Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям – слава!

ПРО ЛУГАНЧАНИНА — НА ПРОХАННЯ ПРИКАРПАТЦІВ

Олександр Решетняк став першою жертвою сепаратистів на Луганщині, першим загиблим з українського табору. Втрати у донецьких українців тоді вже були, а луганчан деякий час Бог милував. Про мученицьку смерть Олександра дізнався від знайомих прикарпатців, з якими контактував на Майдані. А потім і в Інтернеті прочитав:
«В реанимационном отделении Луганской областной больницы 15 июня 2014 года умер общественный активист Александр Решетняк. Он двое суток подвергался жестоким пыткам в захваченном здании Луганского УСБУ и 12 июня поступил в реанимацию с раздробленным тазом, отбитыми почками, сломанным позвоночником и проникающим пулевым ранением в живот. После двухдневных издевательств в здании СБУ и ранения в спину Саша еще трое суток боролся за жизнь. Террористы допрашивали Решетняка о местах дислокации украинской армии и патриотического батальона «Айдар», который ранее освободил город Счастье. Террористы, так и не добившись ничего, просто выстрелили ему в спину…». Так написав його приятель і однодумець, журналіст Всеволод Філімоненко.
* * *
Отже, прикарпатці при кожній нашій зустрічі нагадували про Сашка і просили написати про героя. Вони дуже хотіли, щоб про нього знала вся Україна! Адже встигли зріднитися з луганчанином на київському Майдані. Я й сам міг бачити Олександра у коломийському наметі, куди заходив частенько. Міг, але, якщо чесно, не запам’ятав його або просто не звернув на активіста зі сходу особливої уваги. Бо всі учасники минулорічних подій — бойові хлопці, всі — потенційні герої. Ось тільки хтось залишився жити, відкладаючи свій подвиг на потім, а хтось… стовідсотково реалізувався, поповнивши ряди Небесної Сотні. Якими є люди цієї породи, чим вони відрізняються від інших? Чому коломияни так сумують за східняком? Все це притягувало мої думки і не могло не хвилювати. Тому й вирушив з Прикарпаття на Київщину, де в одному з містечок, на території дитячого садка, облаштувала своє нове житло біженка з Луганщини, вдова Олександра — Лариса Решетняк. Дізнавшись про бажання західняків, аби про Сашка знала вся Україна, до нашої розмови приєднався і його давній приятель Юрій Руденко, який також був вимушений з родиною переїхати на Київщину. Вдалося мені розшукати і Всеволода Філімоненка. З Черкас зателефонувала учасниця проукраїнських мітингів у Луганську Олена Кузенна. І ось яка картина вимальовується на основі їхніх розповідей.
Лариса Решетняк: «Мій чоловік був корінним луганчанином. Закінчив ПТУ № 45, після чого постійно працював електрозварником. Багато їздив по всьому Радянському Союзу, тому добре знав країну, в якій жив. Понад чверть століття ми з ним прожили разом… Сашко завжди дивував мене своїм ставленням до людей. І тим, що свято вірив у справедливість. Навіть тоді, коли владу захопили сепаратисти, він не зробив на це жодної поправки. Пригадую випадок, який стався в березні 2014 року. Вже СБУ у Луганську була захоплена. Сепаратисти пиляли бензопилою дерева біля нашого селища (с. Веселеньке входить до складу Луганська — С. Л.) і вантажили дрова в машину. Олександр здогадався, що це заготовляють дрова для штабу сепаратистів. Там, біля СБУ, вже й намети стояли і польова кухня, де готували їжу для бойовиків. Був з лісорубами й якийсь міський депутат, який показав своє посвідчення. На Сашка це не вплинуло, він сказав: «Чому я, мешканець селища, тут не можу пиляти, а ви пиляєте?». І таки прогнав їх, уявляєте?».
