Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

«Світличний» читач вже добре знайомий з неймовірно талановитою українською поетесою Оленою Іськовою-Миклащук. Її вірші – пронизливо-пекучі, як скалки тих мін та снарядів, що й сьогодні щедро посипають нашу землю на Сході. Та якби ж лише одну землю… Читаючи їх, важко позбутися відчуття, що авторка на власні очі бачила все те – стояла по кісточки в грязюці в тих холодних, пропахлих смертю окопах, затискала фонтануючі кров’ю рани товаришів, проводжала в останню путь побратимів…
А проте ж її вірші сповнені не лише неймовірної напруги, болю, часом, відчаю, але й світлих почуттів, вірності, кохання, а ще – несхибної віри в перемогу.
Лауреатка загальноукраїнських та міжнародних літературних конкурсів, премії імені Володимира Булаєнка (2016 р.), за час, що минув, Олена Іськова-Миклащук стала авторкою вже двох поетичних книг. І якщо в першій збірці «Рветься душа у небо» переважали ліричні настрої, то назва другої «Небо в окопах» говорить сама за себе.
А на минулому тижні пані Олена приєдналася до Спілки письменників України, з чим ми її щиро вітаємо!

Олена ІСЬКОВА-МИКЛАЩУК

СВІТЛО НА ДНІ БЛІНДАЖА
Так хочеться світла на дні бліндажа,
Тепла твоїх рук і розмови з тобою.
До вічності тут вже розмита межа
Життями отих, хто не вийшов із бою.
Палю цигарки. Безперервно. Пробач.
Хоч вогник в ночі — це для снайпера щастя.
Розплавлена «градом» четверта доба,
Очистила душу вогненним причастям.
Ще так не молився. Ще так не хотів
Я жити. До тебе. А інше все тлінне.
Бо очі у смерті холодно-пусті.
Я бачив їх, рідна, проходячи мінне…
Я бачив тебе. Не у сні — наяву.
Ти ангельським сяйвом світила дорогу,
Щоб я не упав в спопелілу траву —
Ти йшла і молилася пристрасно Богу.
Без тебе не жив би на вістрі ножа —
Вогнем мінометів скосило б додолу…
Виблискує світлом на дні бліндажа
Надія живим
повернутись додому.

ЗАПАХ БУЗКУ
Небо розбилося вщент, ніби склянка.
Сипались друзки кривавим дощем.
Хтось благав Бога: «Дожити б до ранку!»
Хтось в ейфорії вигукував: «Ще!»
…Зранку сміялись самі над собою,
Як антрацит розгрібали, мов пух.
Тільки Василь не вернувся із бою.
Ваня — без ніг, а Петрович — оглух.
Плакали.
Вили.
Скрипіли зубами.
Коля відбіг, залишивши чеку…
Не вберегли.
Подзвонити б до мами…
Слався окопами запах бузку.

СТОМЛЕНИМ ВІЙНОЮ
"Так часто стала звучать фраза "Люди устали от войны"... Дорогие люди, отдохните. Мы не устали и защитим ваш отдых. Мы не умеем уставать. И не нужно париться о пацанах, которые здесь! Вы ведь не просили Вас защищать. Вы вообще не понимаете, за кого мы здесь воюем. Но это не важно. Вы ведь устали. Отдыхайте"
02.12.2015 Олексій Болдарєв («Малюк»)

Ви кажете, що стомлені війною.
А де вона? Ви бачили її?!!!
Які у неї очі після бою?
Афектно-ейфорійні
Чи сумні?
Вам важко в білосніжних покривалах
Дивитись в телевізорі про смерть.
А ви колись своїх братів ховали?
Щодня.
Навік.
Летіли шкереберть
Від хвиль ударних?
Била кров джерельцем?
Чи відчували, люди, ви хоч раз
Як небо сипле не дощем, а перцем —
А ти стоїш, бо в тебе є наказ.
Було вам важко відкупити сина?
Проте тепер спокійний у вас сон.
А в мене рік ні мама, ні дружина
На крок не відступають від ікон.
Ви — потомились…
Що ж, ховайтесь в тіні.
Бо хоч війна, то чилі, то полин —
Стерплю усе, щоб в мирній Україні
Зростав
ще ненароджений
мій син.

P.S. «Малюк» загинув 9 грудня 2015 р.

БЛІНДАЖ
Суботнього ранку копали блідаж.
Сміялись прогіркло:
"Велика могила..."
Земля застогнала - здригнувся світ аж!-
Коли їх
живцем
під собою
накрила...

ТВОРЦІ БЕЗМЕЖЖЯ
Твоя кров
переплавилась в венах на нафту.
Дай лиш іскру —
і вибух накриє усіх.
Обережно ступаєш —
як звір — по ландшафту,
де осколки й розтяжки
притрушує сніг.
На чоботях болото
замішане кров’ю,
дві гранати в кишені,
одна у руці…
Після келиха смерті —
все сприймається грою.
Ти і ДаШКа
сьогодні
безмежжя творці...

