Версiя для друку Обговорити в форумi

Вперше за роки незалежності в житті Новомиколаївського краю, що на Запоріжжі, відбулася подія, яка нікого з мешканців не залишила байдужим. Відбулася презентація альманаху під багатозначною назвою «Все, чим живу і дорожу» із красномовним підзаголовком «Творчими стежками митців Новомиколаївського району». То було справжнє свято!
В районному палаці культури, як кажуть, ніде було яблуку впасти. І не дивина. Адже в цьому солідному томі на чотирьохстах сторінках твори 31 місцевого літератора – добірки віршів, оповідань, нарисів, гуморесок, байок. Як зазначив у своїй передмові ініціатор видання, голова районної волонтерської організації «Хто, як не ми» Олександр Моргунов, «ця книга написана людьми різного віку і найрізноманітніших професій. Але їх об’єднує одне – приналежність до чудового краю – Новомиколаївського району, що розкинувся на берегах мальовничої річки Терси на північному сході Запорізької області». Втім, за його словами, головна мета видання – зберегти величезне творче надбання краю, а заодно показати підростаючому поколінню, «наскільки багата талантами наша земля». На його думку, нині люди потребують живого слова так само, як земля дощу. Особливо це необхідно для учнів, учителів, вихователів, батьків. По цих творах сучасникам і нащадкам буде легше уявляти, як жили, чим займалися та клопоталися, про що мріяли їхні земляки у різні епохи. Врешті-решт, зрозуміти, наскільки глибоке коріння патріотизму їхнього роду-народу.
То чим же живуть і дорожать місцеві літератори? Альманах можна умовно поділити на кілька розділів. Чимало віршів оспівують героїзм і самопожертву земляків – тих, хто все життя вирощував багаті урожаї, і тих, хто захищав та захищає рідну землю і державу від навали зовнішньої та внутрішньої. Бо це запорука існування України. У цій низці виділяються твори Надії Муковської, зокрема, вірш «Мамо, я загинув не дарма!», який вона присвятила постраждалим на Донбасі. У викладі поетеси – зізнання сина із далекого Вирію вражають щирістю, теплотою, любов’ю до людей.

«Мамо, мамо, ти, ріднесенька, не плач,
Хоч у снах, та я до тебе знов прийду.
І, сказавши лиш єдине: «Ти пробач»,
Білим цвітом на поріг твій упаду.
Тихим дощиком постукаю в вікно,
Стану сонцем – і тебе розвеселю.
Не сумуй, моя матусю, все одно
І на тому світі я тебе люблю».

Син обіцяє згорьованій неньці: «обернуся вітерцем і тебе за рідні плечі обійму», «стану синім в полі васильком», а душа його майне метеликом, що крильцями легенько тріпотить і крізь світи до матері летить… І в цих строфах вселенський образ незнищенності та любові – як символи всього сущого на землі.
Слід зауважити, у своїй добірці Надія Муковська представила не лише громадянську, а й інтимну лірику, вірші для дітей. І це характерно для більшості авторів альманаху, що цілком закономірно. Адже життя не однобоке, а різнопланове, в ньому все поєднано – подвиг і кохання, радість і сум. Словом, усе, чим живуть новомиколаївці. Головне – щоб у ньому не було місця зраді, брехні, цинізму, байдужості. Тож, на мій погляд, укладачі книги вчинили досить мудро, впереміжку розташовуючи твори різних видів та жанрів лірики.
Та все ж тема любові до рідного краю у творах більшості новомиколаївських поетів на передньому плані. Болем і гнівом одночасно наповнені рядки поеми Григорія Королюка «Майдан». Це своєрідний поетичний екскурс в історію на тлі подій, що розгортаються щоднини в Україні. Автор, як і всі його земляки, мріє, «щоб Україні молодій Бог щастя дав і мирне небо». А щоб таке сталося, поет закликає: «Заради цього всі – на бій з тими, хто розвалив державу». В ньому нуртує протест:

«Вже й Україну продаємо
За шмат гнилої ковбаси.
Все продаєм, що продається,
Все розкрадаєм, що було.
А як болять душа і серце
За землю рідну, за село».

