Версiя для друку Обговорити в форумi

«Покращення» по-кримськи

Подавалося це - як справжня сенсація. З допомогою телеканалу НТВ вдалося виклопотати ветерану війни, 89-річній жінці, що жила «в нелюдських умовах», першу в її житті власну квартиру. Щоб підкреслити значимість свого «подвигу», журналісти не шкодували фарб, забувши, що ця картинка не на користь так званим національним інтересам. Бо увесь травень пройшов під знаком урочистостей з приводу Дня перемоги, що мали б попрацювати на позитивний імідж Росії. А тут якась усіма забута бабуся, іще жива, тож з нею значно більше мороки, ніж, включивши її до «безсмертного полку», просто пронести у вигляді портрета вулицями рідного міста.
Але пожертвувати своїми лаврами «ради спільної справи» журналісти теж не готові. Вони говорять про ще одну перемогу ветерана і про те, що у свої майже дев’яносто старенька вступає у нове життя, хоча звучить це досить трагікомічно: ми ж бо уявляємо, яке воно у цьому віці і як довго може тривати.
Дають квартири і кримським ветеранам, по 30–40 на рік, тож з чергою менш як за 10 років не впоратись, і для останніх у ній вся надія на «естественную убыль», бо реальним учасникам війни вже щонайменше по дев’яносто.
Розпирати від щастя має і депортованих, а нині офіційно реабілітованих громадян. А це, за російськими мірками, не лише кримські татари, вірмени, греки та німці, але й італійці, караїми і кримчаки – щонайменше, 15–20% всього населення Криму. Для них минулого року було здано в експлуатацію аж… два багатоповерхові будинки. Зрозуміло, що з такими темпами черга з цих пільговиків не розсмокчеться і за сто років.
І це навіть за тих умов, що потрапити до неї не так вже й просто. Бо, аби підтвердити статус репресованого, людина мусить надати довідку з місця, де була у засланні. Чи збереглися такі дані впродовж більш як 70 років і кому воно треба, брати на себе ці клопоти, піднімати архіви, тим більше, в інших країнах, коли у себе вдома доводиться місяцями ходити за якимось папірцем?
Життя показує, що в Узбекистані і Таджикистані живуть такі самі люди, як і в Криму, і їм – начхати, тож і кримським чиновникам теж – начхати, хоча і точаться розмови про спрощення процедури отримання статусу репресованого.
Однак найважливіше, власне, вже сталося: президент Путін, довго не роздумуючи, видав указ про реабілітацію репресованих. Вийшло, як то кажуть, дешево і сердито, бо ми тепер чи не щодня чуємо заяви на різних рівнях про турботу Росії про цих людей, у той час як Україна для них «пальцем об палец не ударила» (цитую Перший кримський телеканал).
Так, українська влада тут дійсно не була охочою до окозамилювання та піару. Бо в її розумінні реабілітація не мала обмежуватись простим папірцем. Комплекс пов’язаних з нею заходів було розроблено на прибалтійських стандартах, де колишнім господарям, що були вислані і за минулі 50–60 років вже прижилися на новому місці, поверталося все їхнє майно, а вартість того, що не збереглося, відшкодовувалася. І нові власники їхніх квартир, котрі не готові були йти жити на улицю, зі згоди реабілітованого хазяїна, тепер ставали орендаторами свого – не свого житла і мусили виплачувати квартплату тим, кому ще недавно таке і не снилося.
Років три тому аналогічне рішення щодо висланих кримських татар було прий-няте і Верховною Радою України у першому читанні. І повернення житла – лише один із пунктів, щоправда, найболючіший серед десятка інших, переважно пов’язаних з різного роду компенсаціями.
Все це в цілому погрожувало загостренням міжнаціональних стосунків і завдало б удару вже по слов’янському населенню Криму, що, ймовірно, і гальмувало прий-няття такого непростого рішення. Однак точно знаю про негласне розпорядження стосовно зарахування громадян із числа депортованих на роботу, зокрема, в медичні установи – відмовляти їм не рекомендувалося. Всі ми пам’ятаємо і про офіційну квоту для кримських татар у вищих владних органах. А скільки зусиль спрямовувала Україна на різноманітні інтеграційні програми!
