Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Постать митрополита Шептицького досі неоднозначно сприймається в українському суспільстві. На заході країни, де народилась і під проводом слуги Божого Андрея розвивалась Українська греко-католицька церква, його шанують як духовного провідника, мецената, культурного діяча, праведника, котрий у роки Другої світової врятував від нацистського меча сотні життів, у тому числі й іновірців. На сході ж усе ще живий стереотип, який старанно формувала радянська ідеологія: колабораціоніста, відступника, котрий зрадив тайну сповіді, співпрацював із фашистським режимом і водночас декларував свою лояльність Сталіну. Згадаймо хоча б сумнозвісний фільм «Іванна», де митрополита звинувачують у смерті юної доньки священика...
Чи мають ці «темні плями» вплив на процес беатифікації Князя Церкви, заступництво якого і після його фізичної смерті відчувають тисячі вірних?
Це запитання кореспондент «Укрінформу» поставила голові місії «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ» отцю Полікарпу Марцелюку.

— Отче, чому процес беатифікації митрополита Шептицького, якого вірні вже давно шанують як святого і на собі відчувають його заступництво, спочатку був «відкинений» Ватиканом, а потім розтягнувся на тривалий час?
— Якщо йдеться про першу спробу беатифікації Шептицького у 50-му році минулого століття, яку нібито відкинув Ватикан, то згідно із законодавством того періоду беатифікацію можна було починати не раніше, як через 10 років після смерті особи. Тепер цей термін скорочено до 5 років. Якщо процес канонізації митрополита розпочався в 1954 році, значить була дотримана канонічна вимога.
— Проте вдруге беатифікація митрополита була заблокована у 60-х польським примасом архієпископом Вишинським. Чим пояснюється це протистояння?
— Мотивація мені невідома. Проте знаю, що це «вето» вдалося подолати після втручання сина львівського рабина Курта Левіна, якого в роки німецької окупації врятував від смерті Шептицький. Його свідчення під час аудієнції в Папи дозволили зняти блокаду з процесу. Пізніше з боку Вишинського було повторне блокування. Його подолав, повернувшись із 18-річного заслання, патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.
— І все ж процес затягнувся на багато десятиліть.
— Формальною трудністю було те, що матеріали, які митрополит писав і збирав, його послання, з якими він, як батько, звертався до своїх дітей (таких було 670), — увесь цей масив, що зберігався у фондах єпархіальної консисторії, був конфіскований НКВС і перевезений до Києва. А однією з вимог беатифікації є не лише свідчення очевидців, які могли передати досвід спілкування з митрополитом, а й вивчення архівних матеріалів. Їх лише у незалежній Україні повернули до Львова і відкрили для досліджень.
— НКВС ці матеріали, так би мовити, взяв на зберігання?
— Епістолярна спадщина Шептицького потрапила до так званих фільтраційних фондів НКВС. Із неї там «відфільтрували» 26 томів агентурно опрацьованих матеріалів, вичленивши «антирадянську діяльність» митрополита через рік після його смерті.
— Для чого це було потрібно?
— Митрополит намагався знайти спільну мову із радянським урядом, але не ціною якихось поступок, зради. Вже на схилі літ він посилає до Москви делегацію, до складу якої входив і його брат Климентій. У першопрестольній їм прямо заявили: мусите добитись, щоб підпілля українських націоналістів перестало протидіяти радянській владі. Як ми знаємо, така умова не була прийнята. Підпілля на Західній Україні проіснувало до 1950 року. І тільки масові вивезення людей до Сибіру і масштабні каральні операції (фактично винищувались цілі села), жорстокі методи поліцейсько-військового терору змогли ліквідувати цю солідарність суспільства, спротив і несприйняття радянської дійсності.
Митрополит Шептицький бачив усю справедливість цього опору, бачив жертви, бачив поведінку радянського уряду у часи війни, коли тисячі беззбройних людей кидали на позиції до зубів озброєного противника, бачив діяльність засланих Москвою партизанських загонів, які із середини розколювали суспільство. Він і мертвим був небезпечним. Раз церква не пішла на придушення національного руху, влада пішла на придушення церкви. У радянського режиму була напрацьована схема ліквідації УГКЦ і дискредитації її лідера. Така практика затертя або очорнення пам’яті видатної людини існувала ще за часів Римської імперії: Нерон залишився в пам’яті людей лише як тиран. З митрополита намагалися зробити німецького колабораціоніста, ватиканського шпигуна (коли Шептицький посилає своїх клериків за освітою до відомих європейських наукових центрів). Ці висновки посилалися суспільству через засоби масової інформації. То чи треба дивуватися, що певні стереотипи, сформовані НКВС, дожили до наших днів.
— «Іванна» лежить у цьому ж ключі?
— Так. Це не були якісь історичні дослідження. Це були фільми, які в будь-який спосіб мали дискредитувати духовенство.
— Могло таке бути, щоб митрополит, як там показано, зрадив тайну сповіді?
