Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Провидіння рідко дає прямі сигнали. Осягаючи історію майбутнього, ми шукаємо у нашому повсякденному житті деталі, що претендують на те, аби називатися тенденціями.
А деталі ці всюди, потрібно тільки вміти їх читати.
Ось — репортаж російського історика Сергія Медведєва у російському «Форбсі», присвячений поїздці у Львів. Море захоплення, неочікуване від росіянина. Побачив там щось ностальгічне? Чи нездійсненну мрію власного народу упізнав? Із заздрістю називає «лігво бендерівців» справжнім столичним містом, порівняно з яким Москва — дрімуча провінція. «Дивовижним чином, пише він, Україна в облозі, що переживає сплеск національної самосвідомості, сьогодні більш глобальна та космополітична, ніж Росія — нафтова провінція світової економіки».
Космополітизм — лайливе слово, пам’ятаємо ми з дитинства. Підозріле, з точки зору справжнього українського патріота.
Замість національного відродження кого ми бачимо на керівних посадах? Грузини, литовці. З якого дива вони поміняли громадянство, аби займатися реформами у нас? Що так прив’язало колишнього президента суверенної держави до України, що він наважився ризикнути ім’ям та іміджем й очолити Одеську область?
Чому вся Європа й Америка з таким завидним терпінням возяться з нами, захищаючи від московського ярма і рятуючи від економічного колапсу?
Зрозуміло, чому возяться з Грецією, — це, можна сказати, колиска західної цивілізації. Можливо, і ми десь недалеко, може, й у нас заварюється щось цивілізаційне?
Взятися б за це питання філософам і соціологам, спробувати здолати аберацію близькості, побачити за деревами ліс!
І якщо візьмуться, то одразу згадають слова відомого американського історика Феліпе Фернандеса-Арместо про те, що країни, які ставали центрами цивілізації, завойовували світ не силою зброї, а тими своїми цінностями, які залучали до них уми і серця навколишніх народів. Втрата ж привабливості вела до відтоку мізків і послаблення волі, а потім — і занепаду цивілізацій.
За п’ятсот років до нашої ери міста-держави Еллади здавалися персам малопомітними прищами на тілі гігантської імперії царя Дарія. Але імперія згинула безслідно, а елліністичний світ, проживши тисячу років, надихає нас своїми ідеями і звершеннями й сьогодні.
А в ХVI столітті невелика провінція на околиці великої Іспанської імперії — Нідерланди — захотіла свободи і демократії.
І герцог Альба, який підписав 18 тисяч смертних вироків і говорив, що «нескінченно краще шляхом війни зберегти для Бога і короля державу збіднілу і навіть розорену, ніж без війни мати її у квітучому стані для Сатани і його посібників єретиків», — цей герцог й уся іспанська імперія опинилися у глибокому минулому. А з Нідерландів, власне кажучи, і почалася ліберально-демократична Європа.
Як би не звірствувала Росія в Україні, не бажаючи віддавати її, «квітнучу, єретикам», як би не лякала ядерним кайлом, уся ця Московська «цивілізація» (якщо така є) давно перестала бути привабливою для народів, що оточували її. За останнє століття від неї втекли усі, хто тільки міг. А ті, хто залишився (на зразок Білорусі з Казахстаном), впали в цивілізаційну кому — від страху вторгнення — і втечуть, щойно випаде нагода.
Чим же може привернути поранена, балансуюча на межі дефолту Україна?
Ні високим рівнем життя, ні економічними перспективами, ні показовою чесністю чиновників похвалитися не можемо.
Філософи і соціологи знову звернуться до класиків і згадають Арнольда Тойнбі, який у книзі «Осягаючи історію» вчить: цивілізації, що народжуються, притягують ойкумену нестандартними відповідями на виклики, що постають перед ними. Чим з більшою кількістю викликів стикається народ або група народів — викликів кліматичних, військових, соціальних, екологічних, чим численніше виявиться покоління людей, здатних вистояти у цих випробуваннях, і чим потужнішою буде їхня реакція, тим більше шансів у країни стати цивілізацією.
