Версiя для друку Обговорити в форумi

«Зі «Світлицею» у серці» - так називається наш редакційний меморіальний стенд, на фоні якого зазвичай фотографуємося і ми, і гості газети. Аж до того часу, доки людина не стає лише предметом пам’яті, забезпечуючи вже тил тим, хто надумає сфотографуватися біля стенду. У всякому разі, так було раніше, поки у нас була редакція, був колектив, були шанувальники і, в першу чергу, нашої Батьківщини, яка щойно відзначила чергову річницю своєї незалежності.
Сьогодні я хочу розповісти про людину, портрета якої не варто шукати на стенді, немає там навіть замітки у кілька рядків, але хочу згадати про неї саме в ці дні і нагадати про неї іншим, бо навіть ті, хто, здавалося б, знав її, знали лише те, що було на поверхні.
Не набагато більше відомо і мені, але відомо, що етнічна росіянка, дочка впливового чиновника Віра Сапєлкіна самотужки опанувала українську мову, і не тому, що до того підштовхнули обставини, як, скажімо, мене, а тому, що того бажало її серце. «Кримська світлиця» була тоді чи не єдиним місцем у Сімферополі, де можна було попрактикуватися в україномовному спілкуванні, і тому Віра була у нас частою гостею. Приходила вона не з порожніми руками – приносила дописи, як правило, присвячені діяльності Малої академії наук – здібним школярам, у яких вела гурток журналістики. Працювала Віра і у одній з молодіжних багатотиражок, здається, в університеті.
Не можу сказати, щоб ми особливо раділи з приводу співпраці з Вірою: її статті були надто багатослівними, журналістка не могла сконцентрувати увагу на головному, тому над майбутньою публікацією доводилося чимало потрудитися. На той час матеріалів газеті не бракувало, тому Вірині труди частенько відкладалися, а згодом вже так склалося, що готувала їх до друку тільки я.
Майже такою, як у творчості, була Віра і в житті – в неї не було жодних ознак того, що називають харизмою, і мені соромно усвідомлювати, що за роки спілкування я так і не довідалась про неї майже нічого. А вона ж вважала мене своєю подругою, приходила на мої дні народження, бралася розповідати щось для себе важливе, але в мене завжди не вистачало чи то часу, чи терпіння.
Чесна, щира, надійна, працьовита, Віра заслуговувала зовсім іншого ставлення, якби ж то ще вона вміла вигідно себе подати: не одягалася у щось сіре і старече – жінка ж тільки-но вступила в той вік, коли «ягодка опять»; якби так гладко не зачісувала своє передчасно посивіле волосся (це можна було б виправити з допомогою фарби); якби так зухвало не зневажала прикрасами і косметикою, які свідчать про те, що жінка хоче подобатися, і викликають відповідну реакцію. Ймовірно, тоді була б у Віри і власна родина, а не лише старенькі батьки, бо хоч вона частенько й згадувала про свого чоловіка, але він постійно був то у відрядженні, то у відпустці, то у гостях, та й чи існував взагалі – невідомо. І все це було якось несправедливо, бо жило на світі безліч жінок того ж віку – фальшивих і корисливих, які, тим не менше, завжди і всюди були бажаними і перед якими служили не задніх лапках, мов песики, не найгірші чоловіки. А у Віри ж рум'янець на всю щоку, гарне світле обличчя, яке, можливо, і дійсно тільки б зіпсувала косметика.
Не дісталося Вірі і престижної, тобто грошовитої роботи. І хоч вона ніколи не скаржилась на матеріальні проблеми, та колеги звернули увагу, що, прийшовши до редакції, жінка завжди просила чаю, до якого подавалося і щось їстівне. Іноді Віра якось сором'язливо запитувала про гонорар, який у нас виплачували лише в окремих випадках, бо газета була бідною.
