Версiя для друку Обговорити в форумi

Пишу про лемків не тому, що маю лемківське коріння. Ні, мої діди-прадіди жили на півночі Чернігівщини, їх називали сіверянами. Хтось із рідні після утворення УРСР залишився на українській території, а хтось опинився з російського боку, на історичній Стародубщині, яка стала частиною Брянської області. Стародубці писали листи з проханням приєднати їхні землі до України, але що тоді могла Радянська Україна? Більшовики національно свідомих стародубців без вагань розстрілювали і репресували, тому згодом там усе затихло. Лишилося гірке усвідомлення: якщо мати під тиском обставин забуває про своїх дітей, то й вони згодом звикають до мачухи. Так стародубці стали росіянами. З лемками, які жили в Польщі, все було інакше: знайшлася критична маса патріотів, які змогли голосно заявити, що вони — українці. Дорогу ціну заплатили за таке рішення, бо довелося жити у вигнанні і вже там, у нових краях, нести свій важкий лемківський хрест. Україна в боргу перед лемками, принаймні я, нащадок сіверян, це чітко усвідомлюю.

ЛЕМКІВСЬКО-ДОНБАСЬКІ ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ

Велелюдність 16-го всеукраїнського етнографічного фестивалю «Лемківські дзвони» просто вражала! Західніше Монастириськ, уздовж автотраси Тернопіль — Івано-Франківськ яблуку було ніде впасти: тисячі людей, сотні автівок! Ще більше люду було в так званому Лемківському селі — спеціально відведеній території в урочищі Бичова.
Запитав у молодих волонтерів: невже й справді так багато лемків у районі? Трохи подумавши, юнаки відповіли, що на фестивалі, можливо, лише 50% присутніх — лемки, решта ж — зацікавлені з усіх куточків України. Але переважно з Тернопільської області.
Чи може лемківська тема стати актуальнішою? Може. Причому з користю для всієї України. Бо надто багато історичних паралелей. Від Сум і Харкова до Львова й Одеси тепер живуть біженці зі сходу. Вони також тікали від війни. Але є і відмінність. Бо суворою буденністю лемків був голий херсонський або донецький степ і вириті ледь не голими руками землянки, а у Польщі — фільтраційні табори. А тут… у найгіршому випадку — байдужість.
Ворожості, на кшталт тієї, що її виявляли відносно лемків східняки і поляки, тепер немає. Добре пам’ятаючи проблеми батьків і дідів, західні українці до переміщених ставляться толерантно. Може, й занадто. Бо на вулицях міст і сіл Львівщини, Тернопільщини, Волині вистачає російськомовних біженців, які зовсім не комплексують з того приводу, що спілкуються мовою країни, яка принесла Україні війну. Так що, коли паралелі і є, то не у всьому. Дається взнаки більша європейськість українського заходу порівняно з південним сходом.

