Версiя для друку Обговорити в форумi

Те, що відбувається перед нашими очима сьогодні, є приводом для якнайсерйознішого аналізу стану, в якому, попри весь технічний прогрес, і досі перебуває людство. Щось подібне відбувалось перед Першою світовою війною. Ще в більших масштабах воно проявилося в 30-40-х роках минулого сторіччя. Тоді наростаюче протистояння двох кровожерних тоталітарних систем не надто турбувало успішну Європу. Більше того, з боку принаймні деяких країн явно проглядало бажання отримати на тому певні дивіденди. Заради них, ілюзорних, забувалася мораль, порядність і навіть писане право, закривалися очі на те, що важкий чобіт, сьогодні наступивши на горло одному сусідові, завтра вже підминав під себе іншого. Після аншлюсу Австрії, де 10 березня 1938 року населення вже окупованої німецькими військами країни майже «одноголосно» (які асоціації з нашим учорашнім днем, кримчани!) сказало фюрерові німців «так», 18 вересня 1938 року (достеменно 78 років тому) у Лондоні відбуваються англо-французькі консультації, на яких було ухвалено погодитися з наполяганням Гітлера на тому, щоб до Німеччини відійшли області Чехословаччини, де більшу половину населення складали німці. 27 вересня британський прем’єр Невіл Чемберлен, ніби виправдовуючи ганьбу, яка за два дні незмивною брудною плямою покриє його ім’я, писав: "…наскільки жахливою, фантастичною та неправдоподібною є думка про те, що ми маємо сидіти тут, у себе, рити траншеї та примірювати протигази лише тому, що в одній далекій країні посварилися між собою люди, про яких нам нічого не відомо. Ще більш неможливим виглядає те, що вже принципово вирішена сварка може стати предметом війни". 30 вересня в Мюнхені п.п. Невіл Чемберлен та Едуард Даладьє здали Адольфу Алоїзовичу чеські Судети. Пан Чемберлен, повернувшись до Лондона, заявив, що привіз британцям мир. Привезений ним мир тривав, нагадаємо, менше року.
Звісно, «мюнхенську славу» лорда Чемберлена та президента Даладьє нікуди не подіти, але ж, насправді, вони були не більше ніж виразниками настроїв якоїсь (гадано немалої) частини своїх націй, принаймні, їх еліт. Так, за півтора місяці до Мюнхена, в своєму листі до пана Ллойд Джорджа пан Вінстон Чьочіл (WinstonC. Churchill, якого московомовний світ знає як Уінстона Черчіля:) ), писав : «I think we shall have to choose in the next few weeks between war and shame, and I have very little doubt what the decision will be». («Я думаю, за кілька тижнів нам доведеться обирати між війною і соромом і я маю небагато сумнівів, яке рішення буде ухвалене»). (Reference is Churchill by Himself, page 256, quoting Martin Gilbert, ed., Winston S. Churchill, Companion Volume V Part 3, The Coming of War 1936-1939 (London: Heinemann 1982), page 1117.)
Палкий прихильник демократичних цінностей, пан Чьочіл не міг уявити, як демократія співіснуватиме з нацистським режимом, але далеко не вся Британія поділяла його погляди. Так, навесні 1938 року газета Evening Standard, з якою було укладено контракт на ряд статей, скасувала його через невідповідність поглядів, висловлюваних в них паном Чьочілем, поглядам власника газети. Та що там той власник – більшість членів тодішнього британського уряду і навіть велика частина членів партії, до якої входив сам пан Чьочіл, не бажали конфронтації з Німеччиною канцлера Гітлера.
Як це нагадує сьогоднішні часи… Політика умиротворення-потурання агресора (appeasement), попри не раз доведену неефективність, ба – небезпечність її – знову в фаворі у слабких політиків. Сьогодні вони поводяться так, наче ніколи й не чули про попередження пана Чьочіла щодо невситимого апетиту тоталітарних тигрів, який лише зростає з кожною наступною жертвою. Натомість, намагання замиритися з хазяїном Кремля попри вже вчинені ним злочини є, на жаль, домінуючим трендом європейської і не лише європейської політики наших днів.
Так, аби не засмучувати неурівноваженого «мочителя в сортирах», сьогодні намагаються не згадувати ані темну справу про висаджені в повітря будинки в Москві (надто цікаві, хто намагалися розслідувати її – члени парламентської комісії в тій справі Юшенков, Щекочихін, Лацис, чи ті, хто прямо заявляли про причетність до терактів Луб’янки: журналістка Анна Політковська, екс-офіцер ФСБ Литвиненко – один за одним пішли в край, з якого не вертаються. Дивись -  https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B7%D1%80%D1%8B%D0%B2%D1%8B_%D0%B6%D0%B8%D0%BB%D1%8B%D1%85_%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B2_%D0%B2_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B ), ні наступну за тим криваву розправу, вчинену над Чечнею, яка намагалася вибитися з-під гніту Московії, отримати так довго плекану незалежність. Не згадуються «подвиги» Кремля в Грузії, де відшліфовувалась не лише технологія інформаційної війни – з пересмикуванням фактів, з