Видатний мислитель митрополит Антоній Сурозький сказав про це по-іншому: богообраним стає не той народ, який піднесений, а той, який принижений і важче за всіх страждає.
Чи варто перераховувати, скільки випробувань випало на долю нашого народу, скільки воєн, революцій, страт, голодоморів та екологічних лих? Скільки разів і пам’ять про нього, здавалося, була стерта з історії, і скільки разів він відроджувався.
Улюблений філософ Путіна Сергій Переслегін на початку двотисячних мав визнати: українці так відчайдушно боролися за свою державність, що заслужили її.
Так, заслужили. Державність. Але стати цивілізацією? Чи не занадто заносить авторів?
Ось тут філософи і соціологи повинні згадати про популярну сьогодні теорію множинності цивілізацій, згідно з якою стати такою може майже кожна країна.
Є у світі країни-цивілізації: Японія, що відповіла ще у XVI столітті на виклик неминучої екологічної катастрофи унікальним природоохоронним експериментом сегунів клану Токугава, або Ефіопія — християнська африканська держава, що вистояла перед викликами ісламського оточення і християнського розколу, Ізраїль, що повернув державність майже через дві тисячі років.
Є і зовсім маленькі, острівні держави-цивілізації. Їх згадує у своїх книгах знаменитий історик і мандрівник Джарред Даймонд. В одному — народи файу ось вже кілька століть ведуть кровопролитні міжусобні війни тільки тому, що у них (на подив європейців) зовсім відсутні будь-які політичні та соціальні механізми мирного розв’язання суперечок!
Інша міні-цивілізація — Тікопіа — навпаки, ось вже три тисячоліття живе практично без воєн і революцій (останній збройний конфлікт датується XVII століттям), завдяки унікальній системі обмеження народонаселення.
Методи ці, на погляд європейця, дикунські, — що включають і умертвіння немовлят, і добровільні самогубства, — зате тут ніколи не було голодомору, всі рішення приймаються консенсусом, і острів схожий на щедрий плодоносний сад.
Немає межі цивілізаційному різноманіттю у нашому світі! І не проблема стати країною-цивілізацією, ізольованою від світу, ворогів та світових імперій.
Подвиг — це стати «стрижневою країною» (за термінологією Хантінгтона) цивілізації, що народжується. Тією, за якою потягнуться розчаровані народи, із згаслою пасіонарністю і мрійливою лінню в умах, ті, кому, щоб повстати, потрібен приклад і заклик.
І такий шанс в України є. Запорука цьому, як не дивно, — той нестійкий стан вічної кризи, в якій перебуває, будучи на самому розломі цивілізацій, наш народ.
Охочі заглибитися у питання обов’язково згадають слова того ж Хантінгтона про те, що у будь-якої країни, що розривається доцентровими силами кількох світових цивілізацій, є три шляхи: або бути силою, захопленою однією із сторін, або бути розколотою, або самим посісти місце «стрижневої країни» і почати будувати новий цивілізаційний дім.
Ми не одні такі на планеті. Вибір стоїть і перед Туреччиною, що коливається між Заходом і світом ісламу, і перед Іраном, що не знайшов себе в арабському оточенні. І (у перспективі) — перед Білоруссю, ще сплячою, але яка неминуче побачить себе на цивілізаційному розпутті.
Центром якої цивілізації могла б стати в майбутньому Україна? Окиньте поглядом карту Східної Європи — можливості безмежні. Це — і забутий формат потрійного союзу Польщі, Литви й України. Чи — Причорномор’я, де нашими союзниками будуть Молдова, Грузія і, ми впевнені, Крим.
Україна — не найблагополучніша і не найбільш інтелектуально просунута країна в цій компанії, і, здавалося б, смішно чекати від неї лідерства. Але (згадаємо Тойнбі) головне — приклад гідної відповіді на історичний виклик. А виклик цей сьогодні видно усім.