ВБОЛІВАЮЧИ ЗА СВОЄ, ГРУДЬМИ СТАЮТЬ НА ЗАХИСТ УКРАЇНИ

Все на фестивалі було б добре, якби не пекуче сонце. Люди розривалися між бажанням послухати виступи лемківських колективів і… сховатися у затінку дерев. Під час одного з таких перепочинків я розговорився із сивим лемком, який задумливо сидів у тіні старого дуба. Ми не могли уникнути розмови на політичні теми. Чоловік згадав події минулого року. Він настільки детально розповідав про найменші подробиці протистояння на Майдані, що не виникало жодного сумніву у його активній участі в Революції гідності. А я ж ніби й не шукав героїв — просто узяв і… зіштовхнувся з такою людиною. Цілком випадково. Схоже, що лемки не лише прагнуть зберегти своє, а й в українських справах не пасуть задніх. Серед Героїв Небесної Сотні є двоє лемків — Назар Войтович зі Збаражчини та Володимир Жеребний із Львівщини. Є навіть «кіборг»-лемко — це 24-річний доброволець Володимир Гавриляк.
* * *
Бачу професора Миколу Мушинку із словацького Пряшева. Сьогодні він тут найколоритніший лемко! Відомий фольклорист і етнограф погоджується з тим, що в умовах Тернопільщини його родакам таки трохи легше жити, ніж у степах Донеччини. Рідної землі ніщо не замінить, але вкриті лісами зелені пагорби від Бережан до Монастириськ дуже нагадують Лемковину. От якби ще бурхливих річок та гірських потоків було побільше…
І все ж, це — не херсонський степ, не кіровоградський, не Луганщина. Професор з болем говорить про нинішню ситуацію в Україні: «Хто б міг подумати, що у наш час будуть нові переміщення, нові депортації? Вже зі сходу на захід. Ми зробили свій маленький внесок — прийняли до Пряшівського університету кількох осіб з Донецької і Луганської областей, щоб вони могли продовжувати своє навчання. Але хочеться, щоб війна закінчилася і люди могли повернутися до рідних осель, могли жити і працювати там, де народилися…».
Потім трохи спілкувався з Ігорем Дудою — мистецтвознавцем, директором тернопільського художнього музею. Почав з провокаційного запитання: а що, якби не зігнали лемків з їхніх земель у Польщі? Це краще було б для лемківської культури? Чи гірше? Бо й там би вже полонізувалися, і тут не було б такого ядра, яке є відчутним. І головне, що населення Тернопільщини тепер ставиться до лемків цілком лояльно, навіть шанобливо. У Польщі ж інакше…
«Важко сказати, — відповів пан Ігор. — Історія не знає умовного способу… Тут також майже 50 років про лемків ніхто не згадував. Було не прийнято вголос визнавати себе лемком, бо це чомусь було… непрестижно. Час був нетолерантний, відмінності не віталися. І все ж, ми, переїхавши в 1945 році в Монастириська, вдома, на вулиці, у школі говорили по-своєму, по-лемківськи. Місцеві нас прийняли нормально, ми не відчували якоїсь неприязні. Але за Радянського Союзу ця тема була закрита. Тільки в 1989 році постало товариство «Лемківщина» у Львові. А потім у Тернополі — в 1991 році. Відтоді, можна сказати, почалося відродження нашої культури. В 1999 році я започаткував «Лемківську ватру» в Гутиськах Бережанського району. Потім ми перейшли сюди, бо тут лемки живуть компактніше, і тут дуже сильна лемківська організація. А ще — тут набагато більше простору. Якщо перша ватра зібрала три тисячі людей, то тут бачимо не менш, як тридцять тисяч!».
* * *
…Того дня мені пощастило зробити унікальне фото. Дівчинка років семи, яка стояла поряд, раптом закричала: «Тато!» і кинулася назустріч чоловіку у захисній формі з великим рюкзаком за плечима. Той лише встиг широко розставити руки і прийняти доньку у свої міцні обійми. Так і завмерли надовго... Поряд стояла мати дівчинки і мовчки ковтала сльози. Хто ж цей воїн? Може, лемко, який повернувся із зони АТО? А може, просто мешканець району? Не насмілився турбувати трьох щасливих людей у такий хвилюючий момент. Але оскільки зустріч відбулася не на вокзалі, а під час фестивалю, то можна припустити, що сьогоднішня подія для цієї родини знакова. Щастя їм — хто б вони не були!

ПРЕЗИДЕНТ ПОЛЬЩІ — ТАКОЖ З ЛЕМКІВ

Купив свіжу газету «Дзвони Лемківщини», яка видається у Тернополі. Звернув увагу на статтю Ігоря Гошовського: «Лемківські корені президента Польщі Анджея Дуди». Автор пише: «Дуда — непритаманне полякам прізвище, але цілком зрозуміле для українців. Бо дудка польською буде «пішчалка». Не дивно, що у поляків під час виборчої кампанії до кандидата з таким прізвищем виникали запитання, що стосувалися його походження. Чорні політтехнологи навіть запускали мережевий вірус про те, що начебто дід Анджея — це Михайло Дуда, відомий на Лемківщині командир УПА. «Анджей Дуда — внук бандерівця» — ширилося соціальними мережами…». Тому кандидату в президенти довелося дати в пресі розгорнуте генеалогічне дослідження свого родоводу. Воно підтвердило лемківське коріння польського президента по батьківській лінії, але спростувало участь предків Анджея Дуди в УПА. До того ж по материнській лінії у політика все благополучно — стовідсотково польське коріння. Автор статті закінчує свій матеріал так: «Те, що Дуда має значний відсоток лемківської крові, навряд чи буде якось впливати на його політику. Безумовно, він буде дбати лише про інтереси Польщі. Проте товариствам лемків вартувало би поглибити дослідження, маючи такого земляка, можна посилити у Польщі позиції, втрачені після операції «Вісла».

