Версiя для друку Обговорити в форумi

Про трагічну долю родини класика української літератури

ВІД АВТОРА. Працюючи над матеріалами про репресованих в нашій області, у величезному мартирологу жертв тоталітарного режиму я зустрів прізвище, знайоме кожному школяреві, - Коцюбинський. А ім'я та по батькові - Роман Михайлович. Невже це син Михайла Коцюбинського, видатного українського письменника? А якщо так, то як він опинився в нашому запорізькому краї і потрапив до цього страхітливого списку?
 ...Розкрийте 6-й і 7-й томи "Творів" Михайла Коцюбинського, перечитайте родинне листування і, зокрема, в листах до дружини Віри ви знайдете, відчуєте, з якою ніжністю ставився письменник до своїх чотирьох дітей. І серед них чи не найчастіше ви зустрінете ім'я Романа, Роми, Ромці, Ромчика - так називали найменшенького сина в родині Коцюбинських, на жаль, дуже хворобливого з дитинства. Ось у листі від 12 березня 1905 р. читаємо: "Від Різдва діти перенесли і дифтерит, і кір, і круп, а тепер Рома слабий на плеврит" (лист до Хоми Коцюбинського). А в листі від 10 червня М. М. Коцюбинський запитує дружину: "Як там Ромочка? Чи здоров, як Юрко, Оксанка і Ірочка мої кохані?"
 Можна ще і ще цитувати листи, з яких відчувається, що Роман був улюбленцем батьків і старших дітей, "мізинчиком-мазунчиком" сім'ї. Він був поетично і музично обдарованим хлопчиком, який своїми здібностями вражав не тільки вчителів гімназії, а й здивував хворого на той час батька тим, що в свої дев'ять років блискуче склав екзамени для вступу в гімназію, де вчився його старший брат Юрій. Обох їх, Юрія і Романа, вела одна доля...
 Я й спробую розповісти про Романову не тільки тому, що останні роки його перед арештом органами НКВС пройшли у нас, на Запоріжжі, а передусім для повернення з небуття імен рядових жертв тоталітаризму. Ми вже знаємо, що в дев'ять років Роман став учнем гімназії. Мине п'ять років і з хвилюванням прочитаємо лист О. М. Горькому, в якому Роман не по-дитячому гірко скаржиться видатному письменникові на те, що на могилі батька немає пам'ятника як людині, котра дорога не тільки сім'ї, а й усьому народові, якому він чесно прислужився своїми творами "Fata morgana", "Дорогою ціною", "Тіні забутих предків" та іншими, перекладеними на багато мов світу. Чи міг Роман, пишучи такого листа, навіть подумати, що доля готує йому набагато гірше і що син Романа не зможе навіть відшукати могили свого батька, а поставлений умовно надгробок з написом "Коцюбинський Роман Михайлович. 3.09.1901 р. - 1937 р." радянська влада накаже прибрати з чернігівського цвинтаря? І станеться це в роки апогею так званого "розвинутого соціалізму".
 Подумки я бачу тендітного гарненького юнака в формі гімназиста, який пізньої ночі на весь голос виспівує: "Де ти бродиш, моя доле?" Але це не риторичне запитання і не серенада закоханого, а сигнал: "Все спокійно!" Це умовний знак для Риви Гордон, якій чернігівський суд виніс смертний вирок через повішання і якій підпільники-революціонери підготували втечу з тюрми. Романові ж дали доручення: простежити за вулицею, аби вона була безлюдною і дати знак про це, адже за рогом вулиці вже напоготові чекає візник на втаємничену пасажирку. Роман блискуче справляється з цим завданням.
 Таким він входить у революцію. Вісімнадцятирічного Романа приймають у партію. В цьому немає нічого незвичного: в такому ж віці, але ще в 1913-му членом Чернігівського комітету РСДРП став Юрій Коцюбинський, а старший брат - взірець для Романа. Уже в 1919 році Юрій очолює Чернігівський губвиконком і губпартком, а Роман стає його активним помічником. Щоправда, невдовзі шляхи їхні розходяться: Юрій їде до Полтави на партійну і радянську роботу, а згодом - дипломатом за кордон - до Австрії і Польщі.
 Романів шлях стелиться до Москви, де він навчатиметься в Комуністичному університеті, т. з. свердловському, і працюватиме в молодіжних організаціях залізничників. Але здоров'я погіршується, і він повертається в Чернігів, до матері. Трохи оклигавши на материних харчах і турботах, Роман за підтримки зятя Віталія Примакова (чоловіка сестри Оксани) стає військкомом корпусного господарства Першого кінного корпусу Червоного козацтва. Як пам'ять про той буремний час у нього залишається револьвер системи "наган" за номером 4379. Цей наган пізніше слідчий НКВС долучить після обшуку до "Справи №..." як речовий доказ підготовлюваного "терористичного акту проти керівників партії і уряду". Але це буде в лихопомному 1937-му.