— Я б взагалі не сприймав ці фільми як аргумент, бо якби була зрада сповіді, священика тоді не має права ніхто розгрішити, крім Апостольського престолу. Відповідно, в Римі осіли б документи, які засвідчували, що з боку того чи іншого священика була зрада сповіді. Коли починається процес беатифікації, подається запит єпископами, чи Рим не має нічого проти цього. Фактично перевіряються архіви на предмет наявності якихось матеріалів, які б заперечували святість тієї чи іншої особи. Якщо Рим відповів, що таких документів нема, то дається «нула остра», тобто він не заперечує проти беатифікації.
Якщо ж знайдуться якісь документи, єпископ уже на рівні єпархіального дослідження може зупинити цей процес. Ми знаємо, що Рим не мав жодних заперечень і римська стадія доведена до кінця, значить таких документів не було. Автори фільму трошки знали богослів’я, читали «Овод», знали, що священик може зрадити сповідь і намагалися підвести цей матеріал під митрополита.
Водночас і Шептицький прекрасно знав богослів’я й орієнтувався зовсім на інший приклад — приклад святого сповідника Івана Непомука — одного із духівників чеської королеви. Коли король засумнівався в її вірності, він намагався змусити священика зрадити сповідь. Не добившись цього, духівнику вирвали язик, а пізніше із Карлового мосту скинули в ріку. Після того мощі дістали і Непомука було проголошено святим сповідником. Духовність митрополита була такого ж рівня. В своєму житті він намагався здобувати постулат святості, починаючи від негоціанту, коли він переступив поріг Добромильського монастиря. Зрештою, ще із самого дитинства у сім’ї він засвоїв почуття любові як жертви. І починаючи з малого віку, молився до святої Катерини, святого Йосафата, який був мучеником, і сам слідував їхнім прикладам, просив у батька благословення для того, щоб піти в монастир. Тільки через те, що батько його не благословив, він закінчує студії, пізніше військовий вишкіл, і аж хвороба, яка фактично поставила на межу його життя, дає батькові зрозуміти, що це Господній палець вказує на інше покликання сина, і він віддає його на служіння Богові. Хто знає постать Шептицького, не може повестися на «фантазії» про його зрадництво.
— Як же тоді пояснити, що він надсилав листи Гітлеру і Сталіну? Чи це знову ж таки радянська пропаганда?
— Не Гітлеру, а Гімлеру. Послання до Гімлера, дійсно, було, і митрополит закликав у ньому не вбивати євреїв, бо не можна виправдати братовбивство чи вбивство без причини. Цим посланням глава УГКЦ примушував замислюватись гітлерівського бонзу, що той іде проти заповіді «не вбий». На жаль, — безрезультатно. Якщо можна закидати, що митрополит говорив правду вбивцям у часи війни, то нехай закидають. Про «діалог» із Сталіним я вже розповідав. До «вождя народів» також було звернення, в якому Церква висловлювала визнання перемоги радянських військ над фашизмом і свою готовність жити в державі, якщо тільки держава не буде суперечити релігійним та моральним принципам християнства. Що з цього вийшло, ми знаємо. УГКЦ не дала зінструменталізувати себе, як це зробили із Московською православною. І змогла залишитися вірною Христові і в часи найбільших гонінь.
— При своїй молитовності митрополит Андрей був дуже світською людиною, як сказали б тепер — видатним топ-менеджером у багатьох сферах суспільного та економічного життя.
— Так, український Мойсей вивів Галичину із непросвітної бідності, безпосередньо приклався до економічного відродження краю. Сучасники називали його найуспішнішим економістом Галичини. Він демонстрував дуже глибоке розуміння проблем української громади, бо казав: «Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі або майже всі, відповідно до свого становища, суть заможні». Адже соціальна нерівність і бідність призводять до воєн. У цьому він переконався в Росії, де з 1914 року відбував трирічне ув’язнення, бачив і лютневу, і жовтневу революції. Бачив, до чого вони призводили й якими жертвами платили за соціальну нерівність, наскільки важливе питання добробуту громади. І тому намагався підтягнути, показав себе як потужний діяч у соціальній сфері. З його ініціативи було створено Маслосоюз (охопив 80% парафій), Краєвий пекарський кооператив «Хлібосоюз», кооперативні спілки, заводи, зокрема цегельний та кахельний, інвестував у фабрику солодощів, продукція якої продавалась у Європі. Масштаби фінансово-економічної діяльності митрополита Андрея вражають: він активно провадив операції з нерухомістю, придбав, зокрема, 1138 моргів землі у Зарваниці, частину якої передав монастирю Студитів, решту — під сиротинець. Особливо важливою вважав банківську сферу, а тому більшість фінансово-економічних проектів здійснював через галицькі банківські установи — «Дністер» (був почесним президентом товариства та одним з найбільших його акціонерів), заснував «Сільськогосподарський іпотечний банк», в який вклав 1 мільйон крон, та «Земельний банк». Активно провадив нафтовий бізнес та будівельний у Німеччині та Голландії. Виручені кошти використовував на соціальні проекти. Як і власні кошти, які отримав у спадок від рідних. Але не лише вкладав кошти, а й прагнув навчити галичан практичності. Застерігав, аби берегли і не розпродавали землю, просив заробітчан (почалась масова еміграція) повертатись додому, бо гроші грошима, а коли діти залишаються без батьків, то жодні достатки не замінять їх. Ініціював створення ремісничо-промислових бурс (шкіл). Заснував Народну лічницю, де могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині. До речі, лікувалися там не тільки українці. 30% «ліжкомісць» займали поляки та євреї, а лікарями працювали українці, яких виживали з польських медичних установ. У багатьох починаннях його правою рукою був брат Климентій — практичне продовження його творчих задумів. І це є прикладом жертовного служіння, яке зуміло консолідувати наш український народ і щоденними добрими вчинками розбудовувати практику християнського суспільства, яке б мало добре коріння, культуру. Митрополит неодноразово повторював: можна загубити і віднайти державу, проте, загубивши культуру, нація стає мертвою.
