Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

Студенти Кримського інженерно-педагогічного університету темами своїх наукових досліджень з української літератури обирають і ті, що присвячені творчості кримських україномовних письменників.
У сьогоднішньому номері «Кримської світлиці» ми публікуємо статтю студентки IV курсу Кристини Радченко, присвячену романістиці севастопольського прозаїка Дмитра Вітюка, зокрема, його роману «Ледеринові теки».

У статті розглянуто широке коло проблем, представлене у романі-трагедії Дмитра Макаровича Вітюка «Ледеринові теки». У творі зображено суспільне буття в Україні, а саме на Донеччині, в період з 1920-х до 1960-х років. Історичні факти Голодомору, репресій, розкуркулення та примусової політики русифікації, а згодом — воєнних та повоєнних часів тісно переплітаються у колі проблематики роману із загальнолюдськими морально-етичними питаннями власної гідності, честі, любові до Батьківщини, вірності. На конкретних прикладах із роману-трагедії у статті подається згубний вплив сталінського тоталітаризму та партійної ідеології на систему освіти.
Крим — край, багатий на видатних та талановитих людей. Серед письменників Криму особливе місце посідає справжній майстер слова — Дмитро Макарович Вітюк. Творчість севастопольського прозаїка захоплює сучасників. Твори Вітюка викликають непідробний інтерес, змушують замислитись, адже теми, герої та образи, які оживають на сторінках його книг, є вічними.
Вперше роман Дмитра Вітюка «Ледеринові теки» було надруковано коштом спонсора, тодішнього міністра освіти П. Таланчука 1994 року київським видавництвом «Український письменник». Багатопланові події роману, який охоплює періоди з 1920-х до 1960-х років, розгортаються на тлі суспільного буття України. Канвою сюжету стали спогади дійових осіб та документи, зібрані у ледеринових теках, які потрапили до рук автора. Слід також зазначити, що події, відтворені у романі «Ледеринові теки», добре відомі авторові. Він був не стороннім їх спостерігачем, свідком, а й особистою долею зв’язаний з ними [1, c. 6].
Роман «Ледеринові теки» осягається як різновид роману в новелах. Це — своєрідна мозаїчного типу структура, в якій поєднано 52 новели та мікроновели, що інколи сприймаються як стислі замальовки. Головні персонажі змальовані у взаєминах з іншими персонажами другого чи третього плану. Тому сюжет набуває розгалуженого характеру.
Багатоплановість подій роману «Ледеринові теки» спричинює широке коло проблем, охоплене романом.
Тематично перша частина роману («ЛИХА ГОДИНА») відноситься до довоєнних часів, а саме: періоду колективізації, розкуркулення, голоду, винищення інтелігенції.
Проблема примусової русифікації, яку проводила правляча тоді компартія, червоною ниткою проходить через значну частину новел першої частини. Негативне ставлення до української мови проявлялось не лише у таких образливих назвах, як, наприклад, «малороссийская мова», «суконный язык» [2, c. 66-67], «хохлацкий язык» [2, c. 101], а ще і в тому, що русифікація паралізовувала діяльність української інтелігенції, заморожувала розвиток освіти. Так, вчителя Тищенка Бушкін засуджує за вживання української мови, прозиває його «петлюровцем», а саму мову — «тарабарщиной»; висловлює думки, що «нет ее в природе и никогда не было! А то, что хохлацкие интеллигентики выдают за так называемую мову, есть не что иное, как ими же до неузнаваемости исковерканный русский язык» [2, c. 161].
Саме під впливом русифікації, яка була важливою частиною ідеологічної пропаганди, колишній Теренько стає Терентьєвим. У новелі «Теренько стає Терентьєвим» Василь так аргументує свою позицію: «…У наші часи головне не в родинних відносинах, а у тому, хто на яких класових позиціях стоїть…» [2, c. 85].
Негативне ставлення до української мови та культури, національної самобутності поглиблюються з поширенням русифікації. Якщо на початку твору ми ще бачимо більш-менш терпляче ставлення до української мови, то вже у новелі «Стручкове. Медаль Полі-Забілі…» перед нами змальоване село Стручкове, яке Панькові «запам’яталось тим, що, маючи одну назву, складалося з двох окремих сіл — українського і російського. Кожне мало свою сільраду, школу, крамниці…» [2, c. 106].
Окрім русифікації, важливим елементом ідеології партії була антирелігійна пропаганда. Релігію, як відомо, було проголошено «опіумом для народу». Спроба правлячої партії та її ідеологів розірвати міцні зв’язки людей з релігією, яку вони перейняли від дідів-прадідів, не мала успіху, а навпаки, налаштувала людей проти влади, проти кощунства, яке творили безбожники. Так, неймовірно болісно сприйняло село Супрунівка зняття дзвонів з церкви. Активістом, першим, хто поліз знімати дзвони, виступає колишній Василь Теренько, адже тепер для нього партія та її накази, сліпе прямування за лозунгами ідеології — основа його життя. Він спокійно, навіть із певним задоволенням розказує Якиму, як проходило зняття дзвонів. «Чоловіки мовчали, баби галасували… Та хто б звертав на них увагу? Ми, безвірники, робили своє…» [2, c. 88].