Востаннє я бачила Віру 14 років тому на своєму першому ювілеї. Вона тоді співала і плакала. Співала, бо без пісні не обходилося жодне наше свято, а плакала, бо впродовж останнього року поховала і матір, і батька. Й обидва рази з горем вона приходила до нас, можливо, тому, що ми, навіть такі неуважні і заклопотані, були для неї все ж таки ріднішими за інших, а той некролог, що я писала поспіхом, щось таки для неї значив. Сказати, що я співчувала Вірі, це ще нічого не сказати, бо усвідомлювала – для одинокої людини щось страшніше неможливо уявити. Але ж хіба цьому чимось зарадиш? Дала Вірі якісь невеличкі гроші, нібито в такий спосіб можна було відкупитися від такої ж долі. Не можу сказати, щоб її горем перейнялися і мої колеги, хіба що заступник головного редактора Григорій Рудницький, який завжди був до Віри уважнішим за інших.
Відсвяткувавши свій день народження, як завжди в серпні я пішла у відпустку, а коли повернулась, заглибилася в роботу, і лише в жовтні дійшла до мене сумна звістка: Віри більше немає. Важко було це собі уявити: вона ж ніколи не хворіла, сяяла здоров'ям і, здавалося, мала запас міцності ще на стільки, скільки прожила, а був на той час Вірі 51 рік.
Не в змозі з цим змиритися, я почала з'ясовувати, що ж стало причиною її смерті. Побувала на місці Віриної роботи і переконалася, що мої підозри – не марні. Напередодні трагедії жінка була живою-здоровою, збиралася на МАНівський захід, про який писала щороку. І настрій у неї був піднесений, ще б пак, у самотньої людини раптом об'явилася племінниця, про існування якої Віра не мала і гадки! Останній вечір Віриного життя був щасливим – так вважають сусіди, які чули, що в квартирі у Сапєлкіних шум, гам, веселощі, лунали чоловічі голоси і жіночий вереск. Тож у Віри були гості, які, ймовірно, і стали потім господарям її квартири, двокімнатної, добре обставленої, у елітному районі.
Вийшла я і на людей із «анатомки», намагаючись з'ясувати офіційну причину смерті. Поговорити з тим, хто робив розтин, мені не вдалося, сказали, що цю людину запросили зі сторони і лише ради Віри – отака несподівана випала для неї честь. Хто це був, де взявся, куди зник, в «анатомці» не знали. А офіційною причиною смерті було визначено розрив селезінки. Чому вона розірвалася після такого гучного свята – залишається лише здогадуватися.
Звичайно, можна було ще спробувати дізнатися, хто оселився у Віриній квартирі, та мене умовили припинити своє розслідування, аби не сталося лиха, оскільки Віру до життя все одно не повернути. Цей аргумент я чую чи не в кожному художньому фільмі. Він і насправді переконливий, бо дає карт-бланш кожному, хто зважується на злочин. І дійсно, якщо трагедія вже сталася, навіщо «гнати хвилю»?
І якби у Віри була рідня, чого б то я пнулася туди, куди мене не просять, перехоплюючи чужу функцію? Але в горі колись Віра йшла до нас, значить, не мала більше до кого, і в ім'я її пам'яті мені хотілося таки взнати правду про фінал її життя. А ще хотілося повернути їй те, що ми всі гуртом заборгували.
Не знаю точної дати народження Віри, але цього року їй би виповнилося 65. Вирішила сказати про неї слово ще й тому, що такої можливості скоро вже не матиму, зважаючи на те, що відбулося сьогодні з «Кримською світлицею». Але ж мені все ще здається, що я працюю в музеї, охороняючи безцінні експонати, котрі розповідають і про людей, і про життя, і знаю я про все це те, чого не знають інші. Ось і проводжу чергову екскурсію: знайомтесь, це – Віра Сапєлкіна, вона любила нашу мову і нашу державу, яка не змогла її захистити. Не змогла захистити вона і нас.
Є в юриспруденції така норма: проти рідних можна не свідчити. Тож не свідчу. І люблю.

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 02.09.2016 > Тема "З потоку життя"