Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні «КС» має честь представити своєму читачеві добірку поезій Михайла Жайворона, але, найперше, знайомимось із самим автором. 
Жайворон Михайло Микитович народився першого вересня 1953 року у поліському селі Кочичине Ємільчинського району Житомирської області. Поет і публіцист, заслужений журналіст України, відмінник енергетики України, почесний професор Житомирського державного інституту культури і мистецтв України.
Співзасновник і голова правління Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
Працював кореспондентом, відповідальним секретарем ємільчинської районної газети «Народна трибуна», старшим редактором Житомирського обласного телерадіокомітету. У 1990–2000 роках видавав обласну громадсько-політичну газету «Житомир», у 2005-2006-х – всеукраїнський тижневик «Бессарабія ділова».
Майже п’ять років очолював прес-службу Міністерства палива та енергетики України. Був секретарем редколегії «Відомостей Міністерства палива та енергетики України», членом урядової міжвідомчої групи з організації виконання Державної програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України. Працював також помічником та прес-секретарем, радником голови Житомирської обласної державної адміністрації з питань свободи слова та інформації.
З-під пера Михайла Жайворона вийшли друком історично-документальні повісті «Одне із семи чудес», «Енергетична Мекка України», книга нарисів «Пора вибору», посібник для студентів та аспірантів вищих навчальних закладів «Влада слова», бізнес-посібники «Формула успіху» та «По вірі буде вам», збірка поезій «Все починається з Любові», книга перша роману “Бумеранг гріха”.
Поезія Михайла Жайворона — глибока, філософська, є водночас тонкою і чуттєвою. Його яскраві, живі образи невідпорно притягують до себе незаскнілі душі, захоплюючи їх непересічним чаром добірного слова, глибоким поглядом у суть цього життя, мудрістю, яке воно дарує зрячому серцю і чистій душі поета.

ПОЕЗІЇ МИХАЙЛА ЖАЙВОРОНА

***
На що чекаєм і марнуєм час
Куди свої пакуємо валізи
В думках одне, в житті – суцвіття фраз,
І дивимося крізь рожеві лінзи.

І слухаємо, й слухаємо лжу,
Хоч віримо у зовсім інші речі,
Виходимо за рамки, за межу,
Аби стрибнути слабшому на плечі.

Зшиваєм дрантя не із тих тканин,
Доточуєм, бува, з чого попало,
Ламаєм списи, наче дикуни,
Ще й скиглимо ні сіло, ані впало.

Так і живемо не життям своїм,
Немов якісь сомнамбули – не люди.
Коли зречемось врешті ми страхів
Коли з очей спаде німа облуда

Коли ж повстане із неволі дух
Й “на потім” перестанем відкладати 
Не думаймо про час, його не ждуть,
Бо оте “потім” може й не настати.

Допоки сонце й місяць молодий,
Від перших днів аж до самої тризни,
Від себе не втечемо нікуди,
Які б не пакували ми валізи.
19.11.2015

***
Давно не та уже моя планета,
Язичницькі боги пішли на хлам.
Але не зникла нікуди вендета,
Не стало менше на цім світі зла.

Побільшало в казні добра і злата,
Столиця кожна гонором гуде,
Айтішна, технократна і крилата, –
Не стало більше розуму в людей.

Все ті ж закони й без кінця дебати,
Все ті ж інстинкти – що іще нове?
І право таліона на відплату
У відчаї ще дужче серце рве.

За шмат землі, чи за дзвінку монету,
За крихту правди про чиїсь гріхи,
Готові утопить, у порох стерти,
Або ніколи не подать руки.

За око – око вийняти готові,
Стискають для удару кулаки.
Не меншає ні сліз проте, ні крові,
В овечі шкури зодяглись вовки.

У власних храмах Господа катують.
Не укради, не вбий…
Почім мораль?
Ще й моляться, і поминають всує,
Неначе не прийде і їх пора.

У своїх ближніх, недругів і друзів,
Останні соки смокчуть, наче спрут.
Що віддають, те й мають по заслузі,
Що сіють, те самі завжди і жнуть.

Все ближче час ужинку і розплати,
Вже далі нікуди.
Горять мости.
Де чудодійні ліки ті шукати
Від ненависті і від сліпоти?
20.11.2015

***
Стирає вечір обрій в чорноту,
Земля із небом – на таємнім віче.
Вона скидає втому, як фату,
Й сорочку зодягає чоловічу.

