Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Він — знаний український письменник, лауреат Шевченківської премії 1994 року. Василь Стус називав його серед своїх найулюбленіших поетів, а Оксана Забужко вважає «одним із найвидатніших українських поетів ХХ століття». Але Василь Голобородько, схоже, досі не є пророком у своїй Вітчизні. Перша його поетична збірка вийшла у США (1970), а в Україні він близько двадцяти років був під пильним оком КДБ: йому не давали здобути вищу освіту, публікуватися, отримати достойну роботу. А нині поет знову у ролі вигнанця, бо війна на Донбасі примусила його покинути батьківську хату в селі на Луганщині, власну квартиру в Луганську і поспіхом утікати від бомб та снарядів. Ми зустрілися з Василем Голобородьком в Ірпінському будинку творчості Спілки письменників, де «вимушений переселенець» живе вже більше року. Розмова наша — свідомо не так про літературу, як про Донбас, про Україну, про війну.

КИМ ЗАМІНИТИ ЕЛІТИ З ПІСУАРІВ?

«Ой, а я фрак і метелика в Луганську залишив», — жартує Василь Голобородько, дізнавшись, що ми удвох із фотокором. Там же в луганській квартирі зосталося й чимало необхідних для роботи речей: принтер, комп’ютер, його бібліотека і «всьо, нажитоє нєпосільним трудом: курткі замшевиє в колічествє двє штукі» — знову він усе зводить на жарт.
— Василю Івановичу, чому, на вашу думку, оця війна точиться нині саме на Донбасі? Адже у нас є й інші регіони зі спільним з Росією кордоном – ті ж Чернігівщина, Харківщина…
— У Харкові місцева влада спільно з їхніми найбільшими бізнесменами швидко зуміли взяти все під контроль. А в них же теж починалося там — ота так звана республіка «ХНР».
— Ви вважаєте, це залежить від місцевих еліт?
— Від них також. Просто територія Донеччини, Луганщини давно вже була віддана центральною владою місцевим «правителям» — Януковичу, Єфремову та іншим.
А чого? Вони допомагали Кучмі стати президентом, бо там конкуренція була у нього з Симоненком, з комуністами, тож тоді ще губернатор Янукович підтримав, дав голосів на користь Кучми, просто дав, усе ж фальсифікується, підтасовується… А за це Кучма на знак вдячності поставив його потім прем’єром. Тобто та територія була віддана місцевим.
— Але чому ж вони так сильно були зорієнтовані на Росію?
— Ця так звана еліта, вона не була насправді зорієнтована так, вони ж ніде про це не заявляли, про автономізацію. Один раз ото в 2004 році в Сєвєродонецьку, як зібралися…
— Про ПіСУАР?
— Так, я думаю вони тоді просто лякали центральну владу.
— А це не був такий дзвіночок тривожний уже тоді?
— Може, але серйозно ніхто не сприйняв цього, або ж у Києві не було тоді людей, які могли серйозно сприйняти. В СБУ чи в інших структурах. Воно ж ось тепер проявилося, чиї були силовики, військові…
— В одному з інтерв’ю вже після переїзду з Луганська ви сказали, що вернулися б, якби там було наше СБУ.
— Так, українське, яке б керувалося нашими законами, Конституцією й уособлювало нашу владу.
— Але ж хіба можливо так швидко очистити силове відомство?
— Та ні, тим більше, що не тільки в СБУ, в усьому суспільстві чистка потрібна. Я колись от говорив, що із цими військовими непатріотичними робити, з керівництвом, маю на увазі, не з рядовими.
— А що треба робити?
— Звільняти і замінювати патріотами, тими, які воювали. От усіх добровольців та й військовозобов’язаних, які були в АТО, всіх їх підряд брати в наші училища (військові, силових відомств, — ред.), а потім уже серед них робити відбір.
Ось прозвучало у пресі, що вже беруть учасників АТО в силові структури, це дуже добре. Там мають бути патріоти.
От, наприклад, однією з умов при наборі поліції в Києві, отієї нової, було те, що поліцейські повинні володіти державною мовою. Набрали. Але тепер я вже чую — вони не завжди розмовляють українською. Не витримали цієї вимоги.