І те, що відбувається, — це тільки початок шляху. Для того, щоб набути міцності, країні-цивілізації потрібно дуже багато передумов.
Перше — своя цивілізаційна історія. Ви думаєте, це чисто з інтересу Росія витрачає неймовірні зусилля, намагаючись відняти у нашого народу право вважатися спадкоємцями Київської Русі? До появи на світовій арені держави Україна на російські історичні міфи і претензії дивилися крізь пальці.
Але цивілізаційний дух Київської Русі як європейської держави, збережений Великим князівством Литовським і Російським, який визрів у демократичних вольностях, передовій науці і культурі древнього Києва і Львова, все виразніше виштовхує Росію на узбіччя Європи, в обійми її дійсного, а не вигаданого минулого — як улусу Золотої орди.
Ведучи свою країну в Китайську цивілізацію, Путін підсвідомо звільняє місце на карті європейської історії для України.
Друге — своя релігія. І нам здається, процес її народження вже відбувається. Ситуація у нас унікальна. Є греко-католицька церква, яка відірвалася від православ’я, але не прийшла до кінця у католицизм. Поруч піднімається Українська православна церква Київського патріархату, яка за 25 років безповоротно розійшлася з Московським православним фундаменталізмом. І якщо говорити про прийдешнє об’єднання церков, то саме цих двох. З тим, що на їхній основі народиться нова релігія. Не сьогодні, можливо, через півстоліття.
Третє — своя писемність. Не мова, — а писемність, алфавіт. Читаючи кирилицею, ми не вийдемо з орбіти «русского мира». Адже змішення латині, грецької і церковнослов’янської історично відрізняло учених і філософів допереяславської України.
Українське суспільство експериментувало з письмом — і в літописі Самовидця, і в картинах Нарбута. Чом би не повернутися до цих експериментів?
Не варто боятися того, що латино-кириличний мікст не буде зрозумілий оточуючим. Європа і кирилицю не розуміє. А Росія хоч і пише тими ж буквами, та про речі для нас чужі. І потім, Кирило і Мефодій просто експериментували, невже ми не здатні повторити цей досвід?
І, нарешті, спосіб життя, самобутність громадського устрою. Безумовно, вивчаючи цю сторону питання, соціологи і філософи належним чином оцінять значення Майдану, добровольчого і волонтерського рухів як феномена українського громадянського суспільства.
Видатний психолог Роберт Ділтс назвав би його суспільством героїв. На думку ученого, пасіонаріїв («чемпіонів») і «героїв» відрізняє істотна риса. «Герой, — зазначає Ділтс, — це загалом нормальна людина, яка покликана життям до дії в екстраординарних обставинах. Чемпіон — це людина, що бореться за певний ідеал, який вона вважає правильним шляхом, правильною картою світу. А усі, хто проти цього ідеалу, — вороги».
Все той же виклик і відповідь на нього. Звичайні, нічим не примітні у мирний час люди у потрібний момент вийшли на захист Майдану, відповівши на заклик і віддавши за нашу свободу свої життя, встали на чолі добровольчих батальйонів, розгорнули військову логістику, покрутіше дипломованих фахівців і, коли настане час, повернуться до своїх колишніх занять.
Це — цікавий цивілізаційний зріз громадської психології, «оспіваний» і Шпенглером, і Тойнбі, і Фукуямою. Хто знає, можливо, саме він і надає нашому народу того неповторного шарму, який у сьогоднішніх умовах виводить українців на перші ролі у цивілізаційному процесі.
Звичайно, цілі «цивілізації укрів» ще належить сформулювати. І немає жодних гарантій — адже так легко залишитися нічим, лопнути як мильна бульбашка.
Уся історія Землі покоїться на уламках нездійснених цивілізацій. Тому вважайте цей опус провокацією, спонуканням до пізнання історії нашого майбутнього, тим самим закликом, який має породити героїв.