І Майдан у його творі – то народний протест «проти свавілля прокурорів, продажності в судах, мажорів, корупції всієї влади…». Здавалося б, як пише поет, народ переміг, проте життя не стало легшим. Бо «сховалась влада від народу і продалась без каяття. Відкрийте очі – мільйонери реформи роблять на папері. І, як не дивно, їм вдається, коли народ на сході б’ється». В цій поемі, як і у піснях «Перемога чи смерть?», «Марш військових лікарів» автор оптимістично стверджує, що перемога буде за тими, хто бореться за правду і щастя людей.
Подібні думки висловлює і Ірина Завгородня у своїх віршах «Спів журавлиний», «Стояла дівчина-калина», «До неї ангел прилітає» і особливо в тих, які вона присвятила пам’яті загиблим героям-землякам Івану Клевчуку, Костянтину Закревському, Вячеславу Комару. Ця ж тема й у віршах Наталії Пологової. Читаючи твори Олександра Лісовського «До Бога», «Шураві», «Забути б…», мимоволі порівнюєш те, за що він воював у Афганістані, з тим, як ризикують життям хлопці на Донбасі. Війна – то лихо для всіх по обидва боки фронту. Тільки чомусь політики цього не усвідомлюють. І зрозуміло чому – бо не вони воюють і не їхні діти гинуть. Мені запам’ятався вислів одного з політологів: якби було інакше, війна припинилася б протягом одного дня. На жаль це не так. І складається враження, що вона комусь дуже вигідна. Хоча, зрозуміло, бізнес на крові – аморальність вищого гатунку, з якого боку на нього не глянути.
І все ж у багатьох творах думи про рідний край на найвиднішому місці. Читаєш їх – і опановують почуття гордості, бажання щось добре зробити для його людей. Такі вірші нагадують своєрідні молитви. Поетеса Тетяна Щербакова пише:

«В молитві схиляю коліна,
Смиренно в молитві стою.
Молюся за тебе, Вкраїно,
За зірку щасливу твою».

І далі уточнює, що молиться «за весь український наш рід», «за натруджені руки», «за дітей і онуків», «за ниву пшеничну», «щоб мирним було синє небо і кращало наше життя». В такому ключі сприймається і вірш «Новомиколаївський край». А як проникливо поетеса говорить про українську мову, називаючи її святим оберегом народу:

«Я без тебе, мово, ніби птах без неба,
Що злетіти хоче в безмежну блакить…
І тебе не лише знати й вчити треба,
А тобою дихать і тобою жить».

Таке звернення до земляків не випадкове хоча б тому, що через байдужість і недалекоглядність влади продовжується зросійщення краю. Особливо це помітно в обласному центрі. Однак слід мати на увазі, що саме мова стала полем протистояння на сході та й на заході держави – її використовують як привід для втручання у наші внутрішні справи. І якщо земляки послуговуються чужою мовою, то тим самим допомагають недругам.
Дуже проникливо зізнається в своїх почуттях Віктор Чулюк у поезіях «Найдорожча у світі земля», «Новопольщина моя». У вірші «Рідний куточок» промовляє: «Лиш тебе люблю я, земле рідна, джерело незвіданих глибин». Чимало творів на цю тему у Лариси Гавриленко, яка, до речі, протягом тривалого часу викладала в школі російську мову та літературу, проте пише українською. Її вірші «Село моє, для мене ти єдине», «Стежечко моя шкільна» пахнуть чорнобривцями, молоком, хмелем і споришами. І наголошує: «Вірю в майбутнє твоє, Україно, вірю у дочок, синів, вірю в родину, міцну і єдину…». Та й як без віри? Тільки вона надихає на подвиги, на працю і успіхи заради щасливого майбуття.
Широка образна палітра в поезіях Володимира Лущана, який нині мешкає в Полтаві, але продовжує писати про Новомиколаївський край, де народився і виріс. У вірші «Барвіновка» промовляє:

«Там, де Терса хлюпоче,
В синю даль поспіша,
Помолитися хоче
Моя грішна душа».

Знайомлячись із його віршами «Терса», «Плесо», «Степ», «Святе», вкотре переконуєшся: любов до рідного краю людина всотує з молоком матері і проносить її через усе життя. Саме такий лейтмотив творів, представлених в альманасі, які, безперечно, впливають на світогляд мешканців району, а особливо дітей. Тож дуже важливо, аби твори місцевих літераторів стали предметом обговорення в школах, бібліотеках та й дитсадках – адже у збірці безліч віршів, розрахованих на малечу.
Ясна річ, усі твори неможливо навіть згадати у короткому огляді. Варто лиш зазначити: почитайте твори Людмили Моісеєнко, Ірини Загорій, Світлани Щербакової, Лілії Моісеєнко, Олени Хохлової, Ігоря Романова, Галини Яцун, Олега Сороки, Віктора Полупана, Надії Кугуй, Миколи Попкова – і перед вашими очима постане величний, неповторний край, яким не можна не захоплюватися.
Принагідно хочу відзначити, що подібних альманахів районного масштабу ще дуже мало на теренах України. Хоч у кожному краї чимало мешканців присвячують йому свої твори і помисли. Звісно, такі солідні видання потребують немалих витрат. В Новомиколаївському районі змогли знайти кошти – допомогли місцеві фермери, підприємці. Упевнений, що такі благодійники могли б знайтися у кожній громаді. Адже видання творів місцевих авторів врешті-решт – справа державної ваги. Бо що може бути важливішим, аніж виховання патріотів, які ладні самовіддано трудитися на благо рідного краю, боронити його. Словом, почин новомиколаївців заслуговує на підтримку не лише місцевих, а й центральних органів влади. Це загальноукраїнський інтерес.

Віктор Стус,
прозаїк, драматург, публіцист, журналіст

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 08.12.2017 > Тема "Душі криниця"