Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Шановна редакціє нашої «Світлиці»! Дорогі наші читачі! Давненько не писала до вас. Та й що писати? А надто тоді, коли живеш на окупованій споконвічними ворогами України землі, коли не можеш взяти в руки свою, так, свою газету, рідну, бо прожила з нею від першого номера добрий шмат життя... Разом з газетою боролись ми за українське слово в геть зрусифікованому Криму. Разом з газетою виборювали тут українські школи. Саме виборювали, і саме ми, патріоти України, і наша газета, а влада кримська була ніби-то українська, але на щось українське в неї чомусь завжди не вистачало коштів. Центральна ж влада, київська, нас не помічала, їй здавалось, чи що нас тут взагалі немає, чи що достатньо (через 5 років після проголошення незалежності) повісити десь наш український державний національний прапор, і все буде гаразд.
Якийсь час був у нас, в Криму, навіть «проукраїнський» прем’єр-міністр, та жодного разу не захотів зустрітися саме тут, у Криму, зі свідомими українцями, з членами партії, яку він тоді очолював. А вороги не дрімали. За матеріальної і моральної підтримки Росії організовували всілякі російські блоки, розповсюджували (навіть у церквах Московського патріархату) антиукраїнські газети, журнали. Постійно влаштовували якісь мітинги за повернення СРСР, та чомусь проходили вони під російськими прапорами. А як же сприймала все це українська влада? Нормально сприймала, бо — демократія, яка перетворилась в «беспредел».
До речі, незважаючи на антиукраїнську істерію, яку дозволяла проводити в Криму його нібито українська влада, якась частина мислячої молоді все-таки сприйняла серцем любов до матері-України, до нашого Генія і Пророка Тараса Шевченка. Так, у березні цього 2015 року, молодь і люди старшого покоління здійснили, може, й не дуже помітну, але небезпечну для себе акцію: поклали квіти до пам’ятника нашому Кобзарю. Просто під’їжджали до пам’ятника і клали квіти, найчастіше жовті з блакитними. Чому небезпечно? Бо мітинги біля пам’ятників Тарасу Шевченку в день його народження 9 березня поліція Криму жорстко і грубо розганяла.
Чи голосували кримчани на так званому референдумі за входження Криму в Росію? Гадаю, після того, як пан Путін признався, як був анексований Крим, стало зрозуміло, що референдум тут був ні до чого. А голосувати прийшли всього 34%, та й не всі вони були «за». А як зараз несміливо зізнаються деякі члени тих виборчих комісій, вони отримали вже заповнені протоколи з уже поставленими печатками.
Про все це всім уже нібито давно відомо, бо все це — вже історія. Та дуже прикро, що не всі намагаються уникнути помилок своєї історії.
Днями на одному з каналів українського телебачення я почула програму, яка мене прикро вразила. Йшлося про якесь українське село, про школу в цьому селі. На жаль, початок передачі я пропустила, назву села теж боюсь назвати невірно, але суть справи зрозуміла. Зрозуміла, що село розташовано в такому місці, де населення вільно слухає російське телебачення, а українського там або нема, або люди звикли до російського й українське їм не потрібне. Людям здається, що це нормально, що це не впливає на них.
У місцевій школі в кабінеті директора нема ні портрета Президента України, ні українського прапора. Я так розумію, що наш президент їй (тобто директору школи) не подобається, і вона вважає, що в нас демократія, і тому директор школи може поважати чи не поважати, признавати чи не признавати президента своєї країни (такої «демократії» ніде в світі немає). Хоч би портрет Шевченка, прикрашений рушником чи вишитим гербом України — тризубом, повісила. І прапора в школі на почесному місці немає.
Вчителі цієї школи дуже «добре» знають міжнародні якісь права і вважають, що саме згідно з цими правами не можна нав’язувати дітям такі поняття, як любов до своєї Батьківщини, бажання служити їй, готовність захищати свою рідну землю від ворога.
Ці вчителі, мабуть, не знають, що любов до своєї землі, свого народу — святий обов’язок. І виховувати в дітях цю любов — обов’язок і батьків, і вчителів.
Ось що говорить з цього приводу мудрість афганського народу:
— Соловей любить троянду, людина — Вітчизну.
— Клаптик рідної землі кращий Сулейманового царства.
— Свій кукурудзяний хліб кращий від чужого м’яса і рису.
— Хто забуває Вітчизну, той стає звіром.
— Любити чужу країну на шкоду своїй — все одно, що своєю головою торгувати.
— Голови позбудься, але вірність збережи.
Слухаючи цих учителів, відчувалось, що хоч вони і запевняли, що люблять Україну, вони її ненавидять. Таким вчителям не можна довіряти таку серйозну справу, як виховання дітей, бо головне у вихованні — зробити з людини не робота, який сліпо виконує якісь команди, а громадянина, який любить свою країну, свій народ, знає славну історію своєї країни і пишається нею, знає наших Героїв, наших, а не чужих.
Після цієї передачі потрапив у мої руки підручник з літератури, і відкрився він на таких словах:
Ах, не смійтеся ви
 наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю
 ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить
 нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.
Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай по-вашому вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші
 знущання та кпини?
Не чіпайте — просю вас —
 моєї Вкраїни:
Тільки це ж моя втіха одна!
Хіба можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона,
 то для чого б і жити?
Але що... Що вам бідним
 про це говорити...
Чи ви любите матір свою?
Ці слова великої любові до рідної України Павло Тичина написав ще в далекому 1912 році, коли українська мова в Росії, до складу якої входила тоді Україна, заборонялась, та й ніякої України ніби й не було. А в Радянському Союзі Україна формально була, та надто любити її не можна було, бо любов до України — це вже розцінювалось як український буржуазний націоналізм. А зараз депутати з Партії регіонів чи то нинішньої опозиції тих, хто любить Україну, називають фашистами. Ще я можу зрозуміти Путіна і російський народ (його 84%), для яких любов до якоїсь Родіни, не російської, — це щось неприродне і неможливе, але ж люди того села — українці?!
А ось прочитайте і зрозумійте слова не великого поета, а простого воїна української армії, написані в Криму ще в 1993 році:
Вітчизно моя,
 мій калиновий краю!
Я серцем на вірність
 тобі присягаю.
І знову на чатах
 в дозорі стою,
Щоб мир був і спокій
 у ріднім краю.
Немов соколині даєш мені
 крила,
Щоб в небі могутня
 була наша сила
Я славлю тебе
 на далекі світи,
З тобою в майбутнє
 нам разом іти.
А чи напишуть ваші учні такі слова, чи зможуть відгукнутися на них, чи готові вони боронити свою рідну землю, та ще й від ворогів, які говорять вашою ж мовою, бо ви і самі не вивчили мову своїх предків, і дітям не дали її вивчити й полюбити.
Україна зараз тяжко хвора: йде війна із зовнішнім ворогом, а з внутрішнім — корупцією — ще й не почалась. То чи ж можна віддавати хвору матір на поталу жорстокому і підступному ворогові? Хто ж її захистить, якщо ворог нагло порушив усі міжнародні угоди, домовленості, за якими жив світ після кривавої бойні — Другої світової війни? Ворог готовий почати Третю світову війну, і навіть розмахує ядерною зброєю... Люди! Будьте пильні!
Закінчу я цього листа віршем-зверненням до українського народу того ж самодіяльного поета-воїна. Написані вони ще в далекому 1993 році, але які сучасні... Наші українські поети таки пророки, провидці. Прислухаймося ж до них, до їхнього палкого слова!
Вставай з колін,
 вкраїнський мій народе!
Чолом не бий –
 немає перед ким!
Здобудь сьогодні щастя
 і свободу,
Бо завтра ти залишишся
 ні з чим.
І не дрімай, щоб не проспать
 годину.
Ні в кого допомоги не проси.
Врятуй сьогодні
 рідну Україну!
Державний прапор
 вище піднеси!