І ще. Як писав Арместо, «запорука цивілізаційної перспективи — це віра у своє велике майбутнє». А тому не звертайте уваги на тих, хто єхидно скаже: знову перетворюють Україну на батьківщину слонів. Слонів — не слонів, але колись на території нинішньої України вже сталася одна подія, що змінила хід історії нарівні з відкриттям вогню і винаходом колеса.
Процитуємо востаннє все того ж Арместо. Ось що він пише у своїй книзі «Цивілізації»: «У середині п’ятого тисячоліття до н.е. в поселенні Середній Стог у середній течії Дніпра, де річка тече на схід (це поряд з островом Хортиця! — авт.), вершники залишили купи сміття, повні кінських кісток. Це були ПЕРШІ відомі люди, кому вдалося одомашнити коня».
Перші. Вершники. Вже не перший рік за цю нашу першість змагаються і в Росії, і в Казахстані. Ну що ж, позмагаємося! Головне, що ми були і, немає сумніву, будемо на коні.

Євген ЯКУНОВ,
Віктор МІШКОВСЬКИЙ
(«Укрінформ»)

БОГДАН ЖОЛДАК ПРЕЗЕНТУВАВ КІНОПОВІСТЬ «УКРИ»
Письменник і сценарист Богдан Жолдак презентував у Києві нову книгу – кіноповість «Укри». Це — історія про сучасну війну, героями якої стали учасники військових дій на Донбасі. Книгу видало видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га».
«По рукопису, який Богдан передав у видавництво, я бачив, що він писав його дуже швидко, там було багато недописаних слів, іноді треба було узгоджувати роди. Я бачив, що він дуже квапився, щоб не втратити мить натхнення», – розповідає видавець Іван Малкович.
«Укри» розпочалися із серії публікацій у «Літературній Україні». Саму ж книгу, за словами Богдана Жолдака, видали дуже швидко. Іван Малкович пригадує: дуже переживав через назву – боявся, що поки видасть кіноповість, «Украми» назвуть якусь іншу книгу.
Між видавцем і автором виникали суперечки – перший варіант кіноповісті довелося сильно правити. «Малкович сказав мені: ти написав таку дієву книгу, але мова у тебе дуже закручена. Письменники люблять різні слівця, синтаксичні звороти. А він сказав, що люди не будуть читати ці словеса. Я дуже образився. Утім, за два дні до мене дійшло, що він мав рацію. Більше того, він її так спростив, що потім вставляв назад деякі слова», – розповідає Богдан Жолдак.
Окрім того, письменник каже, що були складнощі із термінологією, адже, коли писав книгу, уже спілкувався з бійцями АТО. Богдан Жолдак вважає, що головна сила книжки – це гумор. Її герої чимось нагадують козаків, які навіть у найжахливіших ситуаціях кепкували над ворогом, каже він. Окрім того, «Укри» – це властива для Богдана Жолдака реакція на події, що відбуваються. На закиди про те, що використання теми війни – це кон’юнктура, письменник відповідає, що наразі інші теми видаються йому набагато менш актуальними.
Украми почали називати українців сепаратисти на Донбасі під час конфлікту, який триває від квітня 2014 року.

***

Побачив світ «Історичний календар» (820 сторінок; повнокольорове видання, крейдований папір, тверда обкладинка), упорядкований доктором філософських наук, професором В. О. Жадьком.
Тут поденно – з 1 січня до 31 грудня від 1834 до 2015 року розписано все про освітян та педагогів, відомих особистостей України, – такого видання ще ніколи не було. Окрім того, майже всі документи є важливими не лише для вивчення історії освіти держави, ВНЗ, а й для дослідження педагогіки й історії Києва та України. Унікальним календар є, безумовно, і в тому плані, що тут все (чи майже все!) зібрано про Михайла Петровича Драгоманова, його життя і творчість, оточення, наукові праці, листування, місця перебування, а також про інших Великих педагогів, діячів науки та культури.
Щоб придбати видання, яке коштує за собівартістю 150 гривень плюс поштові витрати, звертайтеся на електронну адресу: jadko-viktor@ukr.net

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2015 > Тема ""Білі плями" історії"