ПРО МОВУ І САМОВИЗНАЧЕННЯ

— Мабуть, не дуже жорстко вимагали…
— Тут головне, щоб керівництво проводило потрібну політику, – спрямовану на таку раціональну, поступову українізацію, не насильницьку. Не так навіть важить, україномовні ті керівники і політики чи ні, як те, яку вони політику щодо України проводять. Бо в нас же й україномовних таких вистачало і в уряді, і у Верховній Раді, які в кращому випадку нейтральну, а то й взагалі антиукраїнську політику проводили. Нехай би Порошенко чи інший політик, якою завгодно мовою говорив, але щоб працював над виконанням 10-ї статті нашої Конституції (про мову, — ред.). І так само місцева влада.
От я завжди як приклад наводжу випадок, який трапився у Красному Лучі на Луганщині: там батьки оголосили голодування, бо хотіли, щоб діти їхні навчалися українською. Самі вони, можливо, і російськомовні були, але ці люди зрозуміли, що державна мова у нас – українська, отже, у дітей повинна бути можливість учитися українською, бо це — їхня перспектива. Тоді, правда, у нас при владі Табачник був, тож нічого з того не вийшло.
От це повинні люди розуміти, це треба їм пояснювати, бо ж за 24 роки не дуже хтось із нашими людьми на Донбасі й говорив про те, що вони — українці, що живуть в Україні, ото паспорти їм нові видали, та й усе…
— А хто, на вашу думку, це повинен говорити? Я знаю, ви вважаєте, це не зовсім місія митців, письменників, що це, швидше за все, вчителі, журналісти повинні. Але як же вчителі і журналісти можуть це робити на Донбасі, наприклад, якщо самі вони там зорієнтовані на Росію?
— Це політики також повинні робити. Ну, і там, де готують тих же вчителів, журналістів, – в інститутах, університетах. От у Луганському педуніверситеті, де я вчився, українською мовою з усіх предметів викладалися тільки українська мова і література. А решту, навіть на філологічному, на українському відділенні, навіть історію України, читали російською. Прийде викладач і запитує у студентів: якою мовою читати лекцію. Сам же порушує оту десяту статтю Конституції своїм таким запитанням.
От мене з Донецького університету вигнали за те, що я заявляв, що жоден предмет не викладається українською мовою.
— А хіба не за поширення забороненої тоді публікації Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація»?
— Ну, і за це також, за таку діяльність, багато було там бесід, і в парторга, і в ректора тодішнього Близнюка. Так-от, ніхто не пояснював, не відстоював проукраїнської політики, хоча в Луганському педуніверситеті було навіть товариство української мови «Просвіта». Але чого ж вони нічого не робили? Закони ж дозволяли. Я постраждав, долю свою зіпсував через оті заяви про українську мову, а вони чому нічого не робили?
— А тим часом та ж «Просвіта» на свою діяльність отримувала навіть кошти з державного бюджету.
— Так, але вони пристосувалися, за радянських часів це називалося приписки і показуха. У Києві розповідали, яку вони там роботу проводили з популяризації, пропагандистську, а насправді нічого не робили навіть у дозволених межах.
Можна ж було законно це мовне питання в Луганському педуніверситеті підіймати на всіх рівнях: на вченій раді вишу, звертатися до обласної ради, до міністерства.
І тут специфіки нема ніякої луганської, так само ж і в Харкові, мабуть, теж українська мова — хіба що в університеті на філології. А в технічних вишах, а в юридичній академії знаменитій?..
Чи дитячі садки в Луганську візьміть. За статусом – українські, в Київ про це звітують, а насправді в Луганську україномовність починається і закінчується на привітанні «Доброго ранку, дітки».
— Дзюба у згаданій статті ще в 60-х роках методично доводить, що всі ознаки нації (навіть у тодішньому марксистсько-ленінському розумінні) послідовно руйнували в українців. Чи погоджуєтеся ви з ним, і чи припинялося це руйнування ще з радянських часів?
— Якщо Дзюба таке помітив, це означає, що в Компартії в Москві не могли цього не знати. Це ж їхня була політика, вона тривала всі роки. І за інерцією, бо ж кадри всі ті самі лишилися, тривала і в роки незалежності.
— Такого, як ви розповідаєте, не тільки в Луганську, а й у Києві вистачає. І, наприклад, вимога до вчителів говорити в школі українською не лише на уроках сприймається нерідко як брак толерантності.
— Так ото ми вже більш як двадцять років толерували-толерували… А вони за автомати і за «Гради» схопилися.

