Версiя для друку Обговорити в форумi

27 серпня Богдан Ступка міг би святкувати своє 75-річчя. У фойє Національного театру імені Івана Франка на першому поверсі традиційно накрили б стіл, і Богдан Сильвестрович вже від самого ранку приймав би подарунки і привітання від друзів, кошики квітів та офіційні панегірики від влади.
У цей день «франківці» завжди негласно відкривали новий театральний сезон, і після привітань Ступки йшли усією трупою до пам'ятника Івану Франку поруч з театром, день народження якого теж випадав на цю дату. І якби Богдан Ступка сьогодні був живий, то вимовив би прекрасні слова на честь 160-річчя Івана Франка, творчість якого дуже любив та робив усе для того, щоб глядачі теж його полюбили.
Але артиста вже 4 роки немає з нами. Він часто повторював: «Батько мені заповідав - доживи до 70, а там - живи, скільки хочеш». Невже не захотів? Або сам Бог уберіг його від потрясінь останніх років. Адже більше за все на світі Богдан Сильвестрович любив Україну і вболівав за неї душею.
До 75-річчя Богдана Ступки на його могилі відкрили пам'ятник, організували ретроспективу його фільмів у кінотеатрі «Київ», влаштували виставку «Я - Богдан» в міжнародному аеропорту Бориспіль. Дехто навіть запропонував перейменувати повітряні ворота на його честь. Але всі ці почесті здаються неважливими для його дружини Лариси Ступки, яка досі не може змиритися із втратою. «Укрінформ» зустрівся з Ларисою Семенівною напередодні урочистостей, щоб ще раз згадати про великого актора і людину, дізнатися, як би сьогодні Богдан Сильвестрович реагував на зміни, які вразили Україну та світ.

- Ларисо Семенівно, чому тільки через 4 роки на могилі Богдана Сильвестровича встановлено пам'ятник?
- Добрим людям і через сто років ставлять. Я з подругами побувала на Байковому кладовищі місяць тому. Дивимося: а там вже цілий пантеон. Звернулася до працівника кладовища, який прибирав територію: «Скільки у вас тут пам'ятників, скільки розкоші!» А той мені відповідає: «Це все нісенітниця. Ваш чоловік тут - єдина брила».
До Богдана постійно приходять люди, кладуть квіти. А у нас весь цей час просто не було грошей на пам'ятник. Чекали, поки назбиралася необхідна сума, щоб відкрити його до ювілею. Але я вважаю, що це навіть зарано. І до того ж, тепер Богдану під пам'ятником буде дуже важко лежати...
- Хто займався проектом пам'ятника?
- Іра Ступка, наша невістка, це її ініціатива. Автор надгробка - скульптор Михайло Рева з Одеси. Він хрещений наших дітей. Я пам'ятник ще не бачила, розраховую на смак Остапа та Іринки. Не сподобається - до музею віддамо. Таке теж можливо (посміхається).
Але я, зізнаюся, була взагалі проти пам'ятника. У Парижі Рудольфу Нурієву - всесвітньо відомому танцівникові, мільйонеру, і встановили скромну надгробну плиту, прикрашену мозаїкою у вигляді килима. І все, досить. Єдине, що я підказала для пам'ятника Богдану, - щоб його ролі були представлені у вигляді Чумацького шляху, як нагадування про виставу «Тев'є-молочник».
- Як ви зазвичай святкували дні народження Богдана Сильвестровича?
- Він любив запрошувати друзів. Це був привід зібратися всім разом, адже всі зайняті, живуть своїм життям... Ми ходили до нашого улюбленого ресторану «Да Вінчі» або до «Фелліні», що поруч з будинком. Йому навіть в лікарню передавали морозиво як подарунок від ресторану. На ринку, буває, теж роблять великі знижки на товар, коли впізнають у мені дружину Богдана Ступки. І це дуже зворушливо, адже це його глядачі. І так вони вшановують його пам'ять.
- Зараз багато людей говорять, що у них відчуття: був би живий Богдан Ступка - не було б війни з Росією.
- Я і сама про це часто думаю. Людини не стало - значить можна робити все, що заманеться. Адже для Росії Богдан був дуже значущим. Вони називали його великим російським артистом. І не заборониш! Напередодні його смерті на гастролі до Києва мав приїхати Омський театр. Мені зателефонували з Омська. Розповіли, що коли вони дізналися про смерть, то всі похололо: їхати чи ні? А потім художній керівник театру сказав: їдемо, й присвятимо ці гастролі пам'яті Богдана Ступки.