Але не всі люди змогли терпіти таке ставлення до дзвонів, як до релігійних атрибутів. Дзвонар Будимир Калістратович помер, мабуть, вважаючи своє життя без церкви порожнім, нікому не потрібним. Негативне ставлення до церкви та її певного впливу на освіту на селі висловлює Бушкін, почувши виконання «Вечірнього дзвону» під керівництвом вчителя Тищенка. Суть антирелігійної ідеології висловлена в таких його словах: «Законом страны церковь отделена от государства, а школа — от церкви, а в Супруновке, при полном попустительстве от местного начальства, учителя, школьники и поповские мракобесы вступили в трогательное единение!» [2, c. 86].
Важливою проблемою в творі постає і питання освіти. Розповсюджуючи свій вплив на всі сфери життя народу, а насамперед на освіту, партія проводила ідеологічну чистку. Автором змальовані тяжкі долі справді обдарованих, талановитих та натхненних вчителів, які були далекі від правлячої ідеології, навчали щиро, виховували з дітей справжніх людей. Таких вчителів заміняла на місцях «сумлінними кадрами», котрі насправді нічого дати дітям не могли, окрім, звичайно, гарної партійно-ідеологічної пропаганди. Так відбулося з учителем німецької мови Умляутом, котрий «вмів зацікавити своїм предметом.., був делікатною людиною, ніколи не докоряв учням, не розпікав…» [2, c. 52]. Повністю виконуючи свої прямі обов’язки, Умляут не зміг уникнути звільнення за «певні провини», про які ніхто і говорити не хотів. Місце вчителя посідає Левенець, який так пояснив дітям подальше вивчення німецької мови: «Німецьку викладатиму тепер я. Правда, я її ще не знаю. Втім, не біда, вчитимемо разом» [2, c. 52].
Слідом за Умляутом Дьогтя, вчителя малювання, «уроки якого були захоплююче цікавими» [2, c. 50], теж звільняють за «певні провини». Спершу, Левенець ставить йому провину за викладання не за програмою. «Коли ж дізнався про висловлювання щодо вдачі майбутнього деяких учнів, звинуватив у недостойному радянського вчителя — занятті хіромантією…» [2, c. 52].
Важливе місце у творі посідає також проблема розкуркулення, і пов’язані з нею боротьба із класовими ворогами та репресії. Автор детально змальовує репресії, які проводились за постановою партії. По селах організовувались комісії, які займались «обробкою селян», змушуючи їх приносити останнє до колгоспу, а за невиконання погрожували Соловками. Але ставлення селян до колгоспів було різним, якщо хтось охоче вступав до них, як, наприклад, дядько Кирей, проте бували і такі, що залишались на позиціях «одноосібних», як, наприклад, дядько Якима Петро Верствовий.
Але партія не терпіла такого опору, Левенець оголосив Петра класовим ворогом. «Розкуркулили Петра раптово, вночі. Одразу й вивезли вкупі з кількома іншими зарічанськими родинами…», «урвалось одвіку принадне вільною хліборобською працею буття сім’ї Якимового дядька, простеливсь перед ним стражденний шлях у Соловки» [2, c. 48].
Жахіття розкуркулення торкнулись не лише родини Якима, а й усього села. Родина Ганни Драбинки тікає з Супрунівки, переховується та навіть змінює прізвище, щоб не закінчити своє життя на Соловках.
Та найбільшим жахіттям для села 1930-х років стає голод. Згідно з дослідженнями доктора історичних наук В. Кашина, у низці регіонів РРФСР масовий голод був створений штучно і виник у результаті примусових сталінських хлібозаготівель. Фактично в умовах загроз репресіями та шантажу голови колгоспів і керівники сільських адміністрацій були змушені передавати в рамках хлібозаготівлі практично всі обсяги виробленого і наявного в запасах хліба. Дані заходи лишали регіон запасів продовольства і призводили до масового голоду.
Про штучність голоду свідчить розповідь моряка Рибченка, який, на жаль, запізнився із поверненням додому, так і не зустрів живими родичів. У новелі «У Переярому» Рибченко розповідає хлопцям, що бачив пароплав «Харків», який з Одеси віз понад півмільйона пудів збіжжя, але корабель сів на міль та все зерно було потоплено. «Уявляєте, із скількох голодних хліборобських ротів видертого?!…» [2, c. 218]. Держава, забезпечуючи хлібом інші країни, показуючи свої статки та успіхи, винищувала населення власної країни.
Картини голодних часів, змальовані у творі, не залишать байдужим жодного читача. У новелі «Семеро на печі, восьме — на дворі…» головні герої Яким та Панько стають свідками страшенних мук дітей, які залишились без батьків. Безвідповідальне ставлення сільради до дітей не може не викликати обурення. На зауваження хлопців про те, що «діти недоглянуті, голодні, одне померло», Свирид відповідає такими словами, від яких стигне кров: «Так і що? Тепер багато хто помирає» [2, с. 127].