ПРО ЗРАДНИКІВ І ГЕРОЇВ ЗІ ЗБРОЄЮ

— А хто ж таки перший схопився за «Гради»? Скажіть, «сепаратист звичайний» — він хто такий. Чи справді більшість — здеградований елемент?
— Це в засобах масової інформації так прозвучало, що відразу схопилися за зброю наркомани й алкоголіки. А насправді першими автомати похапали зрадники з Луганського СБУ, ті, які зламали присягу, до них приєднався і луганський «Беркут». І влада місцева цьому тільки сприяла. А тоді вже, звичайно, якісь і асоціальні типи приєдналися. Військові відставники з Росії аж до останнього часу масово переїжджали до Луганщини, натуралізувалися там, нерідко навіть влаштовувалися в якісь охоронні структури, вони теж відіграли свою роль.
І досі ці зрадники ніяк за це не відповіли: на Шишацького (колишнього голову Луганської ОДА, — ред.) тільки тепер, здається, справу заводять, Роман Романов — керівник УВС Донецького донедавна був у Києві, і от щойно заявив, що він виїжджає, бо не хоче, мовляв, щоб його спіткала доля Бузини. А що ж до цього часу правоохоронці чекали, це ж при тому самому Романові облраду захоплювали, його ж люди допустили.
Отже, все це ще розгрібати і розгрібати. Воно б, може, після Майдану розгреблося потрохи, але Путін скористався ситуацією…
— Ви, коли виїжджали з Луганська торік улітку, справді думали, що це ненадовго?
— Ну так. І потім я повірив Порошенкові, який сказав, що за тиждень чи два все закінчиться.
— То це і звідти, зсередини, спочатку виглядало, як щось несерйозне, що може за кілька тижнів закінчитися?
— Абсолютно. Потім уже навіть коли терористи укріпили СБУ, вже мішки лежали і барикади навколо приміщення були. То можна ж було навіть тоді ще якусь військову частину задіяти, але Турчинов заявляє — нікого було брати, ніким воювати, ніким. Вони не хотіли виконувати накази Турчинова. А врятували ситуацію добровольці з Майдану, що почали збиратися і зупинили це. І, власне, Порошенко теж сказав, що у нас армії не було на той час, а зараз уже є.
— А якби не майданівці, не добровольці, куди б могла посунутися ця лінія між нами й окупованими нині територіями?
— Референдум же так званий на всій території обох областей проходив, і очільник донецьких терористів Захарченко заявляє, що вони всю Донеччину хочуть забрати, так само, мабуть, і з Луганщиною.