Позаду день розхристаний лишивсь,
І компліменти, зліплені зі фальші,
Слова... слова... красиві, без душі,
Усе послухать – забрести у хащі.

То ні до чого! Клопоти не ті.
Бо мусить бути сильною, твердою.
Та хоче все ж побуть на самоті,
Хоч інколи відчуть себе слабкою.

Й силкується не згадувати бід,
Що пленталися слідом, як примари,
Як босою по склу ступала в світ,
Як рвалася дзвінка струна гітари...

Всіх спогадів про пору золоту
Не витерти, мов макіяж з обличчя.
...Вона скидає втому, як фату,
Й сорочку зодягає чоловічу.
23.11.2015

***
Ще ніби вчора він стояв на сцені,
Рукоплескала зала в повен ріст.
Здавались миті слави нескінченні,
Коли кричали: "Bravo, pіanіst!".

А як звучала музика висока!
Лилась, перетікала у серця,
І очищала душі від пороків,
І відчиняла браму до Творця.

Ніколи не фальшивили акорди,
Бо що тут скажеш – справжній віртуоз!
Та схибив у житті, коли став гордим,
Коли вознісся, ніби сам Христос.

Забув, либонь, про заповіді Божі,
Не вбий, не укради… А що іще?
Й спіткнувся десь, зробив комусь негоже…
Ще й досі згадка про оте пече.

Ні сцени, ані почестей минулих, -
Все кануло у Лету, в забуття.
Безхатченко, бездомний, безпритульний,
Останній бомж… Немає вороття.

На ринках, переходах і вокзалах,
Неначе пес-вигнанець, бродить він.
Все втратив, що колись було замало,
Окрім таланту посеред руїн.
28.11.2015

***
Світ парадоксів, вивертів, гримас,
Людей великих і дрібних на подив,
На вдих і видих розпинає нас,
На міцність випробовує народи.

На день і ніч роздвоюється світ,
Пізнали все, та ніде правди діти:
Своїм літам щораз ведемо лік
І тліємо – не вміємо горіти.

Пітніємо і пнемося на трон,
Один поперед іншого – хто вище.
Зчерствілих душ одвічний вавілон
Горбатиться і хилиться все нижче.

Про блага балагани бла-бла-бла,
Та радості від того усе менше,
Все більше чвар, ненависті і зла,
Сусід сусідові розп'яття теше.

Любов на гріш міняємо бува,
Все рідше молимось, хоча і грішні,
І забуваємо святі Слова
Про милосердя і добро до ближніх.

Вчимося виживати, а не жить,
Скорили космос, а себе – безсилі.
Тінь Каїна давно на тих лежить,
Хто збайдужів, коли його молили.

Світ парадоксів, вивертів, гримас,
Людей великих і дрібних на подив,
На вдих і видих розпинає нас,
А міг би перехоплювати подих!
01.12.2015

***
О, Господи, навчи мене любити,
Коли вже інші втратили любов,
Коли ні вмерти не дають, ні жити,
Сотають жили і глитають кров.

Дворушно незворушні, збайдужілі
Думки вповзають у щілини душ.
І нерви на межі, немов пружини…
Таких, як я, вже тисячі довкруж.

О, Господи, навчи святої віри,
Коли вже інші втратили її,
Бо злодії давно не знають міри, –
Закон на боці їхньому стоїть.

Не стало правди й гідності Майдану –
Посеред дня поцупили ділки.
О, Господи, верни із п'єдесталу
Небесні сотні, тисячі, полки!

Альтернативи їм немає більше, –
Моя свята Вкраїна на кону.
То інші кажуть, що на роздоріжжі,
Вона ж дорогу має лиш одну.

Вже досить її славити й ганьбити,
Ділити й віднімати без жалю.
Не вмерла ще? І що ото за діти,
Хоча до них: любила і люблю!

О, Господи, навчи такій молитві,
Що підведе зневірених з колін,
І сил додасть перемогти у битві,
Ввійде у серце і ударить в дзвін!
14.12.2015

***
За пройденим, прожитим, пережитим
У серці не пече – нема жалю.
Що відболіло – в спогадання зшите,
Що буде ще – і те перетерплю.