У новелі ««Двовладдя». Вози-платформи. Хлорпікрін» Яким та Пантелеймон вперше поглянули смерті в обличчя. Жахлива картина — наслідок нестерпного голоду — потім ще довгий час спливала в пам’яті у хлопців. «На двох вантажних возах-платформах везли високі купи чогось накритого вологим од нічної роси брезентом. На третій платформі — брезенту не було. Те, що на перших двох приховувалось, тут було виразно видно. Вантаж складали людські трупи — чоловічі, жіночі, дитячі…» [2, c. 138].
Від голоду помирають і близькі друзі Верствового та Палія — Шкіль, Микола Вербія. Смерть останнього стає напрочуд символічною. Микола помирає під час виступу директорки. Слова, які вона промовляє, викликають у читача лише огиду, це слова нічим не прикритої брехні, спроба партії закрити людям очі на ті жахіття, які сама ж партія і спричинила. Та її ідеологія продовжувала заперечувати цей штучний голодомор.
Остряниця Клементина Юріївна на засіданні промовляє таке: «Останнім часом набули поширення балачки про буцімто виниклий голод. Не вірте їм! Нічого, крім злісного наклепу на нашу дійсність, у таких теревенях нема! Намовницьким балачкам про голод повинні давати рішучу відсіч. Голоду в країні нема і бути не може!» [2, c. 152-153].
Тема другої частини роману («НАШЕСТЯ») — воєнні та повоєнні роки. Знову ж таки історична лінія тісно сплітається із життям героїв. Війна потребує особливої мужності, відваги. Справжніми героями постають Ганна Драбинка, яка за власним бажанням вирішила прямувати на фронт та стати хоча б чимось корисною; Зурап, який навіть після тяжкого поранення хоче знову відправитись на фронт, воювати за свою країну; Семен Стовба, який ціною власного життя знищує ворожий танк; Устим Туркай, герой громадянської війни, сучасний Лаокоон, людина, гідна захоплення та звеличення.
Але, окрім героїв, чиїми вчинками слід захоплюватись, автор підіймає питання колабораціонізму, явища, характерного для Другої світової війни. Пиндак Денис — зрадник, який розповів німцям про місце розташування Устима Туркая, співпрацював із ворогом із задоволенням, заради врятування, навіть пишався таким зв’язком. Не можна назвати колабораціоністом Єгора Пиндака, адже фактично ворогу він не допомагав. Але у його фігурі проявляється вся слабкість, жалюгідність людей-пристосуванців.
Взагалі, проблема зради постає не лише на терені воєнних дій. Зраджує Завізйон Устима Туркая, з яким виріс, чий хліб їв. Зраджує Гапка Поліну, подругу матері Панька. Автор показує, що за кожною зрадою стоїть жага до власного збагачення, егоїзм та заздрощі. Гапка, прибиральниця зі школи, заздрить Поліні, яка отримала за навчання золоту медаль і працює вчителькою. Завдяки донесенням Гапки, а, за її словами, в Поліни вдома золото було заховане, нещасну жінку переслідували, а згодом і закатували до смерті.
Йона Завізйон, спочатку зрадивши партизан під час громадянської війни, ставши причиною смерті Григора Стовби, пише донесення на Устима Туркая, звинувачує його у куркульстві. Позбавившись Устима, Йона намагається приховати своє зрадницьке минуле [2].
Роман севастопольського прозаїка Дмитра Вітюка «Ледеринові теки» — це роман-трагедія, перший роман в українській літературі, який змальовує Донеччину, не ту, вугледобувну, а просільську. Невичерпним джерелом досліджень постає багата тематична палітра роману. Роман розкриває та уточнює, майже оживлює історичні події своїх часів.
Творчість Дмитра Вітюка, а особливо його романи, як зазначає вчений-літературознавець і критик Михайло Вишняк, «це примітне явище в українській літературі, і, хоч вони мають досить приязну критику, все ж іще до кінця не оцінені і заслуговують на їхнє подальше досліджування і поцінування» [1, c. 7].
Дмитрові Вітюку належить ще один цікавий роман — «Кремінний томагавк». І якщо події його «Ледеринових теків» відбуваються відносно недавно — з 20-х років минулого століття, то у «Кремінному томагавку» автор переносить своїх героїв то у давні часи палеоліту, то повертає їх у сьогодення. Проте порушені у романі проблеми заслуговують окремої розмови.

Кристина РАДЧЕНКО,
студентка IV курсу Кримського інженерно-педагогічного університету

Список використаної літератури
1. Вишняк М. Я. Слово рідне українське сучасне. — Сімферополь: Таврія, 2011. — 228 с.
2. Вітюк Д. М. Ледеринові теки. — Київ: Український письменник, 1994. — 328 с.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 29.04.2016 > Тема "Душі криниця"