Версiя для друку Обговорити в форумi

«Якщо на Пилипівський піст лежить сніг, то він лежатиме до повені», - казали люди у давнину. Одним з найбільших (після Великого) вважається Пилипівський (різдвяний) піст, або просто Пилипівка. Та все ж, не зважаючи на певні обмеження, святкових днів ніхто не відміняв. Саме на останній місяць року припадає їх найбільша кількість. Недаремно у народі говорили: «У грудні що не день, то празник». Не встигли дівчата відзначили свою покровительку – Катерину (7 грудня), як вже наближалося свято Андрія. У народі його ще називали Калитою, яке, розпочавшись 13 грудня, тривало до Різдва. З часом свято Калити замінили на святого апостола Андрія Первозванного. В одному із давньоукраїнських літописів XIII століття розповідається про те, що апостол прийшов до Корсуня, потім спустився до Дніпрового гирла й поплив угору. Удосвіта його човна прибило до узбережжя гір. Андрій Первозванний вийшов на берег і мовив до своїх учнів: «Чи бачите ці гори? На них засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков!» Після цього Первозванний вийшов на київські гори, благословив їх і поставив великий хрест. Таким чином, апостол першим приніс християнську віру у Київ. Саме тому на честь святого Андрія Первозданного і з'явилося свято з подвійною назвою Калита.
До цієї обрядовості готувалися як хлопці, так і дівчата. Окрім калити (обрядового коржа, випеченого з пшеничного борошна), юнки готували ще й балабушки – невеличкі пампушки. Удосвіта напередодні Андрія дівчата йшли до криниць, щоб набрати води в рот і замісити на ній борошно. Хлопці пильно за ними спостерігали, намагаючись розсмішити. Юнки просили їх не заважати, але парубки так просто не відступалися. Щоб відкупитися, дівчата обіцяли наварити вареників. Потім дівчата приносили воду, замішували тісто й гуртом випікали по два балабушка – для себе і судженого. Ввечері, поклавши серед світлиці на невеличкий ослінчик парну кількість балабушок, пускали пса. Голодний собака миттєво ковтав гостинець. Дівчата зосереджено стежили: чию хлібину собака з'їдав першим, та невдовзі вийде заміж; коли ж обнюхував і перескакував до інших – тій юнці шлюб цього року не усміхнеться; коли забирав їжу і біг в закуток – наречений трапиться з іншого села.
На Андрія дівчата ворожили, намагаючись передбачити долю. Ворожіння були пов'язані, як правило, з водою, джерелом життя. Наприклад, капали зі свічки у миску з водою – якщо віск набере форми вінця, на дівчину чекає шлюб. У миску з водою опускали дві різні за розміром голки. Спостерігали: чи зійдуться вони разом? Якщо сходилися, то дівчина раділа. Адже вона одружиться з тим хлопцем, на якого задумала! А ще у миску з водою кидали перстень, задумуючи бажання. Хто зуміє дістати його зубами – у того бажання збудеться.
В ніч на Андрія парубкам вибачали усілякі бешкетування. Вони могли «насолити» батькові дівчини, який не пускає її на вечорниці – розібрати огорожу біля хати, сховати ключі від комори або… вкрасти ворота.
Загалом, святкування Андрія перетворювалося на чудову забаву для молоді. Особливо цікавим був обряд «кусання калити». Великий пшеничний корж, помазаний медом, підвішували до стелі. Хлопці і дівчата повинні були під'їхати до калити на кочерзі (символ домашнього затишку), підскочити й схопити калиту зубами. Якщо після ворожіння корж лишався, його розламували і роздавали присутнім зі словами: «Калита, калита, солодка була. Тепер ми її з'їли, за нареченим полетіли». Не дивно, що дівчата мріяли про світлу долю. Про це говорять і прислів'я: «На Андрія робиться дівицям надія» чи «Андрію, Андрію, я тобі коноплі сію, пеленою волочу, бо я заміж хочу».
Свято Варвари (17 грудня) особливо було в пошані у жінок. Оскільки для українського жіноцтва вишивання було національною особливістю, то вони вважали Великомученицю Варвару своєю покровителькою. Цього дня грішно було прати, білити й глину місити. Дозволялося лише рукоділля. Тож, беручись за вишивання, дівчата й жінки хрестилися й казали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила й нас навчила». До свята Варвари ретельно готувалися. Юнки варили вареники з маком і запрошували хлопців на вечерю. Кожен парубок мав принести наливку чи медівку. На Варвари, а також Сави чи Миколи у давнину варили кутю та узвар – «щоб хліб родив і садовина рясніла».
Цікаво, що якщо Варвари вважають жіночим святом, то Сави (18 грудня) – чоловічим. Оскільки ім'я Сава було доволі поширеним, то з ним пов'язано чимало обрядів і жартів. Вітали іменинників доволі оригінально. Перед тим, як посадити їх за стіл, казали: «Як був Сава, то не їв сала, їв паляниці, щоб любили молодиці!» У свою чергу, іменинник мав почастувати усіх горілкою. Таке жартівливе дійство називалося «Похорон Савки».
Усі три свята – Варвари, Сави та Миколи - називалися в народі «миколаївськими святками».
«Савка бідний, а Микола багатий», «Сава – батько зимового Миколи», - говорили у народі. З особливою повагою ставилися до святого Миколая (19 грудня), оскільки він «другий після Бога заступник на землі». Миколай вважався покровителем усіх бідних і знедолених, землеробства і тваринництва; рятував людей на суші і на морі.
