Версiя для друку Обговорити в форумi

Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає колишнє -
Добре, що заснуло.
Т. Г. Шевченко

Такі слова нашого Великого Кобзаря варто було б нам пригадати, і хоч трохи прислухатись до них, коли зважуєшся увімкнути який-небудь канал російського телебачення. Чому? Бо там щодня можна почути якусь програму - інтерв’ю з яким-небудь російським “видатним” істориком, то ціле шоу з різними людьми, і всі вони дуже гаряче обговорюють одну дуже “актуальну” тему: як би його повернутися до часів “твердої руки” тов. Сталіна (видно, рука В.В.Путіна, який так вміло править Росією вже досить багато років, видається їм занадто м’якою). І хоч як старається догодити своєму народові шанований і улюблений вічний Президент, виконуючи одвічне бажання свого народу - бачити Росію безмежно великою (вже їм і Крим приєднав, і схід України відвойовує), а йому, тому народові, все мало.
У молодого покоління зараз кумир - Великий Сталін, рейтинг якого вже досяг невиданої висоти. Деякі представники старшого покоління, які ще застали сталінські часи, часом починають говорити про жорстокість сталінського режиму, про гулаги, голодомори, мільйонні втрати під час війни і після неї. Але тут же знаходяться люди, які виправдовують всі негаразди успіхами, досягненнями індустріалізації, електрифікації, колективізації. Хоч всім відомо, що саме колективізація, рабський труд колгоспників, які нічого не отримували за свою працю, а виживали за рахунок присадибних ділянок, хоч в більшості людей вони були крихітними, з часом привела до того, що СРСР змушений був купувати зерно за кордоном.
Недавно мені потрапили до рук афоризми Черчіля - одного з найяскравіших політиків 20 століття. Ось один з них:
“Я думав, що помру від старості. Але коли Росія, яка годувала хлібом всю Європу, почала закуповувати зерно, я зрозумів, що помру від сміху”.
Цікаве оправдання голодоморам я почула від одного з учасників шоу: “Треба ж було якось витискати людей з села на здійснення індустріалізації!” От і витискали, і не тільки колективізацією і голодоморами. Не буду наводити прикладів, взятих з книжок чи розповідей чужих людей, а просто наведу історію однієї сім’ї з початку 20 століття до наших днів, сім’ї мого дідуся, яку я знаю від народження, а всіх нащадків і понині.
В сім’ї мого дідуся Маркела (село Глодоси на Кіровоградщині - краї родючого чорнозему і роботящих людей) виросло четверо дітей (дівчат). Дві дочки працювали на полі, а двом дідусь дозволив вчитися, і вони при підтримці сім’ї ще до колективізації встигли в 1928 році закінчити педагогічний технікум в Добровеличківці, попрацювати в сільських школах, навчаючи дітей, та ще й ліквідовуючи неграмотність дорослих. Не зупиняючись у своєму бажанні вчитися, обидві продовжили навчання в університетах (одна - в Харкові, друга - в Одесі).
Вони пішли з села самі, їх “витискати” не довелося. В рідному селі залишились дві, та напередодні весілля одна з них раптово помирає від якоїсь хвороби, і залишається тільки найстарша з сестер - Наталка.
Наші сталінолюби за всі успіхи в країні дякують Сталіну, не бажаючи помічати, що 20 століття - це не 15-те чи навіть 19-те, що людство вже хоче жити не так, як жили батьки і діди. Не тільки в СРСР, а й у всьому світі люди хочуть вчитися, пізнавати щось нове, знати своє минуле, не тільки від кобзарів та сільського дячка, тому й розвивається скрізь освіта, медицина, і не скрізь вона платна. Хоч і в Союзі ще в 1953 році за навчання в 8-10 класах батьки платили 150 крб., не знаю, за рік, чи за півроку. Діти вчителів звільнялись від плати, а всі інші - ні. В тому ж 1953 році за навчання у вузах теж була плата. І якщо ще згадати, що за роботу в колгоспі якусь натуроплату отримували в ті часи лише 1 раз за рік, враховуючи ще, щоб була відповідна кількість трудоднів, а грошей взагалі не платили, то де той бідний колгоспник мав дістати тих 150 крб. на кожну дитину, я навіть не знаю. А якщо дітей було двоє чи троє?