олжею, врядженою в тогу правди, з брудним шельмуванням уряду Михеїла Саакашвілі, призначеного винуватцем ледь не геноциду абхазів та осетин, з видворенням з Московії громадян Грузії, – не лише відпрацьовувались брудні методи збройного загарбання суверенної країни, а закидався пробний камінь – як на все те відреагує світ. Світ відреагував досить мляво, і те окрилило Кремль. Чечню було впокорено, в Грузії настановлено свою людину. З’явилася впевненість, що так буде й надалі. Ту впевненість немало підживлювала і анемічна, непослідовна політика Заходу щодо сирійських подій. Фанатичне бажання Кремля будь що залишатися світовим гравцем, підперте впевненістю, що Захід не наважиться на пряму конфронтацію з ядерною державою, а ще розуміння того, що світ вірних, залежних від нього режимів стрімко звужується – ось, на мою думку, одні з головних причин підтримки Кремлем антинародного режиму Башара Асада – того самого Асада, який заради президентського крісла, за дипломатичної, військово-технічної допомоги Московії, за прямої участі її регулярних військ в бойових діях на його боці, залив Сирію ріками крові, не зупинився перед застосуванням проти свого народу хімічної зброї, призвів до масової міграції сирійців за межі країни.
Чи ж варто було дивуватись, що маючи за плечима безперешкодно згодоване йому Придністров’я, зламаний хребет Чечні, розшарпану Грузію, цей тигр запустив свої кігті в Україну, щойно зрозумів, що вона не має наміру добровільно повертатися до його барлогу?
Як поставився світ до того, що один з гарантів безпеки й недоторканності кордонів України, обіцяних їй назамін її згоди позбутися своєї ядерної зброї, розпочав проти неї неоголошену війну, тихою сапою захопив і в подальшому анексував величезну територію – півострів Крим, розв’язав війну на її східних теренах? По тому, що ми бачили, світ був шокований. Шокований і наляканий. Та й хто б не налякався, уздрівши, здавалось би, надійно похованого привида ядерної війни! Думається, саме той страх, а ще неготовність від мирного ситого життя з усіма його принадами, про які незбалувані долею українці можуть лише здогадуватись, перебиратися в траншеї і бомбосховища, «приміряти протигази», за словами пана Чемберлена, були серед головних причин того, що решта наших Будапештських гарантів не вчинила вчасних належних дій, які разом з рішучою позицією нової, «незлодійської» влади, її вчасними і належними діями могли б зупинити знахабнілого від безкарності агресора.
Я не був при тому, як іноземні дипломати, за твердженнями пана Турчинова, застерігали його наприкінці лютого 2014 року, як він каже, від провокування Московії спробою спротиву її агресії в Криму. Але з огляду на угодницьку політику, про яку щойно вели мову, з огляду на те, як сьогодні нас примушують до миру на московських умовах у Мінську, це не виглядає чимось аж надто фантастичним.
Інша річ, що наймудріші поради не мали б змусити виконувача обов’язків головнокомандувача Збройних сил, пост якого на той момент пан Турчинов посідав, добившись обрання себе на спікера парламенту, не виконувати приписи Конституції України та закону України «Про оборону України», які безальтернативно вимагали від нього організації належного спротиву збройній агресії. Якщо угодницьку політику Заходу ми можемо засуджувати, виходячи майже виключно з моральних засад, то невиконання своїх прямих обов’язків, по суті, зрада національних та державних інтересів України з боку найвищого керівництва держави Україна, зокрема, тодішніх голови Верховної ради пана Турчинова О. В., прем’єр-міністра пана Яценюка А. П., міністра оборони пана Тенюха І. Й., голови СБУ пана Наливайченка В. О. та міністра внутрішніх справ пана Авакова А. Б., яка призвела до окупації і подальшої анексії АР Крим, має бути розслідуваною, засудженою і належним чином покараною. Відтак, прошу Генерального прокурора України вважати ці рядки вимогою щодо відповідного розслідування.
В своїй промові під час загальних дебатів на Генеральній Асамблеї ООН цієї середи президент Порошенко нагадав, що: «Україна свого часу добровільно відмовилася від третього за розміром ядерного арсеналу з 2800 до 4200 ядерних боєголовок в обмін на гарантії її суверенітету та територіальної цілісності за Будапештським меморандумом 1994 року». «На превеликий жаль, – відзначив він, - усі ці гарантії залишилися на папері. Будемо відверті, ми провалили іспит по Будапештському меморандуму. Таким чином, демократичний світ програв свою першу битву – йдеться не тільки про Україну, йдеться також про довіру до договорів».
З довірою до договорів після Будапештського фіаско і справді непросто. Хто тепер ризикне відмовлятися від дорогого, небезпечного, але такого надійного гаранта власної безпеки – ядерної зброї, покладаючись на якісь договори чи гарантії, навіть коли вони освячені ореолом присутності ООН, якщо практика життя так наочно демонструє їх справжню ціну… Прецедент неймовірно неприємний, небезпечний своїми далеко сягаючими наслідками. Довіру легко втратити, а от повернути…