Я сам на сам, теперішній по суті,
Немов переглядаю той же фільм.
Колись давно побачене й почуте
Упізнаю із напівслова в нім.

Змінились краєвиди і ландшафти,
Відцифрували в меґабайти світ,
Та в душах закипають ті ж азарти,
Не в'яне із роками первоцвіт.

Так само рвуть стосунки по живому,
Тримаються за неживі зв'язки,
На слово вірять й забувають Слово,
Стають чужими друзі і близькі.

На все відмовки і свої причини, –
Зсередини ламає ребра біль,
Та посміхаюсь, бо нема провини
Анічиєї в тому, далебі.

За пройденим, прожитим, пережитим
У серці не пече – нема жалю.
Що відболіло – в спогадання зшите,
Що буде ще – і те перетерплю.
18.12.2015

***
Якщо талант від Бога у митця,
То й білий світ в багатоцвітті райдуг.
Але насправді у руках Творця
Ми – олівці, заточені на правду.

У кожного – свій колір і душа,
Своя ціна добра і милосердя.
Є олівці не варті і гроша, –
Крихкі у них графітові осердя.

Трапляються тверді, немов граніт,
Такі не пишуть, а шкребуть по серцю.
М'які також не подивують світ,
Бо тонкощів не знають у мистецтві.

Стираються, ламаються одні,
Від монотону тупляться вже інші.
Штрих до штриха окреслюються дні
З усіх відтінків, з голосу і тиші.

І кожен з них на ватмані життя
Малює долю, і любов, і зраду.
Над плином часу у руках Творця
Ми – олівці, заточені на правду.
27.01.2016

***
За ворогів я запалю свічу,
Сльозою восковою хай заплаче,
Й молитву вознесу і все прощу,
То, може, й Бог мені тоді пробачить.

Бо хто вони мені? Вони – чужі,
Не зрадять, не полишать до загину.
Якщо вже точать зуби і ножі,
То вряди-годи не ударять в спину.

Вони хоча б відкриті у бою,
Достойні вороги завжди без масок, –
Разом на лезі перемог й поразок.

Лукавих друзів понад все боюсь.
Хоч меншає з роками їх щоразу,
Та більше фальші в них розпізнаю...
01.03.2016

***
І хліб, і сіль ділили ми навпіл,
Пройшли вогонь і воду, й мідні труби,
Та хтось за срібляки тебе купив
Зіграти роль Іскаріота Юди. 

В тобі талантів всяких – цілий рій,
Акторський хист був поміж інших сущий.
Пандори скриньку крадькома відкрив,
Мені ж казав, що відкриваєш душу.

В брехні топив – і потайки радів,
І співчутливо заглядав у вічі.
Вгасала дружба в павутинні днів, –
Здавалося, найкраща у сторіччі.

Усьому час.
Таємне – на вустах.
Завіса впала.
Розійшлися люди...
Та певен я, що не було б Христа,
Якби не зрада ницого Іуди.
02.03.2016

***
Не лицарські часи ступають, браття...
Під ноги – слово, праведність і честь.
Зосталися, як спомин від багаття,
Лиш ланцюгові відблиски сердець.

Знецінились давно ті атрибути,
Нема ні преціоз, ні хорогов,
Що означали: бути чи не бути,
Тримали світ щораз, немов остов.

Яка тепер ціна отим клейнодам,
Куди Хмельницький верне булаву?
Вилазять змії збоку і зі споду,
І жалять вкотре славу Січову.

В респекті знов регалії й відзнаки,
В козацькім війську – генерали всі.
Волають “Будьмо, гей!” оті вояки, –
А більше в них нічого й не просіть!

За гроші все тепер – і честь, і слава,
Посади і місця в земнім раю.
Ту біжутерію наліво і направо,
Як лицарські доспіхи продають.

Не буде вічно жевріти багаття,
Нові громи в серця мільйонів б'ють.
Вже лицарські часи повстали, браття, –
Із попелищів фенікси встають.
21.03.2016

***
Тчуть павутину липку покемони
По захаращених закутках душ.
Гра як наркотик, розлита в айфони, 
Зманює Fata Morgana довкруж.

Скриньку пандори відкрили актори,
Граються в ролі мисливців і жертв.
Із потойбіччя всілякі потвори
Вже оживають в подобі божеств.