Наталка вийшла заміж, народила четверо дітей: три хлопчики і дівчинку. Працювали в колгоспі: чоловік бухгалтером, Наталка - куди “загадає” бригадир. Після війни він (бригадир) зранку на бричці їхав селом, зупинявся біля кожної хати і загадував, кому куди йти на роботу.
Як вони пережили голодомор, не знаю, можливо, допомогли дідусь і бабуся, бо жили поруч, та й те, що чоловік Яків був бухгалтером, то, може, мав якісь преференції. Маркел крім роботи на полі займався ще бджільництвом, міг і взуття для сім’ї пошити... Тож за голодомору 1933 року вижили в цій сім’ї всі.
В 1938 році Якова репресували. За що, ніхто не знав. В 1993 році я розпитувала про це Наталку, вона сказала, що, може, тому, що за походженням він був з козаків. Після арешту Якова повезли в Одесу. В Наталки на руках було двоє чотирьохмісячних близнят, тому поїхати, щоб хоча б побачитись з коханим чоловіком, вона не могла. Поїхала бабуся, повезла якісь теплі речі, та він нічого не взяв.
“Хай лишиться дітям. А мене все-рівно розстріляють”, - сказав Яків своїй тещі, і більше про долю Якова ніхто нічого не чув...
Після доповіді Хрущова про культ особи Сталіна в 1956 році дочка Якова і Наталки - студентка написала запит в відповідні органи, щоб дізнатись, де ж її батько, і отримала відповідь: “Ваш батько помер в 1942 році на лісорозробках”. Гадаю, за 4 роки (з 1938 до1942) він дав би якось про себе знати сім’ї, якби був живий, та жодної звістки вони не отримали... Залишилась Наталка одна, та ще й в 1939 році помирає її батько Маркел. Родина залишається без чоловіка, а в селі це дуже важко. Грошей на паливо взимку не було, виготовити достатню кількість «кирпічів» з полови та гною (навозу) жінки теж не могли. Доводилося Наталці брати косу і косити десь в степу висохлий бур’ян. Хто вміє косити і хоч інколи цим займається, розуміє, як то важко накосити того бур’яну стільки, щоб напалити піч, в якій і варили, і пекли, як було з чого. З овочами виручав город, великий - 95 соток, тобто майже гектар, але ж як важко було його обробити! Весною, правда, не копали, а наймали когось з конем і плугом, орали, а вже садили чи сіяли, сапали, підгортали картоплю, збирали врожай, зносили картоплю й інші коренеплоди в погріб, дуже глибокий, бо з нього брали руду глину для долівки, все це - самі, хвора жінка і бабуся. Всі перейшли жити в батьківську хату, бо вона була велика, та ще й з цим величезним городом, а хата Якова - маленька і город теж малий. (В тій хаті поселилось теж велике сімейство з чотирма дітьми, які жили дуже бідненько, хоч там і був чоловік).
Йшли роки, підростали діти, вже почали допомагати матері. Середній син - Льоня забезпечував сім’ю водою. Це було нелегко, бо води потрібно багато, а криниця дуже далеко. Маркел колись викопав на вулиці біля двору криницю, але як його не стало, то і криниці чомусь не стало.
Вже й малі близнята підросли. Коля любив прибирати в хаті: і всі завитки на різьбленій лаві повитирає маленьким віхтиком, і долівку замете так старанно, що і пилюки не здійме (і це - в 6-7 років!). Його сестричка такої роботи не любила, зате гарно читала бабусям біля хати Шевченкову “Катерину”...