Алла МЕЛЬНИЧЕНКО,
українка, кримчанка
м. Феодосія

ВИХОВУЙМО ПАТРІОТІВ!
Як колишній кадровий офіцер української армії, я вважаю, що в нашій державі мало приділяється уваги підвищенню обороноздатності України. Армія, кількість якої обмежена 200 тисячами вояків, одна не зможе захистити нашу незалежність. У роки Другої світової війни лише в одному бою за Київ полягло 300 тисяч наших воїнів.
На мою думку, потрібно повернути обов’язкову строкову службу 1-2 роки, щоб уся молодь проходила військову підготовку. Треба також відродити українське козацтво. Зараз є добровільні козацькі громадські організації, але вони не мають єдиної структури, завдань, прав і обов’язків законного формування. Чітко треба визначити законом матеріальну базу козацтва (їм можна було б передати матеріально-технічну базу колишнього ДТСААФ), яке вони можуть мати озброєння тощо.
Необхідно також активно проводити патріотично-виховну роботу серед населення. Любов і повага до своєї країни повинні виховуватися з дитинства: у школах, інститутах, на усіх підприємствах і в організаціях. Жителям України — і дорослим, і юним — потрібно більше і відвертіше пояснювати, що робиться в державі, щоб життя ставало кращим, хто цьому заважає, що наші правоохоронні органи роблять, щоб викорінити корупцію, зрадництво з чиновницьких кабінетів. Влада постійно повинна звітувати перед народом про цю роботу і показувати приклад в усьому, зокрема у патріотичному вихованні, без чого, я переконаний, нам не бачити перемог на усіх фронтах.
Треба виховувати патріотів! І до керівництва країною, до її уряду допускати лише тих, хто має серед людей довіру і доводить патріотизм своїм життям, а не пустими балачками.

Микола ГРИШКО
Сімферопольський район

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2015 > Тема "Резонанс"