ЖИТТЯ І МОВА

Мова лемків гине — про це з тривогою говорили найстаріші вихідці з Лемковини, які були присутні на фестивалі. Ну, це — їхня точка зору, я її просто ретранслюю. Мені ж, сторонній людині, здалося, що ця досить самобутня говірка, яка суттєво відрізняється від літературного варіанту, за 70 років збереглася непогано. Не те, що українська в дорогій моєму серцю Стародубщині. Принаймні тут, у Монастириськах, на день-два вона таки розправила плечі. Нею постійно промовляли зі сцени, і всі присутні її розуміли. У виконанні польських і словацьких лемків, — а я розмовляв і з такими, — вона ще яскравіша і самобутніша. Ніби не так все страшно... Але це моя точка зору. Самі лемки не такі оптимісти, вони вважають, що зберігаються лише якісь невеличкі фрагменти лемківської культури. Той же Ігор Дуда з сумом сказав: «Хоч до лемків на Тернопільщині ставилися лояльно, але певні проблеми були. В радянські часи лемківські пісні підганяли під загальноукраїнські стандарти, позбавляючи власного колориту. Я навіть мусив відстоювати твердий звук і літеру «ы», бо все це є в лемківській мові. Посилався на Тараса Шевченка, який, пишучи свої вірші, використовував три літери: «і», «и» та «ы». І ревнителі чистоти української та ідейні вороги «москальської» літери «ы» мені відразу дали спокій. А загалом… хоч ми й прагнемо зберегти свою говірку, але у нас жодного сумніву немає стосовно ідентичності. Ми — українці!».
Слухаючи науковця, я думав про те, що в переміщенні лемківського ядра на Тернопільщину є один маленький плюс.
До лемківських справ можна долучати скільки завгодно місцевих українців. Адже ніхто з присутніх (а це десятки тисяч люду) не протестував проти формули «Лемко — це українець зі знаком якості», яка прозвучала зі сцени. А у цій формулі пряма настанова до дії! Працювати на Україну, зберігаючи стільки «свого», скільки можна зберегти у нинішніх умовах.
Корінна Україна відповість взаємністю. Ця взаємність дозволить здійснювати певну лемківську експансію на великі території. Наведу приклад: лемківську пісню «Пливе кача по Тисині» знають і шанують не лише на Тернопіллі, а й у Дніпропетровську, Запоріжжі і навіть у прифронтовому Маріуполі. Її вважають неофіційним гімном-реквіємом за розстріляними активістами Євромайдану. Вона не чужа і тим мешканцям Ялти, Джанкоя і Сімферополя, які вперто дотримуються проукраїнської орієнтації і не збираються покидати Крим. Цю пісню і в Тюмені та Сургуті заспівати можуть.
Мало хто знає, що пісня «Пливе кача…» стала відомою всій Україні завдяки уродженцю Закарпаття Василю Гренджі-Донському. Редактор газети «Русин» та журналу «Наша земля» Василь Гренджа в якийсь момент настільки виразно усвідомив себе сином великої України, яка простяглася від Сяну до Дону, що в 1926 році подав прохання в Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини про зміну свого прізвища на «Гренджа-Донський». Через чотири роки його прохання задовольнили. Пройшло цілих 85 років — і раптом таке визнання записаної ним пісні! Не знаю, хто заніс у Закарпаття міф про велику Україну (більше міг би розповісти про Галичину), але бачу на прикладі Гренджі-Донського, що він спрацював. Отже, міфи можуть суттєво впливати на наше життя. Більше навіть, ніж реально існуючі кордони між говірками.