Пережили війну. При німцях жилось ніби навіть трохи легше, та ні одягу, ні взуття купити не було де, тому взувались в гумові чуні, склеєні з автомобільних камер і покришок. Від такого взуття Льоня захворів ревматизмом, на руках і ногах з’явились гулі, та й серце почало підводити. А тут ще й кінець війни, знову непосильна робота в колгоспі. Тракторів не було, а як якісь і лишились, їх забрала Червона армія, коли проганяла з нашої землі фашистів.
Чоловіків не було, всіх забрав фронт. Жінки орали землю колгоспну, запрягаючи в плуг свої корови. Засіяли весною 1946-го, аж тут - посуха, зібрали менше, як засіяли. Та держава і те забрала, та ще й від кожного двору збирали податок натуроплатою: яйця (з кожної курки), масло вершкове (навіть, якщо не мав корови), м’ясо. Щоб здати масло, якщо не було корови, купували в крамниці і здавали, а щоб здати м’ясо, вирощували кролів, та для себе їх не вистачало. Ще й грошовий податок був, і його платили, бо інакше могли забрати город... Моя мама - сестра Наталки щороку висилала їй гроші на той податок, хоч і сама жила на вчительську зарплату.
Почалась зима 1946 року, а з нею - голод. Недостатнє харчування і лікування почали косити людей. Першим помер Льоня - головний водопостачальник, безвідмовний помічник, і було йому тоді всього 13 років... ( Так боляче згадувати ці події, що пишу і плачу...). Льоня хоч хворів ревматизмом, та чому помирає 9-річний Коля - міцненький мужичок, хазяйновитий і спокійний? Відмовили нирки. Звідки взялася ця хвороба в дитини, яка ніколи не хворіла? Як пережила ці втрати Наталка, не знаю, але ще лишалось двоє дітей, і треба було якось жити далі... Найстарший, Юрко після сьомого класу вчився в технікумі сільськогосподарських машин в Кіровограді, закінчив його в 1951 році. Та “рідна” радянська влада не дала йому жити і працювати десь в Україні. Ні, його послали в Челябінськ, подалі від нещасної матері і Батьківщини. Прив’язали роботою, потім -квартирою, так і доживає там своє життя...
З чотирьох дітей залишилась одна тільки дочка. Любила читати, мала математичні здібності, добре вчилась, хоч допомогти не було кому, бо Наталка була неписьменна і навчилась читати і писати аж тоді, коли залишилась одна... Ніна закінчила фізико-математичний факультет Одеського педагогічного інституту і лишилась в Україні, але не в селі. Важке голодне дитинство, кілька років роботи у школі в Магадані, куди поїхав чоловік, щоб заробити на машину, а вона поїхала з ним. Машину заробив, а Ніна заробила там хронічне запалення легень, діабет, сліпоту і ще багато інших хвороб, які звели її в могилу в віці 55 років. Так раділа, що вже отримуватиме пенсію, що трохи відпочине, та спочила навіки... Лишила дві доньки, одна з яких з Магадану майнула з сім’єю своєю в Москву, там і живе, а як, я не знаю. Друга живе в Україні. З великої родини Маркела зараз зі старшого покоління лишилися тільки старенький Юрій і я, бо я теж внучка Маркела. В Глодосах не лишилось жодного нащадка цієї родини, та й колись велике, багатолюдне село, де жило багато молдаван, яке славилось, а може, й зараз славиться, якоюсь надзвичайно смачною цибулею, занепало. А колись там був ще й технікум конярства, і навіть Маркел вирощував для виставок жеребців сірих в яблуках, але то було до колективізації...
Ось такий спомин про те, як “видавлювали” (я б сказала “вичавлювали”) українських селян з рідної землі. І, як бачите, більшість не на індустріалізацію, а на смерть.
Невже про таке життя мріє молодь Росії, бажаючи твердої руки генералісимуса Сталіна? Чи вони подіваються, що голодомори і гулаги будуть не для них, а для інших? Хай подумають, а батьки їм пояснять.

Алла ОСАДЧА
м. Феодосія

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 02.06.2017 > Тема "Резонанс"