Юрій Руденко дещо пояснює: «Сашко був секретарем нашого селищного комітету, тому й переймався постійно таким питанням, як паливо. Газу у нас не було, ліс ніби й поряд, але не можна було брати навіть сухостій і хмиз. Сашко їздив до великих лісових начальників, намагався вирішити це питання. І до міліцейських генералів навідувався, не мав перед ними жодного страху. Але позитивного результату не було... Тоді він вирішив поїхати до відомої громадської діячки Римми Бєлоцерковської. Від неї повернувся окриленим, бо зрозумів, у якому напрямку треба діяти. Хотів узаконити територіальну громаду, щоб люди були повновладними господарями у Веселенькому. Завжди отак мобілізувався, коли треба було захищати людей, і часом це приносило результат. Ось тільки самі люди цього не цінували… Мало того, вони не розуміли — як можна виступати проти Партії регіонів? Причину своїх проблем вони бачили де завгодно, тільки не в узурпації влади цією політичною силою…».
Лариса Решетняк продовжує: «У Саші був мисливський песик, і якось він пішов вигулювати його в ліс. Наткнувся там на браконьєрів — наших, міських «крутеликів». Написав заяву у міліцію. Через деякий час йому звідти почали надсилати листи, що карна справа закрита, бо нема складу злочину. А він з цим ніяк не міг погодитись і почав усе заново. Таким вже він був — принциповим і наполегливим. До речі, відео розмови з «крутеликами» було в Інтернеті, його почали на вулицях впізнавати. Казали: молодець, що ти так робиш, з ними інакше не можна. А я лише з сумом думала: «Зате ваші дружини, на відміну від мене, сплять спокійно… А ви, замість того, щоб хвалити його, краще підтримали б реальними справами».
Всеволод Філімоненко: «Те, що потім сталося з Олександром, я розцінюю як особисту трагедію і досі не можу змиритися з його смертю. Вбивство депутата Решетняка, який став першою жертвою луганських терористів, для мене було точкою неповернення у ставленні до тих людей, які підтримали сепаратистів. Чому на його долю випала така участь, сказати важко, але це точно був не звичайний збіг обставин.
Знаю точно, що його смерті хотів заступник мера Сергія Кравченка — осетин Маноліс Пілавов. Ми з Решетняком дуже сильно зіпсували його репутацію, застукавши на Різдво під час незаконного полювання на кабана в заповіднику. Оскільки Пілавов був основною опорою Антимайдану і координатором сепаратистів протягом усього часу, після взяття міста під свій контроль він дав наказ бойовикам знайти і покарати Олександра».
Юрій Руденко додає важливі штрихи: «Луганчани надто різні… Хтось відразу їде в столицю держави за покликом серця, бо там побили наших дітей, а хтось люто ненавидить Україну і досі проклинає Майдан. Бо їм таким потрібні Росія, Путін, а головне — російська пенсія, яка в два рази більша від української. А ще вони мріяли повернутися в СРСР, щоб була стабільність, дешева горілка, і… можна було красти. Олександру Решетняку доводилося жити в такому оточенні. Але він продовжував вірити в силу народу. Після побиття студентів у Києві ми з ним відразу зустрілися. Він каже: «Ти бачиш, що твориться? Треба їхати в столицю…». Вирішили їхати, щоб отримати максимум інформації і визначитися остаточно. Швидко зібралися і поїхали. У центрі Києва наткнулися на двох високих колоритних чоловіків; у одного з них на футболці було написано: «Януковича — під арешт». Я кажу: «Нам, мабуть, до цих хлопців». Ми з Сашком заговорили до протестувальників українською. Він трохи краще розмовляв, я — суржиком… Хлопці ті виявилися із Західної України. Вони нас привели у свій намет і сказали: кладіть свої сумки, тут ніхто їх не візьме. Олександр почав активно з усіма спілкуватися — він такий комунікабельний! І я бачив, як владно його затягує вир революції. Це була його рідна стихія…».
Олена Кузенна: «А я познайомилася з Олександром Решетняком лише завдяки трагічним подіям, що відбувалися в Луганську на початку 2014 року. Але дуже добре розуміла його, бо ми жили ілюзіями, що можна виправити ситуацію своїми благими намірами та добрим ставленням до людей. Скажу лише, що цей хлопець був занадто щирим, відчайдушним і наївним, із загостреним почуттям справедливості. Бо мати справу з «даунбасцями» і не розуміти їхньої підступності може лише кришталево чиста людина. Його загибель — це наслідок багатьох факторів. Із них найважливіший — притуплена пильність людей, які на той час були поруч з ним. Мене тоді вже не було в Луганську, але я не скидаю з себе відповідальності…».