Пнуться між люди примари й приблуди
Із віртуальних в реальні світи,
Сточують віру й сміються із Юди,
Топчуться в храмах по ликах святих.

Безцеремонно заходять до хати,
Лізуть у свідки і палять свічки.
Ждуть покемонів нові адресати.
Сіті у душах плетуть павучки.
25.07.2016

***
Бог дав тобі красу. І відпустив у світ,
Де всіх новохрещених сповивали.
Твій стан гнучкий судили візаві,
А заздрі очі душу розпинали.

Не вмерла, вознеслася на хресті,
Зійшла із роздоріжжя, з перехрестя.
У правді завше голій і святій
Була ти і руїна, і фортеця.

Усі тебе хотіли – не змогли.
Цнотливо-грішне тіло стигло скигло.
Між пагорбів грудей, як берегів,
На рифах персів розбивались криги.

Тебе благословила синя вись,
Тому й богиня, незалежна й вільна.
Тож повсякчас кажу собі: «Борись!».
І я борюсь за тебе, неподільну.
24.08.2016

***
Немає рабства? Звідкіля ж раби,
Скарлючені колінопреклонінням,
Як знаки запитання із юрби,
Німі і безсловесні, мов каміння?

Раби завжди готові впасти ниць
І розумом осліпнути від глянсу.
Глуха душа до голосу дзвіниць,
На інше вже не має навіть шансу.

Гнучкі хребти і шиї в суєти,
До сьомого коліна їхні гени.
Ждуть манни дармової з висоти
Й розмінюють свободу на «зелений».

Приречені на безстроковий піст,
Шукають поміж ідолів святого.
Не випрямити спину в повен зріст,
Не ставши на коліна перед Богом.
12.09.2016

***
Можна вічно дивитись у вічі вогню,
Навстіж душу свою відчинити,
На сльозу розтопити її, крижану,
А надміру гарячу – спалити.

Інші виміри тут крізь судини течуть,
Наче віск, час і простір згусає.
Хтось виліплює з полум'я Богу свічу,
Хтось по правді своїй воскресає.

Кожен бачить своє у пломінні дзеркал,
Одним світить, а іншим не гріє.
Хтось виблискує, ніби холодний кристал,
Хтось горить до кінця, а не тліє.

Іскри шлях вистеляють зіркам ввисоті
Й опадають на води і суші.
Ми віч-на-віч з вогнем, мов святі в простоті,
Вивертаєм кишені і душі.
18.09.2016

***
Світи течуть крізь наші голограми,
А ми лише розпізнаємо свій,
Розгадуємо древні піктограми
Й волочимо свого життя сувій.

Течуть світи через наскрізні рани,
З джерелець розростаються в ріку.
З каміння віри в душах зводять храми,
Руйнують замки з глини і піску.

Течуть.., печуть солоним потом вроздріб,
І наливають в келихи снаги.
Та вимивають з душ увесь непотріб,
І намивають вічні береги.

Пройдемось ними й ми колись босоніж,
Пірнем у хвилі чистої ріки, –
На білому пергаменті осоння
Залишаться сліди мандрівників.
28.09.2016

***
То жовтий, то червоний, то багряний
Накрапує осінній падолист
На шлях, запавутинений туманом,
Що десь на півдорозі розчинивсь.

Поземка розгоряється листвяна
Загравою, опалою згори,
Випалює із мрева порцеляну
Й розписує в зухвалі кольори.

Блищать росинок вранішні смарагди,
І ночі уже хукають на скло,
Ковтають сни – казки Шахерезади, –
Де так недавно ще усе цвіло.

Знімає осінь золоту корону,
Мов наречена у всія красі,
І правда її гола, безборонна
Свята, як хліб, й солона, наче сіль.
30.09.2016

***
Зірвався час із прив'язі, мов пес,
То, може, хоч набігається вволю.
Загусла мить в записнику адрес,
Неначе мед солодкий з гіркотою.

Хоч на руках уже не той Біг-бен,
По колу стрілки крутяться шалено,
Принишк в записнику вчорашній день,
Схолов на згустки спогадів у венах.

Віднести б той годинник у ломбард,
Та гріш йому ціна для антиквара.
Finita la commedia чи старт?
Земля – лише опора для Ікара.