РОЗДУМИ ПРО ТЕ, ЯК ОРИГІНАЛЬНІ ІДЕЇ КОМПЕНСУЮТЬ ВТРАТИ В ЕТНОГРАФІЧНІЙ СФЕРІ

При мудрій постановці питання лемківська справа може бути підтримана на сході. Ще й використана для загального зміцнення українства. Про це говорили місцеві донецькі активісти на форумі «Донбас — Україна. Порядок денний», який проходив у Слов’янську на початку липня. А ось як відгукнулася луганчанка кубанського походження на документальний фільм «Луганські лемки»: «Фильм тронул до глубины души, я даже не выдержала, всплакнула... Я знаю это село Переможне, там недалеко в Штормовом живут мои знакомые, они мне много рассказывали про это село.
Могу сказать только одно. Иногда Бог самым любимым своим детям дает вот такие испытания, потому что они очень закаляют дух. А те, кто так бесчеловечно поступает с людьми (как поступили с лемками), рано или поздно ответят перед Богом…».
Підкреслю, що луганчанка була схвильована довоєнним фільмом, знятим ще у 2011 році. У ньому розповідалося про жахи колишньої депортації. А якою була б її реакція, коли б дізналася про останні події? Адже сепаратисти спеціально обстрілювали Переможне з гармат, щоб завдати якомога більше руйнувань і змусити лемків покинути село, до якого звикли… А потім вдерлися й самі, маючи на руках списки людей, які допомагали нашій армії. Сім чоловік розстріляли прямо на власних подвір’ях... А якби про ці звірства терористів знали всі луганчани? До війни лемки мешкали компактно і в інших селах: в Октябрському і Козацькому Новоазовського району, в селі Званівка під Артемівськом. Не знаю, яка там тепер ситуація. Подейкують, що багато людей звідти виїхало, бо ставлення сепаратистів до «бандерівців» усім відоме. Рефлексії на цю тему у нас попереду. Якщо виїхали, то мусять і повернутися. І ці села повинні стати ще більш лемківськими! І починати треба з того, що все місцеве населення повинно перейнятися долею лемків. Як переймалася після війни вся Європа долею євреїв… Лемків менше, їх зовсім трішки, тому й вирішити це питання нескладно. Повернути в кілька поселень лемківський колорит — питання честі. Якщо вже урок співів у місцевій школі, то всі вчать лемківські пісні: не лише генетичні лемки, а й степовики-донеччани, вихідці з Кубані (як згадана мною жінка) та приазовські греки. Задумали поїздку в Польщу, Словаччину або на Тернопільщину? Будь ласка, кошти з місцевого бюджету. Вирішили відкрити музей — те ж саме. Скажете: рожеві мрії? Але частина таких мрій завжди збувається. Зрештою, хіба не має права сіверянин помріяти про відродження лемківської культури? Всі ми — одна родина. Навчимося захищати лемків — згадаємо про інші втрачені території українського світу. Після війни на Донбасі багато чого повинно змінитися у ставленні до наших коренів.

БАГАТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ПОЗИЦІЇ МОЛОДІ

Про це ми говорили з активістами «Молодої Лемковини». Вони розповіли про ідею створення художнього фільму про депортацію лемків. Очевидно, вона виникла після перегляду фільму «Хайтарма». Роботу молодого кримськотатарського режисера Ахтема Сейтаблаєва лемки оцінили дуже високо. Кому ж, як не їм, близька ця тема? А ще дуже тепло говорили про співачку Джамалу, яка часто виконує лемківську пісню «Верше мій, верше…». Потім ми говорили і про те, що варто вивчати досвід фінів, які втратили частину своїх територій у 1940 році. Або балтійських чи пруських німців, яких також було депортовано. А шведсько-бойківське село Зміївка на Херсонщині? І одні, й другі — переміщені, тільки в різний час. Донбас тепер у всіх на слуху, тому варто згадати, що й греки Приазов’я у цей край не просилися. Суворов переселив їх з Криму, слухняно виконавши волю цариці Катерини ІІ. Якщо вже «русский мир» постійно породжує такі проблеми для народів України, то чи не варто йому протистояти разом? Щоб бути максимально корисними Україні, наполегливі лемки могли б узятися за кілька тем. Виступили б у ролі координаторів. Зробили б поштовх у формуванні нової донецької ідентичності. Звісно, не всі лемки підряд будуть цим займатися, а лише добровольці, пасіонарії, «фанати справи». Думаю, що такі знайдуться і погодяться працювати невтомно і жертовно. До речі, там, де вирішується всеукраїнська справа, можна розраховувати на підтримку всього народу.

Сергій ЛАЩЕНКО

Колоритний Микола Мушинка зі Словаччини

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 14.08.2015 > Тема "Українці мої..."