ПІВРУКИ НА СМІТНИКУ

— Чи є різниця ментальна або якась іще між окупованою частиною області і нашою?
— Якщо до цих подій не було жодної, то тепер там – зовсім інші люди. Вони вважають, що бомблять тільки українські Збройні Сили, блокують їжу, пиво, цигарки — лише наші, ментальність на цьому формується. Що там говорити, якщо навіть на недавно звільнених наших територіях, у Слов’янську, Краматорську, ще чимало є тих, хто називає наші Збройні Сили окупантами.
— Гадаєте, цей процес незворотній?
— Дехто вважає, що ті люди в Україні вже не будуть жити. Я увесь час думаю про те, що сказав дипломат Богдан Яременко, він консулом колись у Туреччині був, а потім очолював «Майдан закордонних справ». Так-от, він сказав: відокремити. Відпустити і жодних справ з ними не мати. Так само, як Молдова — Придністров’я. Але Кремль не зацікавлений у цьому, Кремль зацікавлений, щоб у цього регіону була якась особлива автономія. Щоб як автономія він впливав на політику Києва, перешкоджав вступу в ЄС, у НАТО, застосуванню того ж закону про українську мову і т.д.
— Тобто надії немає, ви вважаєте? Треба відрізати півруки?
— Та яке там півруки, там смітник. Путін відмовився підтримувати шахти в Ростовській області. Там п’ять шахт залишили (через відсутність у Росії дотацій на їхнє фінансування, — ред.). А тут — візьми собі на шию депресивні селища.
— Чи можливе, на вашу думку, відновлення справжнього суверенітету на всій території України, зокрема й на нині окупованій частині?
— Ну, на це ніхто не сподівається, і люди вже помінялися. Та й ті, хто бігав з автоматами, стріляв, вбивав, вони куди подінуться? Виїхати — не виїдуть, а якщо блок-постів не буде, вони по всій Україні розсіються.
А коли приймали поправки до Конституції, то, мабуть же, умовляли – що ось ми вам — навіть спеціальний режим на три роки, тільки ж треба виконати Мінські домовленості: контроль над кордоном, відведення військ тощо. Але протилежна сторона не піде на це. Тим, хто підтримує терористів, потрібен інший мир. Щоб наші війська не стріляли. Отакий мир.
А нам потрібен такий, як у перших Мінських домовленостях було запропоновано. Складіть зброю,
здайте автомати, тоді – амністія, і далі будемо говорити. Виведіть найманців. І нормальні вибори за нашими законами проведіть.
Терористи та їхні прихильники навіть тепер заявляють, мовляв, ми хочемо бути в Україні. Нащо ж ви тоді руйнуєте все? А вони руйнують з метою, щоб потім більше грошей і Київ давав, і міжнародні фонди на відбудову Донбасу. І щоб через Київ зручніше можна було грабувати оці гроші, так само, як розкрадалися раніше кошти, що виділялися на перекваліфікацію, на закриття шахт.
Отож найкраще, мабуть, відмовитися від цієї території і наводити лад тут. А там кордон нормальний побудувати. Навіть у мене от — хата в селі, родичі, могили і в Луганську квартира — віддаю безкоштовно. Бо вони ж руйнують Україну.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ – НЕ ПРОГОЛОШЕНА, А ВІДНОВЛЕНА

У День Незалежності знову будемо говорити про її проголошення, в нас чомусь так прийнято, а треба б говорити про відновлення. Була ж незалежна УНР, і деякі країни навіть встигли визнати її незалежність.
В Естонії, коли відродили незалежність, то громадянство давали тим особам, які проживали на території країни і володіли хоч би мінімумом естонської мови. Хто не володів, тому давали посвідчення на проживання, такі особи не дуже були ущемлені в правах – вони тільки не мали права обирати і бути обраними. Там змогли це зробити, і Європа нормально прийняла, ніхто не казав, що так недемократично, неплюралістично і таке інше. У нас же – паспорти всім підряд дали. Тож тепер і маємо, що по обидва боки фронту на Донбасі воюють люди з українськими паспортами.

