григорович дивується такому сну, а за день довідується, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обіцянку, дану йому і Щепкіну про перехід на харківську сцену.
Тарас Григорович перестав вітатися з нею при зустрічах. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім молодою і маючи в той час іншого жениха, не уявляла собі такого одруження. Пояснення можна побачити також у спогадах Ількова, якому Піунова говорила про Шевченка, що він був веселою, цікавою людиною і тому їй подобався. Але її лякала його зовнішність: чоботи, помазані дьогтем, довгополий одяг і велика лисина... Зрозуміла річ, що після десятирічного заслання Шевченко не міг мати елегантного вигляду.
Те неприйняття величі нашого поета з’ясовується у спогадах цієї ж артистки пізніше, уже по смерті Тараса Григоровича, коли про нього заговорила вся преса.
«...На цей час, - пише вона, уже будучи одруженою - припадає і моє знайомство із знаменитим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, який ощасливив мене своєю увагою і який зробив мені велику честь - запропонував стати його дружиною... Тоді, п’ятнадцятирічна дівчина, я, звичайно, не могла оцінити цю велику людину, але все життя гордилась і горджусь тим, що привернула до себе його увагу...».
* * *
Повернувшись до Петербурга, і з’їздивши в Україну, Шевченко знову почуває себе самотнім. Він прагне родинного спокою, мріє одружитися.
...Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть!
В самотині...
В листі до Марії Максимович 10 травня 1859 року Тарас Григорович пише: «...Посилаю вам свій портрет, тільки, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, - подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб про рушники дбала та щоб на своєму городі гарбузів не саджала...»
Одночасно звертається до названого брата: «Слава мені не допомагає, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Чи сяк, чи так, десь треба прихилитися. В Петербурзі я не всиджу: він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого хрещеного і не хрещеного чоловіка».
Незабаром в іншому листі Шевченко просить брата відповісти, чи ніхто не сватав Хариту, що йому сподобалась була. Але дізнавшись про вагання Харити, він побачив, що з того нічого не вийде, і просить Варфоломея, щоб сестри Ярина та Катерина підшукали йому жінку.
Проте пізніше ми вже бачимо, що Тарас Григорович зібрався одружитися із сиротою, кріпачкою Ликерою Полусмаковою. Навколо цієї нареченої здіймається чималий клопіт. Знайомі (Марко Вовчок, Куліш, Макаров та інші) не радять йому одружуватися з Ликерою. Незабаром Шевчен-ко сам переконується в тому, що він помилявся, що бачимо з його листа до Варфоломея: «Дуже, дуже ти добре зробив, що посадив яблуні і груші; я з своєю молодою, не побравшися, розійшовся... Ликерия така самісінька, як і Харита, дурніша тим тільки, що письменна, що мені на світі робить? Я одурію на чужині і на самоті...»
І справді, красива і струнка Ликера, як він пересвідчився, була непорядною, цинічною, грубою і розпутною дівчиною.
Він тяжко переживає нову невдачу.
Ніби доказ про розрив з Ликерою, написав невеличкий вірш:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався
Потоптав веселі квіти,
Побив... поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!
Пізніше про заходи у справі одруження та про своє знайомство і зустрічі з Тарасом Шевченком з’явились свого часу спогади самої Ликери, якій вже було 70 років. Розповідала вона про нього з великим жалем і побожністю...
Сама ж Ликера одружилась з голярем на прізвище Яковлєв, який через деякий час помер, і вона, певно, з великої пошани до Тараса Шевченка, переїхала жити до Канева, оселилась поблизу Тарасової могили і доглядала її, підсаджувала і поливала квіти. Свої спогади вона закінчила так: «Вийду тепер у Каневі на могилу Тарасову, а всі так і шепчуть: «Шевченчиха пішла! Шевченчиха пішла! І чого вони в’язнуть до мене?»
Цим і скінчились прагнення поета одружитися...
Тож тепер ми бачимо, що Шевченко, великий творець, мав щиру й надзвичайно чутливу душу. Проте йому не поталанило мати свою родину.
Інна НАЗАРОВА,
учениця 9-го «а» класу школи № 108, член секції української мови та літератури МАН.
Керівник науково-дослідницької роботи Микола ПОБЕЛЯН, учитель української мови та літератури.
(Газета «Журавлик» № 3, березень 1999 р.).
м. Харків.
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1985
|
ОДЕСИТ – ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ УНР
Ярослав Грицак: ВИХ╤Д ╤З «РУССКОГО МИРА» БУДЕ ДЛЯ НАС ПЕРЕМОГОЮ
СПОМИН ПРО ╤ЛОВАЙСЬКУ ТРАГЕД╤Ю ╤ РУСЛАНА ГАНУЩАКА
У ЛЬВОВ╤ ПОПРОЩАЛИСЯ З АНДР╤╢М ПАРУБ╤╢М
