Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли гортаю сторінки «Кримської світлиці», передусім шукаю матеріали, підписані давно знайомим прізвищем - Сергій Лащенко. Я звик до його публікацій. Полюбив їх. Тому, звичайно, що автор, як і я, живе у Львові, а львівська тематика, висвітлена його талановитим пером, близька мені. Проте С. Лащенко не обмежується лише обріями Львівщини, а невтомно їздить іншими теренами України, у результаті чого народжуються цікаві статті, інтерв’ю, роздуми.
З повагою ставлюсь до Сергія Івановича ще й тому, що слово його виважене, аргументоване, актуальне, опромінене добротою, приязню до тих, про кого він розповідає. Його публікаціям характерні толерантність, розсудливість, розумний компроміс.
Моє ставлення до цієї людини посилилось особливим інтересом ще більше після того, як ми познайомились. При кожній нашій зустрічі і тривалих розмовах я переконувався, що його творчий запал продиктований бажанням більше пізнати самому, аби все переконливішим і переконливішим ставати на газетних сторінках.
Раніше я вважав: він має освіту філолога або історика. Помилився. Так, має вищу освіту. Але за фахом - лісівник. Чи не дерева нашептали йому на все життя любов до краси, глибин українського слова? Чи не чари природи утвердили в ньому покликання боротись за душу царя природи - людини?
Він любить свій народ, рідну Україну, дорожить її незалежністю, волею. А в публікаціях утверджує цю любов не з ультрапатріотичних позицій, не засліплено, замкнуто, відрубно, масштабно й помірковано, а так, щоб, шануючи власне, не перекреслити чужого. Так, щоб не тягнути собі когось в однодумці, у спільники за рукав, а гостинно запрошувати на розмову, конструктивну дискусію.
Він родом з Таращі на Київщині. Але життєві дороги водили на Кавказ, Дон, Поволжя, у Сибір, Прибалтику, Білорусь. І всюди, де побував, неодмінно дорожив своєї Україною, хоча й тичинівське «чуття єдиної родини» бриніло в ньому відчутною струною. Не тією, що кличе об’єднувати держави, народи та мови. А тією, що нагадувала та нагадує йому: шануй людей різних націй, а вони шануватимуть твою.
Йому пощастило свого часу познайомитись у Києві і заприятелювати з відомим українським письменником Станіславом Тельнюком. Цей поет, прозаїк, критик, перекладач залишив особливо помітний слід як дослідник творчості Павла Тичини, автор передмов до його книг. Сергієві Лащенку, мабуть, відразу заімпонувало те, що поезії і оповідання Станіслава Тельнюка перекладались на російську, білоруську, грузинську, вірменську, казахську, молдавську, узбецьку, татарську, абхазьку та інші мови народів тодішнього СРСР. Читали цього талановитого українця і поляки, болгари, німці, португальці, араби. Лише через одну людину так широко була представлена Україна в світі! І це не могло не захоплювати Сергія Лащенка. Він уважно слухав розповіді свого друга про Павла Тичину. Не про отого хрестоматійного, покритого глянцем, бронзою, захваленого. А й про Павла Григоровича раннього, про те, як, будуючи літературні мости дружби між народами, він залишався сином України, якій бажав добра, волі, процвітання.
Ця дружба тривала понад два роки. Станіслав Тельнюк передчасно пішов з життя. У квітні міг би зустріти свій 69-й рік. Не судилося. Але, коли б на те Божа воля, і він міг би нині стати поруч зі своїм молодшим другом Сергієм Лащенком, котрому 15 лютого виповнюється 50 літ від дня народження, неодмінно потиснув би міцно руку, попривітав і схвалив те, що обстоює та утверджує своїм словом ця людина.
Ось уже впродовж 15 останніх літ Сергій Іванович успішно розробляє тему міжнаціональних відносин. Виходив з нею навіть на шпальти всесоюзної армійської газети «Красная звезда». Помітними були і викликали широкий резонанс статті «Український патріотизм: міжнаціональні конфлікти чи гармонія» та «Ланцюгова реакція добра», що побачили світ у наших популярних журналах «Україна», «Дніпро». Уже в заголовках є слова «гармонія» та «добро», які й слугують авторові життєвими та творчими орієнтирами. Він уникає чорно-білих схем, категоричності. І, що там казати, непомітно втішається, коли співрозмовники-росіяни, спілкуючись з ним, починають переходити на ...українську мову, як це не раз бувало й між Станіславом Тельнюком та його гостями з Москви. Промовистим став і заголовок статті С. Лащенка «Мы слишком разные. Нас объединит только согласие», опублікованої на сторінках «Независимости». А коли спіткала трагічна смерть відомого львівського композитора Ігоря Білозора, популярна газета «День» подала зі Львова розсудливий голос Сергія Івановича. І та розсудливість знову ж таки пролунала навіть у заголовку його статті «Незалежній Україні не потрібний свій Ольстер». Бо надто багато політичних спекуляцій виникло тоді на тлі трагедії, що сталась у Львові.
Не обминув він і гострої кримськотатарської проблеми, керуючись перевіреним принципом: уникати тих же чорно-білих схем. На сторінках «Кримської світлиці» запам’ятались мені статті Сергія Івановича «Естонці в Криму», «Зрозуміти душу нашого росіянина...». Він зустрівся з російськими поетами, вислухав їх, обмінявся думками, розповів про це у «Кримській світлиці». Та дехто відразу подав авторові знак: «Не будемо читати тебе!!!» Питається: чому? Як на мене, позицію Сергія Лащенка - патріота України, котрий кличе до свого гурту інших, слід лише вітати та схвалювати. Так, як це робить часопис «Кримська світлиця». До речі, газета сама стоїть на позиціях добра й порозуміння у міжнаціональних відносинах, не боячись при цьому бути суворою до тих, хто діє підступно.
Мені хочеться потиснути невтомну руку ювілярові, побажати йому нових пошуків, поїздок, зустрічей, публікацій.
Відкинувши стремління ниці
І беручи новий рубіж,
Хай в стінах
«Кримської світлиці»
Сергій з’являється частіш.
Він чесним, незлобливим словом
Будує між людьми мости.
Хай через нього голос Львова
Летить нестримно у світи.

м. Львів.

Редакція "Кримської світлиці" щиро вітає свого львівського кореспондента Сергія Лащенка з ювілеєм і зичить:
Щастя, добра і любові! Кримського сонця у Львові!
Львівського духу в Криму! (Це вже не тільки йому...)
З роси та води, дорогий колего!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2004 > Тема "Українці мої..."