 А поки що Романів шлях веде до Чорного моря, в Одесу, де його чекає нива освіти, культури і журналістики. За одним рядком у протоколі допиту важко визначити, чим займався Роман Коцюбинський у редакції газети "Чорноморська комуна", бо підшивки газети під рукою у мене не було. Зате енкаведисти цей чотирирічний період перебування в Одесі "підшивають" Романові, намагаючись видобути у нього зізнання про якусь "контрреволюційну націоналістичну організацію", що за їхніми даними існувала.
 Під тортурами Роман змушений визнати, що він проводив "українізацію", тобто відродження української мови і культури, але ж така була вказівка партії про реалізацію ленінської національної політики! Хіба міг він тоді навіть подумати, що це відродження пізніше назвуть "розстріляним", бо через 8 - 10 літ цвіт української інтелігенції зірве безжалісна рука Сталіна та його опричників і розкидає в сніги і мерзлоту Колими та Магадана?!
 Хто міг передбачити, що й харківський період життя Романа з 1929-го по 1934 рік, коли він буде аспірантом ВУАМЛІНу (Всеукраїнської асоціації молодих літераторів і науковців), директором наукової бібліотеки, а пізніше книжкової палати, - буде пришитий білими нитками до чорної "Справи №..."? Коцюбинського звинуватять у тому, що він (цитую обвинувальний висновок мовою оригіналу. - І. Н.) "...продолжал заниматься контрреволюционной деятельностью: проводил контрреволюционную националистическую троцкистскую работу в каталогизации и библиографии, предоставляя возможность единомышленникам пользоваться националистической и троцкистской литературой. Укомплектовывал библиотеки контрреволюционными националистическими кадрами..." Було б це смішно, якби не так страшно...
 І все ж саме в Харкові доля подарувала йому найкраще. Цей час був заповнений не тільки улюбленою роботою, до якої він прагнув ще з дитинства (в сім'ї Коцюбинських ще до вступу в гімназію його призначили завідувачем батьківської бібліотеки, досить великої і різномовної, і Ромчик з усією серйозністю виконував обов'язки бібліотекаря. - І. Н.). В Харкові Роман знайомиться з молодою чарівною жінкою Оленою Писаржевською доля якої просто збентежила його. Леся (так ніжно називав він її), донька Євгена та Софії Писаржевських, народилася 1907 року в тюрмі, куди й вагітну матір ув'язнили після замаху на Столипіна. Після суду Писаржевських відправили на довічне поселення до глухого містечка Тобольська. Лютнева революція звільняє Євгена Леонідовича і його, члена РСДРП з 1904 року, обирають до міського ревкому. Після жовтневого перевороту в Петрограді він - заступник голови ревкому. Йому доручають охорону царської родини, але перед Челябінськом всю вартову команду чи через малонадійність, чи з якихось інших мотивів "революційної пильності" замінили, і Писаржевський повертається додому. Невдовзі місто зайняли війська адмірала Колчака. Настає трагедія: на очах Євгена білогвардійці багнетами закололи Софію, а самого четвертують шаблями. Така кара нібито за те, що він розстрілював царську родину. Документи, опубліковані в наш час (та й раніше) не підтверджують участі Євгена Писаржевського в розстрілі в Оренбурзі царської сім'ї: цей дикунський акт лежить на совісті інших більшовиків. Та беззаконня громадянської війни робило жорстокими навіть рідних братів (пам'ятаєте "Вершники" Юрія Яновського?), батьків і дітей, розділених барикадами...
 Після загибелі батьків на руках одинадцятирічної Оленки залишився її однорічний братик Женя, названий так на честь батька. Обох дітей бере під свою опіку Товариство політкаторжан, яке пізніше розжене Сталін, боячись розкриття своєї таємниці, що була відома політкаторжанам. Ось чому в 1937 році в анкеті арештованої Олени Писаржевської з'явиться дивний, на сучасний погляд, запис "дочка Товариства політкаторжан". Та повернемось до розповіді Лесі своєму знайомому Роману. З 1920 року Оленка і Женя виховуються в дитбудинку в Горках під Москвою. Олена закінчує робітфак та інститут газової промисловості. Дев'ятнадцятилітньою виходить заміж, а через три роки залишається вдовою: її чоловіка, одного з перших радянських дипломатів, убивають в Литві. 22-річна жінка залишається з сином Ерленом, названим так (як було тоді дуже модно) скороченням від слів "революція" і "Ленін".
 Так поєдналися долі Романа і Лесі - дітей бурхливого і трагічного часу. Їхні батьки, різні і за переконаннями, і за майновим станом, і за національністю, щиро бажали, щоб у дітей та онуків було світле майбутнє і щаслива доля. А якою вона виявилася для цих молодих гарних людей?
 Через чотири роки після одруження Романа і Олени серед речових доказів слідчий НКВС Перцов пред'явить лист двоюрідного Олениного брата Костянтина Писаржевського з Ленінграда і допитуватиметься у Романа, що мав на увазі Костянтин, коли написав такі рядки: "Мети у нас нема. Соціалізм? Це надто далеко і нереально". Слідчий ретельно впише до протоколу ці "контрреволюційні" слова, які належали молодому поетові, розчарованому радянським ладом як і його улюблений Сергій Єсенін. Костянтин, як і Єсенін, а пізніше і "найкращий поет радянської епохи" (за визначенням Сталіна) Маяковський, кінчає життя самогубством.