Сьогодні чуємо від нових кримськотатарських лідерів, котрі «страшно далеки от народа», нібито цього нічого не було. Ба, навіть те, що народ сам звернувся до влади з проханням заборонити йому політичні мітинги, зокрема, 18 травня, хоча вольному воля – не ходіть, і цих мітингів не буде. Поміж тим, влада відреагувала: тепер певні заходи якщо і відбуваються, то дуже дозовано і десь за містом, а також в мечетях, якщо так можна назвати звичну службу.
Цього року було закладено майбутній пам’ятник в містечку Сюрень, звідки людей вивозили товарними вагонами на чужину. Далеко не всім сподобався проект майбутнього меморіалу. Це той самий дерев’яний вагон, з якого щодня виносили померлих і залишали не похованими в полі на розтерзання хижакам. А чи сподобалося б повішеному, якби пам’ятником йому стала мотузка, а розстріляному – гвинтівка і багатьом іншим – машина-душогубка?
На одному з російських телеканалів чула від татарина, що хоч його народ і реабілітовано, визволено від однієї напасті, але непокоїть загроза іншої: озброєні люди вриваються в мечеті під час молитви, перекривають виходи і перевіряють документи в пошуках екстремістів та терористів. Ситуація обговорювалася учасниками передачі, і було вирішено, що все це – дрібниці, і варто обшукати сотню людей, аби знайти одного небезпечного.
То, може, і взагалі хапати громадян на вулиці, в магазині, в кінотеатрі, як було за часів Андропова, чи діяти згідно з іще більш віддаленими прикладами? Щодо кримських татар, то отой самий заборонений тепер в Росії Меджліс, представників якого почали називати не інакше, як бандитами, завжди, у відкритих і закритих аудиторіях наголошував на неприйнятності для їхнього народу насильницьких методів боротьби, і я абсолютно спокійно брала інтерв’ю у ваххабітів, спілкувалася із «хізбами».
А хто тепер стане для цього народу моральним авторитетом? Оскільки однозначно не Бальбек, то, можливо, хтось дійсно із радикального середовища, і тоді справді буде чого боятися? А татари – не українці, і їх за 84 рублі (вартість 300 грамів суниці) не купиш – така сума доплачується кожному пенсіонерові, що підтвердив факт своєї депортації. І не треба переконувати Росію, що цей народ мріяв про «воссоенинение», нібито і батьки переможниці «Євробачення» Джамали ходили з цією метою на референдум (даруйте, хто про це знає і пам’ятає, й кому вони були цікаві два роки тому?). І справа не в тім, що кримським татарам подобаються наші вишиванки, просто в українському суспільстві вони бачать більше можливостей реалізувати свої мрії, аж до створення кримськотарської національної автономії, а Росія для них є перш за все правонаступницею СРСР, з яким вони мають свої рахунки. І з допомогою байок на ситуацію не вплинути, тут потрібні щирість і доброзичливість. Та, на жаль, такої «зброї» на сьогодні в російському арсеналі не помічено.
А тепер щодо житла для ветеранів. Днями показували не лише бабусине «нове життя», а ще й колишню дружину одного із нафтових магнатів, якій після розлучення чоловік виділив апартаменти у 500 квадратних метрів, а місячний її з дітьми прожитковий мінімум становить 3 мільйони рублів. Звернулася на програму «Говоримо і показуємо» ця пані, аби вставити розуму своєму колишньому, бо їй принизливо просити у нього щоразу ці «копійки», на які бережлива жінка нібито ледь зводить кінці з кінцями.
Вона ж заслужила! А наші старі і немічні ветерани, котрі ради нинішньої молоді дивилися смерті в обличчя, а потім поливали своїм потом колгоспні лани і все очікували, коли буде краще, не заслужили нічого?!
Схожою була ситуація і в Україні, але не настільки цинічною і не настільки глибокою – прірва між людьми. І, аби вона згодом не перетворилася на окоп, з цим треба щось робити…

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2016 > Тема "Резонанс"