- Зараз вас підтримують з Росії?
- Ні, ніхто не телефонує. Тільки син моєї покійної подруги. У всіх свої турботи, тим більше, зараз. Та мені це і не потрібно. Я дуже люблю бути вдома, практично нікуди не виходжу. Адже так я завжди з Богданом - дивлюся диски з його фільмами, читаю його інтерв'ю, книги про нього. Самотності я не відчуваю. Діти приходять, шумлять (посміхається).
- Які ваші відчуття щодо нинішньої політичної ситуації, адже ви росіянка, родом з Баку...
- Яка я росіянка! Ніколи нею не була. Я бакінка. Всі люди, народжені в Баку, своєю національністю називають: бакінець або бакінка. У мене батько з Білорусі, мама з Воронежа. І вдома у нас зараз основна мова спілкування - це українська. Діма і Остап розмовляють в побуті тільки рідною мовою. Я теж почала нею розмовляти, хоча моя рідна - російська.
- Ви вивчили мову, коли приїхали працювати у Львівський оперний театр?
- Не відразу. Все завдяки любові до Богдана. До того ж я в театр на вистави постійно ходила. Перша вистава, яку я дивилася у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької - «Камінь на дорозі» з В'ячеславом Сумським - батьком Ольги та Наталі Сумської. Вистава йшла українською мовою, але я все зрозуміла. А завдяки Богдану я потім вивчила історію України. Коли чоловік готував ролі (а йому давали образи історичних героїв, гетьманів, діячів науки і культури), то він не просто вчив слова, а вивчав епоху, в якій жили ці персонажі. Богдан приносив додому книги, обговорював зі мною публікації, розповідав про долю своїх героїв. Він дуже любив вивчати білі плями в історичних хроніках. Я і зараз дуже люблю дивитися документальні фільми, читати книги.
- Чи вважав Богдан Сильвестрович, що Україна розділена практично на дві різні території - український Захід та проросійський Схід?
- Ніколи у житті. Він багато їздив, зустрічався з людьми, і скрізь бачив українців. Це розділення придумали ті, кому це вигідно. Пам'ятаю, як під час гастролей вистави «Король Лір» Театру імені Франка у МХАТі в 1997-му році Богдана запросили на передачу «Времечко». Там його запитали: як він ставиться до того, що Україна і Росія стали окремими незалежними державами. І він відповів: «Я так радий! Нарешті я буду літати в США з Києва. Скільки вже можна було жити в комуналці?» І тоді ті, хто поставив йому це провокаційне запитання, зааплодували.
- А хто підказав Богдану Сильвестровичу їздити з Театром Франка на гастролі до Севастополя? Адже там на українських виставах влаштовували нашим артистам овації, і ніхто не кричав, що Севастополь - російське місто.
- Не знаю. Напевно, це була ідея самого Богдана, коли він був міністром культури України. Ми завжди відпочивали в тих місцях і бачили, як у Севастополі протягом усіх років незалежної України ходили з російськими прапорами. І влада на це не реагувала. В Криму дуже складне населення. Але ніхто не хотів місцеві проблеми бачити та думати, як їх позбавлятися. Але навіть в такій обстановці Богдан зміг організувати там гастролі на найвищому рівні! Думаю, він навіть на Північному полюсі зміг би відкрити театр (сміється). Його дуже любили, як актора і як людину. Після того, як не стало Богдана, театр Франко пробував ще раз з'їздити до Севастополя на гастролі, але їх приймали вже не в театрі, а в клубі...
- Сьогодні по каналу «1+1» показували фільм «Білий птах з чорною ознакою», який став для Богдана Сильвестровича кінодебютом. За сучасними мірками - дуже пізно - аж у 29 років!
- А ви знаєте, скільки він до цього мріяв про кіно! Ми тоді жили дуже бідно. Батьки нас підгодовували, а у нас навіть холодильника не було. І для чого він? Їжі немає. Я зберігала продукти в авосьці за вікном.
Богдан хотів якось підтримати сім'ю матеріально, говорив: мені б в кіно хоч в профіль знятися (сміється). У нього спочатку був маленький епізод у білоруському фільмі. Він там знімався у національному костюмі.