— Саме цим ми завдячуємо безцінній спадщині, яку залишив митрополит?
— Подорожуючи світом, митрополит завжди повертався із цінними експонатами. Для них придбав Палацовий будинок з флігелем на вулиці Мохнацького (нині — Драгоманова, 42). Але скоро й тут колекції стало затісно, і Шептицький виділив 20 тисяч доларів для будівництва ще одного корпусу. На початку 1930-х років збірка музею вже нараховувала понад 80 тисяч експонатів. Але, на жаль, частина унікальної збірки у 50-х роках була безжально знищена.
Опікувався Шептицький і діячами мистецтва. Завдяки цьому у Львові зародилась та розвивалась унікальна школа художника Олекси Новаківського, котра дала світові геніальних майстрів пензля.
— А яка доля велетенського доробку самого митрополита?
— Архів митрополита повернувся до Львова. Частина його перебуває у Державному архіві.
Частина — у науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Проте тільки з 90-х років до них був відкритий доступ. І плеяда істориків займається їхнім упорядкуванням. Зокрема, музей Історії релігії видав збірку «Український Мойсей». Є дослідник творчості Шептицького отець Августин, який вивчає збірку Ватикану. Понад двадцять років упорядковує архів Шептицького завідувач сектора релігієзнавства Центрального державного історичного архіву у Львові Оксана Гайова, яка нещодавно видала чотиритомник із пасторськими посланнями глави УГКЦ. Ми зробили працю «Усі 365 днів з митрополитом Андреєм», з кожного послання старалися вибрати якісь сентенції, щоб показати з усього масиву його доробку основні віхи, на які він звертає увагу.
— Однією із передумов беатифікації є наявність чуда за участі особи, яку мають зарахувати до сонму святих. Чи є вони в активі митрополита?
— Звичайно. Під час однієї із хресних доріг до нас звернулася людина, яка хворіє на міопатію — прогресуючу атрофію м’язів. Під кінець хресної дороги дівчинка роздавала образки із зображенням Андрея Шептицького і часточкою реліквії. Подивившись на дівчинку, чоловік відчув тепло у руці і зміг простягнути руку, яка вже роками висіла як пліть, щоб взяти образок. А коли прийшов до нас складати свідчення, вже зміг самостійно подзвонити у дверний дзвінок.
Ще один випадок трапився у лікарні швидкої допомоги. Там усі лікарі щоденно роблять дива, без належного забезпечення рятуючи життя. Проте той випадок здивував навіть їх: у жінки із діабетом відкрилась і не гоїлась рана на нозі. Хвору готували до ампутації. Проте вона ревно молилася до образка із зображенням митрополита і раптом відчула перелом у своєму стані. Рана почала гоїтися, хоч цукор залишався на тій же позначці. Лікарі дають свідчення про те, що картина зцілення не піддається поясненню з боку медицини. Ці свідчення і нас спонукають до роботи, показуючи, що постать митрополита Андрея Шептицького є живою в пам’яті людей, і цю пам’ять потрібно поширювати, бо зараз знову час війни в українському суспільстві, час соціальних негараздів, знову є потреба звернути увагу на культуру. Адже навіть у часи війни ми маємо залишатися на засадах любові, тримати справедливу оборону, але при цьому залишатись християнами, бо якщо християнська любов поступиться логіці війни, ми з миротворців перетворимось у терористів, не будемо нічим ліпшими від бандитів. Зараз солідарність нації на фронті творять волонтери, які своєю жертовністю зігрівають бійців.
Митрополит був надзвичайно душевною людиною, тому йому відповідали взаємністю, намагались поздоровити з іменинами. Звичайно, він не міг відповісти кожному, тому казав: «Зараз я не можу вам відповісти, але коли буду у Вічності, пам’ятатиму кожного, і коли тільки до мене звернетеся, я вислухаю ваше прохання...».

Нінель КИСІЛЕВСЬКА
м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Українці мої..."