Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам'ять

22 квітня моєму батькові Солов'ю Федору Максимовичу, ветерану Великої Вітчизняної Війни, моряку-чорноморцю, виповнилося б 100 років. Ми не збиралися за столом і не наливали йому чарки, бо з одного боку - ніхто про ювілей просто не згадав, а з іншого - і збиратися, власне, було нікому. Старших вже немає, а у молодших - свої справи і жодних сентиментів.
Тому для себе я сумістила цю дату з Днем Перемоги. То завжди була дуже важлива для батька подія, отже уявляла собі, що саме на його честь крокує Безсмертний полк, вірніше, Безсмертні полки багатьма країнами світу. І усі бойові батькові побратими, що на портретах, - його гості. Серед них - і батько мого однолітка - російського президента, який теж проходив строкову службу у Севастополі, але на підводному човні, а не на лінкорі, як мій. Цілком можу уявити ветеранів за дружньою розмовою, навіть з чарками в руках. Вони жили в одній країні, служили одному народові, мали спільні уявлення про звитягу і честь, а також схожий, якщо не однаковий, соціальний статус.
Не буду порівнювати себе з Путіним-молодшим, хоча для цього, здавалося б, є формальні підстави, оскільки це все одно, що порівнювати комаху і велетня. Не заробила я мільярдів, хоча закінчила один з найпрестижніших ВНЗ країни і все життя чесно трудилася. Але річ не про те. Якщо наші батьки пліч-о-пліч воювали проти спільного ворога, то син-Путін воює з моїм народом, отже і зі мною. Власне, не він сам, а його "коліщатка і гвинтики", що змагаються поміж собою в старанні. Найагресивніші телеведучі, котрі ведуть сьогодні репортажі з параду, допекли настільки, що навіть за безневинними їхніми словами автоматично шукаю інший смисл, і, на жаль, знаходжу. А вони знаходять серед півмільйонної колони підходящі кандидатури, наприклад, гостя із Харкова з прапором Новоросії, і цей гість говорить і про українських націоналістів, і про хунту - все, що треба. Інша справа, коли йдеться про "героїв Росії" - тих самих чеченців, що нищили власний народ, аби той не зазіхав на цілісність російської імперії. Тут ставлення діаметрально протилежне. Відчуваю, як у мене знов піднімається тиск, думаю, він піднявся б і в мого батька.
А як же стараються наші кримські "побєдітєлі", особливо депутат міськради Світлана Савченко (хоча б змінила прізвище на Савченкова, як це в Росії модно). Вона погрожує Україні Нюрбергським процесом, намагаючись урівняти українських патріотів з німецькими фашистами, нібито це українці принесли на територію Росії смерть і розруху.
І люди виміщують незаслужені образи хто на чому може. Підозрюю, що саме в цьому причина того негативу, який склався навколо георгіївських стрічок, котрі регулярно викликають потасовки, а росіяни подають це потім як факт підтримки нацизму з боку України. Мала колись таку стрічку і я, берегла, аж поки не почала шукати в цьому символі якийсь прихований смисл. Але ось переді мною листівка, якою привітали колись колеги мого батька з 30-річчям перемоги над фашистами. І на ній теж поряд з орденом зображена георгіївська стрічка, хоча ні українці, ні росіяни тоді ще і уявити не могли, до чого ми докотимося. Так же можна довести людей і до психозу, бо вже і саму ініціативу участі у параді Безсмертного полку сприймаєш з підозрою, лише тому, що народилася вона в Росії. Хоча насправді ініціатива прекрасна, це можливість зберегти свято Дня Перемоги для майбутніх поколінь, дати новим людям відчути аромат іншого життя з його високими ідеалами, за які не шкода найдорожчого. Тому ішли не в бордель за доларами, і не в моделі, а на війну шістнадцятирічні дівчата, приховавши свій справжній вік. Лише в момент трансляції ходи Безсмертного полку стало відомо про три такі випадки.
І даремно політики та журналісти намагаються кинути місток від тодішнього до нинішнього, мовляв, Росія і під час Великої Вітчизняної захищала свої національні інтереси, як це робить тепер. Дудки. Люди гинули не за збереження влади сирійським президентом Башаром Асадом, і не за можливість поповнити російську імперію новими землями. Вони гинули, перш за все, за збереження самого життя, свого, матері, дитини, навіть якщо і кричали - за Родіну, за Сталіна. У них просто не було реальної альтернативи.
Неконкурентоспроможна й ідея, що привернула мою увагу під час останнього ток-шоу "Америка унижают Россию, стремясь к сохранению однополярного мира", бо, на мою думку Росію принижує не Америка, а соціальна ситуація, що дедалі загострюється. У той час, як держава штурмує космос і бореться за геополітичне лідерство, половина її населення має відмовляти собі у найнеобхіднішому, проводить життя у п'яному чаду на задвірках цивілізації.
Скажете, не те пишу, не подобається російська політика - паняй в Україну. Батько не пускає. Це Чорноморському флоту віддав він 9 років молодого життя, здобуваючи "російську" славу, дарма, що сам українець, з Полтавщини. В Криму залишив здоров'я і майже 30 років, як заснув у цій землі. Приблизно тоді я присвятила йому вірша, де описувала невтішну долю ветерана-переможця, якого перемогла перебудова і змусила побиратися. Вірш закінчувався такими рядками:

И был похож он на страну,
Что пышно гимнами
 воспета.
И был похож он на войну,
Пожизненную -
 тьмы и света.

Не помилилась. Ця війна триває і досі і лише набирає обертів. І як важко залишатися на світлій стороні, бо у темної завжди більше принад. І люди, охоплені дріб'язковими інтересами, часто обирають саме її, не замислюючись, що, можливо, розплачуватись доведеться душі своїм безсмертям. Тому замість слова "інтереси", у тому числі і ті самі національні, доречніше було б вживати слово "ідеали", а якщо контекст не дозволяє, то відмовитися від того, що з ідеалами не сумісне. Приміром, в моїх інтересах пограбувати магазин (іншу країну), бо від цього зросте мій сімейний (державний) бюджет. Воно, звичайно, добре, але чи можна сказати, наш ідеал - грабіжник і розбійник?
Акція Безсмертний полк - ідеалістичного спрямування, тому вона так і вабить мільйони людей, котрі, попри пресинг суспільства споживання, не втратили своє богоподібне начало. І тут безсилі ЗМІ, безсилі духовно знівечені зірки екрану. Із недавнього запам'яталося, як вже підтоптана теледіва Лариса Гузєєва, намагаючись створити вкрай негативний образ знайомого своєї юності, кілька разів з огидою повторила, що носив він шкарпетки за 40 копійок.
Де правду діти, недорогі шкарпетки, а то й онучі носили більшість тих, чиї портрети були в руках сотень тисяч росіян. Втім, ніхто не погребував плодами їхнього подвигу, усвідомлюючи, що хоч пітьма і збирає трофеї, але перемагає світло.

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 13.05.2016 > Тема "Українці мої..."