По суті, сталася банальна зрада. Ні, підписанти Будапештської угоди 1994 року, окрім одного, не відмовилися від України. Вони надали і продовжують надавати їй певну дипломатичну, консультативну, фінансову допомогу, вони запровадили проти агресора санкції, перекрили основний вентиль його зовнішнього підживлення. Чи виправдовує все те ненадання ними вчасної ефективної допомоги, яка б унеможливила ту надзвичайно загрозливу ситуацію, в якій перебуває сьогодні не лише Україна – весь світ?
Звісно, пряма конфронтація Заходу з агресором в тому ж 2014 році була б рішенням непростим. Навіть Європа була неготова в короткий термін перекинути в район конфлікту свої не такі вже й чисельні військові формування, не кажучи вже про Сполучені Штати. В дискусіях, що розгорілися в ті дні на форумі міжнародної письменницької спільноти Authonomy from Harper&Collins цю тезу обстоював колега по перу з Великої Британії, він же полковник Збройних сил її Величності Девід Л. На його думку, подібна ж ситуація склалася в вересні 1939 року під час нападу нацистської Німеччини на Польщу. Пов’язана з нею союзницькою угодою, Велика Британія тоді, попри оголошення війни, не могла надати реальну допомогу польському війську саме через проблеми з логістикою, адже перекинути в короткий строк достатню кількість військ до театру бойових дій було практично неможливо.
Попри те, що ця точка зору має цілком об’єктивне підгрунтя, я все ж переконаний, що і Великій Британії, і Сполученим Штатам було б свого часу значно легше ухвалювати непрості, але правильні рішення, якби ті, кого Московія досить влучно охрестила Київською хунтою, поводили себе як відповідальна українська влада, не призначаючи на посади командувачів флоту березовських, які назавтра перекидалися до ворога, не кидаючи напризволяще обложені гарнізони, яким не дав можливості чинити активний опір ворогу параліч їх головнокомандуючого, не здаючи ворогові свій народ, свою землю без жодного спротиву. В цьому сенсі теза Петра Олексійовича про те, що «…ми провалили іспит по Будапештському меморандуму», є, в тому числі, запізнілим визнанням і цього факту.
Вибори до Федеральних зборів Московії, проведені нещодавно, в тому числі й на території анексованого Криму, є наступним кроком Кремля, який вимагає від світової спільноти, від України найперше, вчасних і адекватних дій. Небезпеки його очевидні. Московія ставить світ перед вибором: не визнати легітимність нового складу московитського парламенту, який обирався, з-поміж інших, і на виборчих дільницях, облаштованих в Криму, який переважна більшість країн світу вважає українською територією, і увійти в конфронтацію з нею, або ж визнати новий парламент чинним і мимоволі легітимізувати анексію Криму. Вибір, здавалось би, простий і зрозумілий навіть неправникові. А проте ж, на відміну від Верховної Ради України, яка на цьому тижні затвердила постанову про невизнання нового складу Держдуми Росії, президент України у своєму виступі на Генеральній асамблеї ООН просив не визнавати… лише вибори в Криму. Звісно, Петро Олексійович не міг нав’язувати суверенним державам, як їм чинити в цьому випадку, але посил міг бути яснішим. В цьому сенсі український парламент зробив усе, що міг. Як вчинить тут світ – побачимо.
Безперечно одне: незалежно від того, куди дивляться вікна вашої світлиці – на вулицю Даунінг чи на галявину перед Білим домом, на Ам Купферграбен чи Єлисейські поля, на Козинські краєвиди чи на нічим непримітну вуличку, яка відома лише вам, ми живемо під одним небом, в одному дуже тісному і взаємопов’язаному світі. І від кожного з нас, в більшій чи меншій мірі, залежить, чи дозволимо ми, аби наш світ знову заполонила тоталітарна пошесть, яка так настирно суне на нас зі сходу.
На початку своєї промови в ООН Петро Олексійович зацитував кілька фраз з відомого вірша Джона Донна – вірша, сповнененого неймовірно сильним моральним посилом:

«Жодна людина не є островом
Самим по собі.
Кожна людина є частиною континету,
Частиною материка.
Якщо брилу змиває море,
Європа стає меншою,
Так само, якби це був мис.
Так само, якби це був маєток твого друга,
Чи твій власний.
Смерть кожної людини зменшує мене,
Адже я є частиною людства.
Тому ніколи не посилай довідатись, по кому подзвін,
Він по тобі».

Чи чує світ подзвін на сполох України і чи усвідомлює його дотичність до кожного з нас сама Україна – Україна крутеликів і мажорів, Україна «всё равно», Україна незнищенних крайніх хат?

Валентин БУТ

На фото: Мюнхен, 30 вересня 1938 р. В першому ряду підписанти угоди п.п. Чемберлен, Даладьє, Гітлер, Муссоліні та граф Чіано

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 23.09.2016 > Тема ""Білі плями" історії"