Перегортаєм сторінки словес,
Всіх поіменно згадуєм до болю.
Зірвався час із прив'язі, мов пес,
То й хай собі щодуху мчить на волю!
04.10.2016

***
Пташину тінь відпущено на волю
В передчутті осінніх холодів. 
По землях і світах шукають долю,
А душу залишають у гнізді.

Прочани мандрів в обширах міграцій,
І хрестоносці іншої доби,
Не ждуть уже ні слави, ні сенсацій, –
Зачахли голоси їх «Возлюби!».

На власних крилах вкотре розіп'яті,
Летять прямцем через кордони днів,
У невідомість сонячних інфляцій
Від єресі, перевертнів і снів.

Мігрують дужчі – заслабким несила
Нести тягар і неба, і землі.
Зустрічний вітер дме у їх вітрила,
Вони ж – вперед, натруджені й малі.

Під омелою місячною ґаллів
Помоляться святим усім єством.
Пташина тінь, неначе лист опалий,
Прикриє потай кинуте гніздо.
12.10.2016

***
Повертайся, синок, повертайся живим...
Знаком хресним освячена хресна дорога.
Проведе аж до сходу тебе серафим, 
Там на себе лише покладайся і Бога.

Тіні довгої спис терикон загострив
І встромив поміж ребер в розхристані груди.
На голгофі війни розпинають наш рід
Самозвані брати і незвані іуди.

В небі місячна рана і зоряна кров
Вздовж Чумацького шляху до краю стікає.
Куртка дідова, наче покров з молитов,
Дід сам ангелом поруч крильми обнімає.

Залишай ворогів на щитах, мій синок,
Повертайся живим в отчий дім за остроги.
Хто до нас із мечем...
На порозі пророк
Виглядає світанок і хрестить дороги.
16.10.2016

***
Навстіж хвіртка відчинена в осінь
Обіперлась на висохлий тин.
По один бік – заплакана просинь,
А по інший – туман золотий.

Листя жовте, зелене, червоне
Семафорить крізь вичахлу віть.
По один бік – час літній холоне,
А по інший – зимовий скрипить.

За порталом живих декорацій,
Де розходяться врозбрід шляхи,
Вже не буде ніяких сенсацій,
І склюють усі барви птахи.

Але тут, на межі між світами,
Іще гріє і світить довкіл.
Дні на вітрі зіщулено тануть,
Розриваючи душу навпіл.

І виймають усю із розхристя,
Піднімають, як полум'я, ввись.
По один бік – обпалене листя,
А по інший – запалений хмиз.
18.10.2016

***
Усе віддати можна у ремонт, –
Авто, годинник, одежину з плюшу...
Але найбільша марнота з марнот –
Полагодити знівечену душу.

Замулена у глибині глибин,
Вже не фільтрує – каламутить воду,
І висихає геть до порожнин,
Гуде, неначе комин у негоду.

По вінця сажі в тому димарі,
Вона ускрізь – і на руках, і лицях.
У порожнечу плюнути не гріх
Й перехреститись. Бо хіба ж криниця?

Але чужа душа і справді мла –
Сліпа чи зряча, добра чи злостива.
Буває ізсередини гнила,
А ззовні, як сльоза сором'язлива.

Намарно їй кадити фіміам,
Чи намагатись каменем жбурнути.
Залишим Богу богове, а нам
Не гріх у власні душі зазирнути.
21.10.2016

***
Між нами часу ніби й не було, –
Ні літ, ні зим, ні перевесел долі.
Все той же тембр у голосі «Алло!»,
Мембранний пульс мобілки у долоні.

Нікуди ми від себе не втекли,
За видноколи йшли – і все по колу,
Хлібину сонця нарізно пекли
З одного й того самого помолу.

Розстанули свічки прожитих днів –
І ти перетворилась на ікону,
Яку в душі щораз боготворив,
Неначе Рафаель свою Мадонну.

І раптом ти воскресла із картин,
Що пензлик серця змалював колись ще.
Простий мій телефон став золотим
Від голосу твого посеред тиші.

І знову все весною розцвіло,
І цілий світ враз вирвався з неволі.
Між нами часу ніби й не було, –
Ні літ, ні зим, ні перевесел долі.
15.01.2017
м. Житомир

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2017 > Тема "Душі криниця"