ПРО ВІРШІ, КАЗКИ І НОБЕЛЯ

— Хочу запитати про літературу. Дехто з критиків вважає, що всі українські письменники, достойні Нобелівської премії, – в минулому. Чи є, на вашу думку, такі серед сучасників?
— Колись я розповідав про те, як з’явилася ідея створити український Пен-центр. Цим перейнявся Вінграновський (був першим президентом українського відділення Пен-центру, — ред.). Уже пізніше в спогадах його чи про нього говорилося, мовляв, не без того, що він сам хотів отримати цю премію, але «після Ліни» (Костенко, — ред.). Звичайно, я вважаю, що є у нас достойні Нобеля, наприклад, Ігор Калинець, якого цього року висунули. І, безумовно, треба подавати когось щороку.
— Знаю, що ви досліджуєте зараз українську казку. Звідки цей інтерес?
— Казками, точніше їхньою метафоричністю, я з 1996 року займаюся. Їх не можна ізольовано розглядати, тільки у системі фольклору, народної творчості.
Казка мені допомогла, і я ось зараз закінчую збірку віршів «Загадки п’ятьох дівочих рушників». Там будуть вірші, ілюстровані роботами Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак і Параски Хоми. От незрозуміло мені було, чого ці жінки ні з того ні з сього починають малювати, а виявляється, — все воно з рушниками і казками пов’язано.
Біографічна довідка. Василь Голобородько – сучасний український поет, один із засновників «київської школи». Народився у 1945 році в Адріанополі на Луганщині, там і в Луганську жив аж до переїзду в Ірпінь у зв’язку з військовими діями на сході. Диплом про вищу освіту Василь Голобородько отримав аж у 56 років – у 2001-му екстерном закінчив Луганський педуніверситет, а раніше був відрахований з Київського та Донецького університетів. Працював у радгоспі і на шахті. На сьогодні вийшло 14 його поетичних збірок і кілька фольклористичних досліджень. Книжка для дітей «Віршів повна рукавичка» Голобородька першою з України внесена до міжнародного каталогу The White Ravens — «Білі круки» (2010 р.) як одна з найкращих у світі книжок для дітей.

Ірина МАМЧУР
(«Укрінформ»)
м. Ірпінь
Фото Сергія Окомельчука

МИ ЙДЕМО

Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо
на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.
Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною
землею
із нашими багатолюдними
містами,
із нашими тихомрійними селами,
із нашими золотоверхими
церквами.
Ми гордо йдемо шляхами України:
ви, які виглядаєте у вікна,
як сусіди,
щоб подивитись на нас,
гордо йдучих,
ви, які визираєте з-за рогу,
як вороги,
щоб подивитись на нас,
гордо йдучих, —
ви всі бачите, як ми гордо
йдемо дорогами України.
Ми йдемо,
не вимагайте від нас доказів
нашої прихильності
до руху,
не вимагайте пояснень причин,
що привели нас
у рух.
Марна ваша справа —
виставляти проти нашої ходи
контраргументи,
що ви їх здобуваєте
із мертвих джерел,
намагаючись зупинити нашу ходу,
марна ваша справа — ми йдемо.
Ми йдемо по Україні,
пов’язані вишиваними
дівочими руками
рушниками,
і радість сяє в наших очах.

САМОВБИВЦІ

Ми — репані жителі Хохландії,
ми — хохли з обвислими вусами,
ми — ледарі і боягузи,
ми — куркулі і підкуркульники,
ми — бандити, зрадники, поліцаї,
ми — мазепинці,
ми — петлюрівці,
ми — бандерівці, —
нам нічим оборонятися
від нападів,
від будь-яких образ,
кинутих нам ким не заманеться:
наша артилерія —
чумацькі випряжені вози,
що поціляють
задертими догори дишлами
у ворога,
який наступає на нас нізвідки
і звідусіль,
наша авіація — вітряки,
сконцентровані на одному
бойовому аеродромі —
у музеї народної архітектури
просто неба.
Нам немає місця на своїй землі,
нам нікуди подітися у цьому світі:
ми емігруємо лише
до давньої Греції,
розгорнувши Гомерову «Іліаду», —
аби вижити — ми себе вбиваємо:
стираємо своє ім’я —
ім’я українця —
з лиця землі,
як власний плювок,
ми відмовляємося від своєї мови,
як від якогось нездійсненого
злочину,
в якому нас ніби звинувачують,
ми відмовляємося
від рідної домівки,
стіни якої уже не захищають, —
ми — самовбивці.

БЕЗ ІМЕНІ

Викрали моє ім’я
(не штани ж —
можна і без нього жити!).
І тепер мене звуть —
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію,
то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той,
у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє нове ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися
(бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?

Василь ГОЛОБОРОДЬКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2015 > Тема "Бути чи не бути?"