«У кожному році два Миколи: до першого Миколи не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи», - говориться у відомій приказці. Зимовий Миколай вважався покровителем усіх бідних і знедолених, землеробства і тваринництва, земних вод, на яких рятував людей. Про святого Миколая складено чимало легенд і оповідок. Найвідоміша з них – мандрівка Миколая з Касяном. Якось Касян та Миколай, зодягнувши білі ризи, йшли в церковних справах. Дорогою вони зустріли бабусю, що загрузла в болоті. Коли Миколай запропонував попутнику допомогти старенькій, той рішуче відмовився.
«Я не можу, - відповів Касян, - мої білі ризи забрудняться». Миколай, хоча і забруднив одяг, допоміг немічній жінці. Отак йшли собі мовчки, коли назустріч їм вийшов Бог. «Чого це в тебе, Миколаю, брудні ризи?» - запитав Бог.
«Там, дорогою, загрузла бабуся, - відповів Чудотворець, - то я рятував її».
«А в тебе чому чисті?» - звернувся Бог до Касяна.
«А я не побажав бруднитися…»
«Гаразд, - промовив Бог, - якщо ти злегковажив святу заповідь – допомагати людям у біді, то пам'ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за його добрий вчинок відзначатимуть двічі на рік!»
Недаремно на іконах у Миколая ласкаве і добре обличчя, розкішна борода. Не було такої оселі, в якій би не було ікони святого. В Україні на миколаївські свята селяни гучно святкували, скликали гостей і частували їх. Цієї пори зима остаточно «лягає на землю». Зібрано збіжжя, зроблено припаси, тому можна не тільки посвяткувати, але й з боргами розрахуватися. Про тих, хто не встиг чи не зміг віддати до цього дня позичку, казали: «Коли ти мені не віддаси до Миколи, то вже не оддаси ніколи». Та найбільше на прихід Миколая очікували діти. Власне, це був наш український покровитель, найбільш шанований святий. Нині, коли відроджується багато традицій, свято Миколая відзначають у дитсадках і школах. Можливо, з часом замість Діда Мороза до наших осель приноситиме подарунки лише святий Миколай?
Як же відзначали це свято в Україні? Увечері хтось із дорослих, переважно дідусь, перевдягався в «доброго Миколая», заходив до оселі з подарунками. На ньому були ангельські крила, довга борода, а в руках він тримав смерекову гіллячку, обвішану цукерками. Вручаючи гостинці, святий Миколай згадував усе добре, що зробили протягом роки діти.
«Матусиній господині, що порядок любить все, даруночки несу нині, бо дитина на них жде», - ці слова адресувалися чемній дитині. Якщо ж вона не слухалася, звертання змінювалося: «Ти, дитино моя мила, маєш тут, що заслужила». Цим «дарунком» була різка. Діти вірили в існування доброго захисника і намагалися не гнівити «діда Миколая, який знає про все».
Напередодні свята при школах влаштовувалися вистави, де головною особою був святий Миколай. Поруч з ним крутився чортик, який намагався переконати дідуся в тому, що вручати подарунки дітям не треба, бо вони були неслухняними. Справедливості ради треба сказати, що добрий Миколай усім вибачав. І тому радісні дітлахи одержували цукерки, а не різки. На честь святого Миколая створено чимало пісень. Але до наших днів свою популярність не втратила така пісня: «А хто, хто Миколая любить, а хто, хто Миколаю служить. Тому святий Миколай на всякий час помагай». Про повагу, з якою ставились до Миколая в народі, говорить і те, що практично у кожній оселі були ікони святого. Люди вірили в заступництво свого покровителя, звертаючись до нього з молитвою.
А ще у народі вважали, що святий Миколай є також опікуном диких звірят. Про це розповідається в одній з легенд. Якось один чоловік їхав лісом проти ночі. Нічого не вдієш, треба готуватися до ночівлі. Випряг він волів, дав сіна. Раптом бачить, що за дивина: недалечко від нього зібралися дикі звірі: вовки, лисиці, зайці, ведмеді. Злякався не на жарт: оце товариство! Та вони сиділи такі сумирні, наче янголята. Чоловік підкрався непомітно, придивився пильніше і побачив: сидить поміж звірів святий Миколай – старий, сивий чоловік. Сидить і щось звірям розказує, а вони його уважно слухають. Здивувався чоловік, бо ніколи не бачив такого дива.
…Минають століття, але нам так хочеться вірити у добру казку. Через роки забуття ми повертаємося до наших українських традицій. Бо вони дивовижні, добрі, сповнені почуттям любові і милосердя. А цього так не вистачає у нашому житті. Сучасні діти так само чекають на дива. Вони пишуть записки і ховають їх під подушку. А вранці із завмиранням серця чекають, що приніс їм добрий дідусь. Особливо цього дня хочеться допомогти дітям, яких доля обділила змалечку. Тому святий Миколай поспішає насамперед до сиротинців, аби здійснилися усі мрії дітлахів. Дорослі звертаються до святого зі словами молитви: «Святий Миколаю, заступнику, помилуй та охорони від усякого лиха». І Миколай допоможе усім добрим людям.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

На фото з архіву «КС»: свято Андрія в українській ялтинській школі №15, 2007 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 15.12.2017 > Тема "Душі криниця"