Ми й не помітили п'ятої річниці його смерті, хоча і обіцяли в прощальному слові (2 листопада 1996 року): "...Ніколи не забудемо нашого друга". Трагедія наклалася на трагедію - в ті дні редакція відмічала роковини з дня несподіваної кончини свого головного редактора Володимира Миткалика. Змінилися працівники, майже нікого не залишилося зі "старої гвардії". Та й сам Володимир Миткалик, який раніше ревно опікувався Сашковою пам'яттю, відійшов від земних турбот. Вже й про недавнього головного редактора запитує молода зміна: "Якою він був людиною? Як за нього жилося-булося?" А Сашко... Він працював нашим кореспондентом в середині 90-х, водночас перебуваючи на посадах власного кореспондента "Голосу України" та російської газети "Независимость". Своєю присутністю в редакції нікому не набридав, бо переважна частина його робочого дня була присвячена збору інформації, та ще й такої, що цікава і в Україні, і в Росії, і в "незалежній" тоді "державі" Крим. Але на який би друкований орган не працював Олександр Олександрович Пілат, навіть нібито лише "фотографуючи" події, його око і серце завжди залишалися небайдужими. Інакше не міг. Бо був палким патріотом нашої молодої незалежної України. І це було не просто його позицією, а сутністю, яку не приховати і не підробити. Та при всьому цьому Сашко вмів шанувати і людей інших поглядів. Тому, пропрацювавши свого часу 25 років в "Крымской правде", він зберіг добрі стосунки і з колишніми колегами, хоча й критикував тодішнє (до речі, і теперішнє) антиукраїнське спрямування цієї газети. Здавалося, Олександра Пілата ховало пів-Сімферополя. Це були і кримські татари, і щирі українці, і ті, хто вважає, що української мови не існує взагалі; журналісти, високі посадові особи, сусіди, просто вуличні знайомі. Та, незважаючи на велику кількість друзів, він у першу чергу був-таки нашим, і головні клопоти, пов'язані з похованням та поминками, - теж були нашими. За цією метушнею я вже дорогою зупинила траурний автобус. Так і не побачила востаннє прикритого покривалом обличчя свого друга. І він залишився для мене живим, таким, як тоді, під час нашої останньої зустрічі, коли під дрібним осіннім дощиком проводжав мене до "маршрутки", як і тоді, у день нашого знайомства, - на організаційних зборах новоутворюваної громадської організації в Криму - Товариства української мови імені Т. Шевченка. Він майже завжди посміхався і не любив обговорювати свої проблеми - значно важливішим було обговорити і спрогнозувати найближчі політичні події. Проте я знала про його самотність, непристосованість до життя, знала, що, облишивши жваве коло співрозмовників, він залишався сам на сам із собою, створюючи непереконливу ілюзію сімейного оточення з допомогою телевізора. Та чи могли ці, викликані з ефіру голоси, замінити йому присутність близької людини в останні його хвилини? Смерть Сашка, як і його життя, так і залишилися оповитими таємницею. Коли це стало потрібним, виявилося, що ніхто із численних друзів нічого не міг сказати напевно ні про його дитинство, ні про юність (окрім того, що у Олександра за плечима факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. Івана Франка), ні про родичів. Він існував для нас в одному - тодішньому вимірі: чи не найкращий в Криму репортер, людина водночас гнучка і принципова, турботливий товариш, передбачливий політик (бо, що там не кажіть, його актуальні гострі репортажі мали і свій коефіцієнт корисної дії). Місце його в журналістському світі й досі залишається вільним - ще не виріс, не навчився, не загартувався хтось інший з такою ж вдачею. Переконана, таким же незамінним є він і для багатьох своїх друзів, хоча 22 жовтня виповнилося вже шість років з дня Олександрової смерті. Сашко - це теж наша "світлична" історія. Історія, якою можна пишатися.
Ярослав Грицак: ВИХ╤Д ╤З «РУССКОГО МИРА» БУДЕ ДЛЯ НАС ПЕРЕМОГОЮ
СПОМИН ПРО ╤ЛОВАЙСЬКУ ТРАГЕД╤Ю ╤ РУСЛАНА ГАНУЩАКА
У ЛЬВОВ╤ ПОПРОЩАЛИСЯ З АНДР╤╢М ПАРУБ╤╢М
ПРО ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАКА ОЛЕКСАНДРА ВИШН╤ВСЬКОГО, ЯКИЙ ПЕРЕМ╤Г М╤ШКУ ЯПОНЧИКА
ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕНКО – РЕВОЛЮЦ╤ОНЕР, ПИСЬМЕННИК ╤ ВЧЕНИЙ