І ось, після ролі Річарда III у виставі Львівського театру імені Заньковецької, в якій Богдан мав значний успіх, режисер Юрій Іллєнко запросив його на проби в кіно. Прислали додому телеграму. Богдан тоді нікого з київських кіноакторів не знав, а Іллєнко планував його взяти лише в епізод. Після Києва Богдан мені зізнався: «Навіть не знаю, що з цього вийде, але вимучили грунтовно». У фільмі залишилися кадри його проб, де він лазить по горах і під водоспадом. Але потім Богдана раптом затвердили на головну роль Ореста, яку повинен був грати Іван Миколайчук: партійне керівництво не дозволило, щоб бандерівця зіграв такий красень з блакитними очима.
Ми з Остапом приїжджали до Богдана на зйомки - до Вижниці під Чернівцями. Юрій Іллєнко йому дуже допомагав з цією роллю, Миколайчук багато з ним розмовляв про характер Ореста, адже сам готував цей образ. Важливо й те, що оператором був легендарний Вілен Калюта. Пам'ятаю, як на прем'єрі у Львові весь зал вітав Богдана. Такі ж черги до нього стояли потім, після прем'єри «Вогнем і мечем» у Польщі, хоча там роль у нього не головна, ще й Богдана Хмельницького, який воював з Польщею.
- У чому ж секрет?
- У харизмі. У Нью-Йорку Богдан взагалі роздавав тисячі автографів після вистави «Тев'є-молочник», лежачи на сцені. Так втомився після вистави. А черга глядачів не розсмоктувалася.
- Всі намагаються розгадати феномен творчості Ступки. Ви знали його краще за інших. У чому секрет - добре вчив ролі?
- Ролі він важко вчив! З текстом на репетиції не розлучався. Це добре знав Сергій Данченко. Він ніколи на репетиціях не робив йому зауваження, тому що був упевнений - на прем'єрі, коли підніметься завіса, Богдан буде чудово грати. Такий самий наш онук Діма зараз! Він завжди важко вчить роль, обурюється, а потім виходить на сцену, і все чудово! До речі, Богдан Сильвестрович часто відмовлявся від ролей. Одному режисерові так і сказав: «Я не буду грати, сам грай!».
- Для нього важливим було взаєморозуміння з режисером?
- Ні. Хотів, щоб роль була по душі. Але він ніколи нічого не просив. Єдиний раз відійшов від цього правила, коли мріяв про роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті» Івана Франка. Сергій Данченко не бачив його в образі закарпатського селянина, адже Богдан грав у театрі благородних героїв - королів, інтелігентів, дворян. Данченко спочатку не погоджувався, мовляв, на цю роль вже ціла черга артистів вишукувалася. Але Богдан попросив: нехай навіть у п'яту чергу, але дай зіграти. Після перших же репетицій артисти, які були призначені на роль Миколи, пішли з вистави. Сказали, що після Ступки таке зіграти неможливо.
- Як же ви після такого успіху у Львові зважилися переїхати до Києва?
- Богдан виїхав зі Львова слідом за своїм режисером Сергієм Данченко на роботу до Національного театру імені Франка.
- Ви хотіли, щоб син Остап теж став артистом?
- Ні, ми навіть не знали про його рішення. Він сам обрав цей шлях. Я мріяла віддати Остапа до суворовського училища, але тут Богдан був проти. І онук Дмитрик теж сам вирішив стати артистом. Ніхто з нас не очікував, що вийде акторська династія.
- Хотіли б жити на вулиці імені Богдана Ступки?
- Чому ні, якщо квартира хороша (сміється). Для Запоріжжя ми готували документи, щоб там була вулиця імені Ступки, але результату поки не знаю. Але для нас це неважливо.
На небі вже є зірка імені Богдана Ступки. У нас навіть документи зберігаються. І мені не хочеться ніякого ажіотажу з назвами і пам'ятниками.

Богдан і так залишиться в пам'яті людей. Єдине, що мені хотілося б, щоб у театрі продавали записи його вистав. І глядачі могли бачити те, що він зробив на сцені. Непогано було б показувати їх на камерній сцені імені Сергія Данченка. І не тільки з Богданом, але й іншими відомими франківцями.

Ліліана Фесенко,
Людмила Шевченко
(Фото з сімейного архіву)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 02.09.2016 > Тема "Українці мої..."