НЕБО В ОКОПАХ
А небо теж ховається в окопи,
Тремтить від страху загнаним зайчам:
Коли на нього бризкають окропом —
Цілує небо руки копачам.
І наливає їм по кварті чаю,
Байдуже, що без цукру,
Мов полин:
Коктейль із віри з присмаком одчаю,
Коли під Градом стиснеш Ф-1…
А за спиною посивіле небо
Лежить в болоті
Мокре
Долілиць.
Йому би сонця пригорщу хто-небудь
Приніс тихцем…
Та перебір дзвіниць
Його покличе знову на роботу:
Приймати нових ангелів увись.
Завиєш вовком.
Біль здереш із плоттю.
Поплеще небо по плечу:
«Держись!»

***
Бійці не плачуть:
як би не боліло —
Стискають зуби,
аж тріщить емаль.
Бо все, що напекло і перетліло,
Характер загартовує на сталь.

Бійці не плачуть
гірко
над тілами
А проводжають
пострілами в ніч,
Шлють в небеса
осколки-телеграми,
Виттям зривають
місяць уповні.

Бійці не плачуть
в спеку і в морози.
Як смерть по них
приходить навіть в сни.
Чому ж їх душать
так підступно сльози,
Коли вони вертаються з війни?

Бійці ж не плачуть?!!

ІЛОВАЙСЬКА САМОТА
Застелю я вкотре постіль самотою,
Та в їдке безсоння загорнусь, як в шаль:
Ні живим,
Ні мертвим
Ти не вийшов з бою…
Десь блукає зникла без вісті душа.
Іловайський серпень
Капав з неба воском,
Фарбував колосся
Кров’яним дощем.
Невідомість щедро посріблила коси,
Поселила в домі невимовний щем.
Не вдова…
Не жінка…
Не коханка…
Відьма!
Загнана вовчиця,
Хрипла від виття.
Ночі з самотою.
Дні, немов у фільмах, —
Осторонь дивлюся на своє життя.
Син вже не питає.
Син уже не плаче.
Він уже дорослий.
Завтра першачок.
Тільки погляд в нього
Став прогірклий, наче
Біль ввігнав у нього сотні голочок.
…Знову серпень сипле яблука й снаряди.
Із собою поруч знов кладу я біль.
Що нам тії смерчі, урагани, гради? —
Я у смерть не вірю,
Вірю лиш тобі!

***
Пережите в АТО ти витягуєш, наче осколки.
Без наркозу.
Ножем.
З кровотечею зболених слів.
П’єш подвійне снодійне.
Хоч знаєш: ці ліки без толку.
В іловайськім котлі спокій твій
Назавжди спопелів.

***
Люди з очима, що бачили вічність впритул,
В мирному небі шукають між зір безпілотник:
Важко вертатися їм у людську суєту,
Ледь не попавши до енно-Небесної сотні.

Люди, що свисту бояться, і тиші, мов грім,
Спати не можуть, бо поруч нема автомата.
Може, загоїться все це із часом, окрім
Дір у душі без Василька, Романа і Гната.

Людям, в яких тече кров замість звичних нам сліз,
Пам'ятний біль: Іловайськ, Красногорівка, Щастя….

Сколює душу байдужість на рідній землі
Людям, що спили до краплі вогненне причастя.

***
Не відболить війна для тих,
кого нема,
Котрі сидять по ліву руку Бога,
І просять в нього, щоб прийшла весна
І проросла священна перемога
Із крові їх.
Війна не одпече:
Осколки міцно врізались у тіло.
І побратим,
підставивши плече,
Не витягнув…
А поле болем біле…
Не відростуть обрубки рук і ніг,
Їх не замінять дорогі протези —
Хто півжиття
згубив на цій війні,
Не слухає новин брехливі тези…
І не замінять матері синів
Меморіали, тесані з каміння.
Вони холодні,
як прожиті дні
В самотності. Обрубане коріння
Малих дітей.
За що держатись їм?
За Батьківщину?
А вона їх знає?
Байдужість влади згірше всіх боїв,
Та це до часу — все в житті минає.
Лише війна для нас не відболить…

ГРІХ
Вона іноді ходить у гості,
На горня полинової кави.
Обнадіює вистиглу постіль,
Що прийде не самотньо.
Лукавить!
Буде знову блукати по місту,
Каблуками по зорях в калюжах.
Вона й пляшка. Обоє без змісту.
Розіб’ються. А раптом?
Байдуже!
Лиш би в ніч не стулити повіки!
Запізнитись у дім на годину!
Усе важчає гріх цей із віком:
Ненароджену вбила
Дитину!

* * *
Я говорила з тишею і Богом
На грані, де кінчається свідомість.
Змивали гіркі сльози на підлогу
Усі гріхи, що лиш мені відомі.
І суєта лишалась за порогом,
Душі подарувавши невагомість.
Спинився час у мареві безсоння.
Відплакали і мовчки згасли свічі.
І, падаючи в мороку бездоння,
Молитви з уст зривалися одвічні.
Сів ангел промінцем на підвіконня
Новий світанок заглядав у вічі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 04.11.2016 > Тема "Душі криниця"