Юрій Руденко: «Олександр був настільки сміливим і відчайдушним, що часом йому бракувало обережності. Він уже був у батальйоні «Дніпро», проходив вишкіл у Дніпропетровську і там, під час тренувань, серйозно травмував ногу… І, уявляєте, ризикнув при цьому повернутися в Луганськ! Думав, що нога, закута в гіпс до стегна, краще загоїться у домашніх умовах. І що його в такому стані ніхто не зачепить».
Прошу розповісти про деталі арешту Олександра. Тут уже Лариса Решетняк може розповісти більше, ніж інші:
«Забрали його 10 червня. О 9-й вечора приїхали, я якраз на ніч пішла на роботу. У їхніх планах було забрати й мене, але, видно, полінувалися наздоганяти, шукати по місту. Через два дні Сашка скаліченого викинули біля Луганської ОДА... Коли я питала в лікарні, хто його туди привіз, мені сказали, що такої інформації дати не можуть. Можна лише здогадуватися: чи то швидка допомога привезла, чи хтось із людей підібрав, завіз на своєму транспорті. Мене не пускали подивитися на чоловіка, в морг мене також не пустили. Хоч я благала: дайте хоч здаля гляну на нього… Мені сказали категорично — «Нет. Только с правоохранительными органами…». Зійшлися на тому, що лікар зробить його фото в морзі і покаже мені. Так і показав — з фотоапарата. Я навіть не впізнала свого чоловіка, бо він був весь чорний — живого місця на ньому не було видно… Мене ще й запитали, чи буду я його ховати у відкритій чи закритій труні? Я сказала, що поховаю у відкритій. Тоді мене попередили, щоб за голову його не брала. Цікаво, чому? До речі, в довідці про смерть було написано: «Избиение с целью убийства». Хоч тут правду написали… Олександра звинувачували в тому, що він скрізь «айдарівців» розставив, що у нас весь будинок був заповнений вибухівкою, що ми носимо в ліс продукти, підгодовуємо українських бійців. А куди ж він міг носити, коли одна нога у нього була повністю загіпсована? Він ледь-ледь пересувався по кімнаті на милицях. Тридцять чоловік приїхало… Коли я прийшла додому — все було перевернуто: стільці, ліжко, речі… навіть підлогу прострелили в кількох місцях. Хотіли сина забрати, але місцевий священик не дав, заступився за нього. Сказав: «Якщо його хочете забрати, то й мене забирайте…».
* * *
Далі Лариса продовжує: «Наші активісти подали клопотання на присвоєння йому ордена Небесної Сотні. Ще у квітні цього року передали всі документи нашому президенту. Тодішній керівник Луганщини Москаль підписав це клопотання. Але досі адекватної реакції нашої влади на це немає. Тимур Юлдашев також входить у цей список. А ще — Олександр Нетруненко, всі посмертно…».
Всеволод Філімоненко додає дуже важливу деталь: «Решетняк отримав посвідчення рядового міліції, коли вступив у батальйон «Тимур» під керівництвом Тимура Юлдашева. Посвідчення видавав начальник обласного МВС генерал-лейтенант Гуславський. Після того, як Тимура Юлдашева взяли в полон бойовики, його батальйон розформували, а Олександр Решетняк проходив підготовку в батальйоні «Дніпро». Але ж юридично він до останніх днів залишався співробітником української міліції! Я говорив про це Арсену Авакову, той обіцяв розібратися, сприяти нагородженню, але… так нічого і не зробив. Мені це важко зрозуміти, адже Олександр, опинившись у полоні бойовиків, продемонстрував неабияку мужність та вірність обов’язку… Не так вже й часто ці риси в аналогічних ситуаціях демонстрували українські міліціонери. Тут би Міністерству внутрішніх справ записати справу Решетняка у свій «актив», це дуже позитивно вплинуло б на імідж органів. Та й молоді працівники МВС мали б приклад для наслідування… Сподіваюся, що до цього питання в міністерстві ще повернуться».
