Версiя для друку Обговорити в форумi

У Другої світової ми вчилися ховати побратимів, чекати звісточок із фронту, а наші жінки - плакати на грудях чоловіків, які повернулися 

Восьмого травня чи дев'ятого, яка різниця, коли відзначати?
А вона є. «Перемога» 9 травня перетворила нас на сліпців, а повернення до 8-го стало наслідком прозріння. І не стару війну ми побачили по-новому, а нову приміряли до минулого.
Вона здавалася давно забутим страхом, повернути який міг бажати лише і тільки божевільний. І те, що десь там під баштами з червоної цегли лунко відгукувалися у бруківці військові марші, нас довгий час не дуже хвилювало. Навіть, коли хор, який до цього мовчав, заходився скандувати: «Можемо повторити».
Коли все почалося з Криму, а потім у Донецьку та Луганську, ми виявилися не готовими. Ми були розгублені й безпорадні. Ми не розуміли, що відбувається. Понівечені злістю обличчя вчорашніх добрих сусідів... Розстріл впритул українських солдатиків, які так нічого і не зрозуміли і не мали наказу стріляти у відповідь ... Від кордонів Росії до Києва залишалося півдоби шляху для танкової колони... І усі завмерли як під гіпнозом.
І лише пам'ять Другої світової нас врятувала. Вона постукала в наші серця і сказала: це війна, братці! Це не випадкове непорозуміння, це не помилка, не прикордонний конфлікт, коли після дипломатичних реверансів усе повернеться на круги своя. Це йдуть вас винищувати...
І ми відразу все згадали. І це був біль і розпач чехів, чию країну 1938-го роздирали на шматки і кого зрадив у Мюнхені лідер найбільш дружньої країни і заявив, що зберіг мир, але не зберіг і захворів, і помер. І страх маленької Балтії, чию державність вбили, навіть не помітивши. І гарячкова спроба поляків дати бій. І мужність фінів, які навчилися знищувати російську погань. І ненависть французів до колаборантів - і цивільних, і навіть до жінок.
І ми їх почули усім серцем через роки. Тому що це все сталося і з нами також.
Мемуари про війну Черчілля стали нашою настільною книгою. Із записок психолога і в'язня Дахау Бруно Беттельгейма ми дізналися про ознаки фашизму. І розібравшись, зрозуміли, чия тінь маячить над нами. І чому для нього Гітлер до 41-го року – хороший хлопець, а Геббельс - талановитий теоретик.
Ми дізналися, що таке «тотальна війна» Людендорфа у новому образі «гібридної». Дізналися - коли Путін пригрозив прикрити свій спецназ тілами жінок і дітей. Коли почав кидати за грати невинних людей - тільки за те, що вони українці чи кримські татари.
Ми дізналися, що не можна перемогти без жертв. І ще дізналися, що, чим ближчий світанок, тим темніша ніч.
...Бліндаж, окопи, снайпери, воронки. Гестапо, розстріли, катівні, тортури полонених. Прочитане у книгах і побачене у фільмах ожило. Тільки окрик чужого солдата зазвучав по-іншому.
Ми зрозуміли, що історія повторюється. І це не примхи, а наша провина – двієчників, які не вивчили її уроки. Відкрили для ворога кордон, розвалили армію, пересварилися один з одним.
Ми зрозуміли, що часу немає, і Друга світова підказала нам, що треба робити.
Ми колись читали, як казку, історії про героїв, які кидалися під танки зі зв'язками гранат у руках. І той донецький «Дід», який наважився на це у травні 2014-го, і загинув - зрозумів, що це були не казки, а заповідь бійця. А після «Діда» це не раз повторювали, і навіть зовсім нещодавно, 1 травня, коли український солдат під селищем Луганське зважився підірвати себе гранатою, щоб не потрапити в полон. І солдатики, які закрили грудьми командира від кулі снайпера, і командир, який останнім прикривав відхід своїх юних бійців і поклав життя заради того, щоб їхні матері не плакали. Вони розуміли, що цього їх навчила історія минулої війни?
І той добробатовець (і не один), який виніс з оточення під камуфляжем, обмотаний навколо тіла прапор Вітчизни, як найголовнішу святиню... Чи не через те він здійснив цей вчинок, що так заповідали герої Другої світової?
І уся та нескінченна армія добровольців і волонтерів, яка без наказів, бронежилетів і майже без зброї кинулася в смертельну сутичку, чи не з епосів минулої війни вона увірвалася в наше життя? Адже ніхто і ніколи не вчив їх цьому в мирному житті.
У Другої світової ми вчилися ховати побратимів, чекати звісточок із фронту, а наші жінки плакати на грудях чоловіків, які повернулися цілими.
Чи не вона відкрила нам очі, що ветерани війни - це зовсім не ті "ряжені", які пройдуть завтра Красною (чи не від пролитої Московією чужої крові?) площею. І це не «безсмертний» у своїй агресивній стадності полк, який готується витоптувати траву у київському Парку слави.
Ветерани війни – це ті, хто вчора повернувся з передка, вимотані і прокопчені в диму великокаліберного перемир'я. І ті, хто не повернувся - але їхні місця завжди незримо у перших шеренгах будь-якого параду на честь будь-якого свята закінчення будь-якої війни - з усіх, пережитих нацією. Тому що, як виявилося, війна за незалежність не закінчується ніколи.
І хіба ми тут, у тилу, не ділимося останнім, що у нас є, з фронтом, не доїдаючи самі, щоб наші солдати харчувалися м'ясом. Як це було в Англії і про що писала Агата Крісті. Хіба ні?
Ні? Що ж, значить, ми ще не перегорнули до кінця сторінки війни.
Ми читали історію за фальшивими підручниками. А нам належить почати вивчати за сучасним. І кожного року, кожного дня і кожної години відкривати для себе нове про Ту війну і про Цю. І про трагічний зв'язок між ними, який не переривається і зараз.
Про те, що Гітлер труїв тисячі людей газом, а сьогодні його спадкоємці перетворили на газову камеру сирійське місто. Про те, що Путін підкупом і брехнею намагався впливати на вибори в США, але й Гітлер підняв проти Рузвельта в Америці тисячі німців-емігрантів, які вимагали повісити на гілці «ставленика світового єврейства».
І знову беруть на абордаж картонний рейхстаг путінські штурмовики (чи не в коричневих сорочках?). І попи ховають погони під рясами. І бородаті громили вбираються у балетні пачки з фанерних танків, а матусі купують для чад дитячі костюмчики катів НКВС. І фашизм іще живий у немитих козацьких бородах і катівнях кадировщини.
І нам ще багато доведеться сумного витягти з досвіду Другої світової і вбудувати в мозаїку нашої реальності.
Історія не описує майбутнього. І Друга світова не надасть відповіді, коли скінчиться наша Вітчизняна. Але дарує надію. Бо нагадує: кожну зграю, яка назвала себе арійцями (а хіба не так величає росіян глава комітету держдуми Ніконов?), кожну банду вбивць, яка уявила себе Третім Рейхом або Третім Римом, неминуче чекає або куля в бункері, або трибунал.
А це значить, буде і в нашій історії своя Велика Перемога. Ми її дочекаємось. Ми її здобудемо.

Євген Якунов
www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 12.05.2017 > Тема ""Білі плями" історії"