 Так, сторінки протоколів допитів багато чого можуть розповісти про той час. Але повернімося у 1934-й, у чудовий місяць квітень, і порадіємо разом з Романом і Оленою: у них народився син, якого назвали Юлієм. Побажаємо йому і всій родині щастя і доброї путі та вирушимо із нею до тихої Вінниці, де Романові запропонували посаду директора музею-садиби його славетного батька. Це літо і початок осені були, напевно, найсвітлішими в житті родини Коцюбинських. Повний сил і творчої енергії Роман Михайлович створює при музеї літературно-мистецький клуб, або вітальню. Сюди приїздять відомі українські письменники. Серед них - Павло Тичина. Він згадує "чернігівські суботи" у Михайла Михайловича і як він, тодішній семінарист, котрий тільки-но ступив на літературну стежку, любив гратися з маленьким Ромкою, а нині ("О, як плине час") уже той Ромчик сам став татусем. Розчулений спогадами, автор "Сонячних кларнетів" протирає скельця окулярів. Він не здогадується, що багато хто з присутніх загинуть в уже створених радянських концентраційних таборах, куди вже кинуто перших. Його самого врятує віршик "Партія веде". З подачі "Правды" цей вірш стане хрестоматійним, його вивчатимуть напам'ять всі школярі країни - і оцей Юлик, і навіть Юликові діти ще зубритимуть: "Та нехай собі як знають, божеволіють, конають...". Божеволіли і конали, але не ті, яким передрікав поет "збільшовиченої ери". Ярлик "український буржуазний націоналіст" ліпитимуть ледь чи не кожному українському інтелігентові. Тих, хто не зважиться на самогубство як Микола Хвильовий чи Микола Скрипник, чекає куля в катівнях НКВС чи довготривале перебування в країні ГУЛАГ. З якої небагатьом пощастить повернутися через 10 - 20 років.
 Загальновизнано, що репресії в Україні почалися значно раніше, ніж на решті території Радянського Союзу, хоча свого апогею досягнуть саме в тридцять сьомому. Тоді слідчий спробує кількамісячне перебування Романа у Вінниці трактувати як час активної участі в "українсько-польсько-єврейській націоналістичній організації". Та, либонь, збагнувши, що тут "щось не те" замінить її на "націоналістичну троцькістську терористичну". Звучить же як! Цю міфічну організацію "шитимуть" Романові пізніше. А восени тридцять четвертого, коли Роман поїде в ЦК КП(б)У добиватися правди, за що його так поспішно зняли з посади директора музею садиби і як йому тепер жити з сім'єю, де двійко малолітніх дітей, ніхто йому не скаже правди, хоча направлять до Дніпропетровська на посаду заступника завідуючого обласним відділом соціального забезпечення.
 Важко сказати, чи встиг Коцюбинський зайнятися соцзабезівськими справами. Навряд, бо уже в лютому 1935 року Роман приїздить у наші краї, в один із новостворених німецьких районів - Ротфронтівський, де на з'їзді Рад за письмовим розпорядженням обкому партії його мають обрати заступником голови райвиконкому. Але не почув він свого прізвища серед названих: телефонний дзвінок з того ж обкому секретареві райкому наказував: "Коцюбинською не обирати!".
 Від такої партійної "турботи" Роман занедужав. Що робити? Як далі жити? Хоч з мосту та в Дніпро. Та доля трохи змилосердилась: облмісцевпром, де влаштувалася Олена, запропонував їй місце економіста на обозному заводі міста Молочанська. Це ж по сусідству з тими ж Ротфронтівським і Люксембургським районами, за двісті кілометрів від Дніпропетровська. І на початку березня Коцюбинські переїздять до Молочанська. Здається, доля посміхнулась ласкавіше: Олена - економіст заводу імені Лепсе, Роман - спочатку слюсар, а невдовзі йому доручають створити при заводі школу фабрично-заводського навчання (ФЗН) і він стає її директором. Навесні цього ж року невеличку парторганізацію обозників поповнили два комуністи з вищою освітою. Олену обирають членом парткому, а Романові доручають шефство над комсомольською організацією, і обоє гаряче беруться до справи. Ось Роман, стурбований бездіяльністю осередку МОДР (Міжнародна організація допомоги революціонерам), пропонує членам осередку зайнятися вивченням німецької мови, що потрібне й для побутового спілкування, адже на заводі працюють чимало місцевих німців.
 Ой, Романе, Романочку! Твої добрі, чесні наміри обернуться страхітливим обвинуваченням проти тебе. Через два роки допитуватиметься слідчий, яким чином і з якою метою приїхав Роман у німецький район і хто з обкому партії направив. Слідчому конче треба "зв'язати" українського націоналіста з підпільною німецькою терористичною організацією.
 
 Часопис "Хортиця", № 7, 1998 р.
 (Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 16.04.2004 > Тема ""Білі плями" історії"