* * *
Я поцікавився думкою людей, які близько знали Олександра, — чи вдасться повернути втрачені території? Що робити з величезною кількістю сепаратистів і зазомбованих російською пропагандою мешканців? Відповіді були такими:
Лариса Решетняк: «Рік тому можна було легко звільнити Луганськ! Був сприятливий момент. Сашко ще лежав у лікарні, а сепаратисти спішно, в паніці вже скидали камуфляжі, переодягалися у цивільний одяг і готувалися тікати. Бо українські війська тоді підійшли дуже близько до Луганська. На той час ЗСУ уже звільнили Щастя, Веселу Гору, стояли в Металісті…
Дуже багато трупів бойовиків тоді завезли до моргів. Думаю, в той момент легко можна було весь Луганськ узяти.
А тепер… багато часу втрачено. Вважаю, що тепер терористів треба із землею змішати. А заодно і тих, хто їх підтримує. Бо в них у головах щось таке, зовсім невиліковне! Російська пропаганда робить свою справу, а вони вже більше року варяться у тому соці... Тож нехай самі зроблять свій вибір після визволення краю — або виїзд назавжди в Росію, або тюрма в Україні. А потім, вже після відсидки, адаптація, пристосування до нових умов…».
Олена Кузенна: «Я впевнена, що якби наша армія тоді оточила Луганськ і почала штурм, то великого опору не було б. Це стосується як бойовиків, так і мешканців міста. Сепаратизм підживлювався з Росії. Звільнили б Луганськ, заарештували б винуватців з боку України — єфремових, кравченків, клінчаєвих та інших, зачистили б місто від ФСБ-шників, встановили б військові адміністрації... І з часом би все скінчилось. Бо мешканці Донбасу дуже інертні, ліниві та шанують силу. Якби рішучий прояв сили був з нашого боку, — вони б підкорилися. Підпілля якби й було, то невелике, і то переважно «привозне», російське, а не з місцевого люду. А зараз нас, українців, вигнали з домівок, увійшли в смак місцеві прихильники Путіна, вони тепер хизуються своїм незалежним від України життям. Але ж і українці там залишилися! Вони чекали на наших ще минулого літа, згодні були на обстріли і бомбардування, аби їх тільки звільнили. Прогаяли час… До речі, коли Сашко вже перебував удома з пораненою ногою, то надсилав мені цінну інформацію про сепаратистів. Я на той момент була в Києві, і цю інформацію передавала в СБУ. Вірила, що ситуацію можна було виправити, але… На жаль, з боку України бракувало рішучих дій. І тепер бракує».
Всеволод Філімоненко: «Минулого року ми разом з комбатом «Айдара» Сергієм Мельничуком об’їхали кільце навколо Луганська і добре бачили співвідношення сил. У нас було багато техніки, війська, дуже багато добровольців, готових звільняти рідне місто. Наша розвідка доповідала про максимум 800 осіб, які готові були чинити опір. Тому я впевнений, що здача Луганська була чисто політичним рішенням. Адже, таким чином, Україна звільнялася від електорату (до початку активної фази АТО у місті було до півмільйона мешканців), який точно не проголосував би ні за блок Порошенка, ні за «Народний фронт»... Разом з цим, не так вже й багато там було відверто проросійських громадян. Скажімо, у під’їзді нашого будинку з 10-ти квартир максимум у двох жили родини, які підтримували сепаратистів. Але й вони не були готові воювати зі зброєю в руках. Тепер бойовики суттєво укріпили свої позиції, але люди все ще хочуть бути з Україною, хоча й мають певні претензії до влади. Тому блокада ЛНР повинна бути максимально жорсткою! Ті проукраїнські луганчани, які лишилися в Луганську, її підтримають. Водночас влада повинна забезпечити підтримкою тих людей, які хочуть виїхати на територію, підконтрольну Україні. Адже ми насамперед воюємо не за територію, а за наших громадян».
Лариса Решетняк: «Коли їхала з Луганська після похорону Олександра, то думала, що повернуся додому через кілька тижнів. Але розтягнулося все надовго. І все ж вірю, що Луганщина буде визволена. І дуже хочу цього!».
* * *
Ось така вийшла розповідь. Сподіваюся, прикарпатці отримали трохи більше інформації про Луганщину та про їхнього незабутнього майданного побратима. А народного Героя України чи орден Небесної Сотні Олександру Решетняку обов’язково дадуть пізніше. Головне, щоб ми не забували про нього…

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2015 > Тема "Українці мої..."