Версiя для друку Обговорити в форумi

Культура і життя

Цього разу до Слов’янська я їхав з певною надією. Адже планувалася зустріч патріотів під промовистою назвою: «В єдності сила». Вона була приурочена до міжнародного Дня друзів. Якщо все пройде успішно, думав я, то можна буде використати цю акцію як своєрідний еталон, зразок для наслідування. Роботи у нас на Донбасі непочатий край, і рано чи пізно школи, виші, коледжі, бібліотеки займатимуться чимось подібним. Тому до зустрічі я відповідно готувався — виділив кілька днів на те, щоб підібрати відповідні газети та літературу. Друковане слово — велика сила, а там на все українське відчутний голод. Оскільки ситуацію хочеться змінити якомога швидше, то й починати треба без зволікань, накопичуючи досвід, поширюючи позитив на всю Україну.

ПРИВ’ЯЗКА ДО ЩИРОГО І СПРАВЖНЬОГО

Подумалося: ефективною була б прив’язка до чогось небайдужого, щирого, справжнього. До того, що схвилювало б усіх. Добре, що напередодні мені подарували книжечку віршів Надії Кметюк «Повертайтеся живими!». Вирішив, що вірші молодої галичанки, яка вже багато років прикута до ліжка, але постійно тримає руку на пульсі політичного життя України, як ніщо інше, посприяють консолідації патріотів північного Донбасу. Географія міст і селищ, відображена у поезіях Надії, досить широка. Похапцем перечитую дещо з її творів:
…В небо злітала
 поранена птаха,
Щоб помолитись за мир.
Кликали Бога Слов’янськ
 й Волноваха,
Бився світанок крильми...
Згадується і гора Карачун. Цікаво, чи оспівана ця висотка у творчості місцевих поетів? Приїду — спробую дізнатися. Важливо, що молода мешканка Коломиї у поезіях неодноразово згадує дорогі її серцю міста України:
Будь ласка,
 повертайтеся додому!
Сльозинка синьо-жовта
 на щоці…
В Одесу повертайтеся,
 в Житомир,
У Харків, Запоріжжя,
 Чернівці…
До речі, проспонсорували цю книжечку активні учасники Євромайдану — видно, відчули споріднену душу. І цим самим допомогли закарбувати на папері приклад небайдужості, любові до ближнього та дивовижного політичного такту своєї землячки. Згадуючи бої на горі Карачун, Надія половину вірша написала бездоганною російською мовою. Ну й галичанка, ну й талант! Ніби відчувала, що вірші колись читатимуть на сході. Отже, беру цю книжечку. Хай ознайомлюються з нею мешканці Слов’янська. Може, й учителі-філологи візьмуть її на озброєння, використовуючи колись на уроках дружби. Певен, що такі уроки рано чи пізно будуть; хоча б тому, що вони конче необхідні. Таким ось чином, перечитуючи та аналізуючи, підбирав і решту друкованої продукції.

«МИ СТОЇМО І СТОЯТИМЕМО»

Вважав за необхідне узяти з собою добірку публікацій з різних газет, насамперед, — інтелектуального флагмана України газети «День». Сюди увійшли: «Феодально-промисловий ідіотизм як філософія влади» — розмова з російськомовним письменником Донбасу Володимиром Рафеєнком («День» від 3-4 жовтня 2014 р.), «Після окупації» («День» від 4 лютого 2015 р.) — адже там згадуються Слов’янськ і Краматорськ, «Хочемо залишитися в Україні» — зворушлива розмова Дмитра Десятерика з родиною вимушених переселенців, яка знайшла притулок на Черкащині («День» від 16 квітня 2015 р.). Оскільки знав, що на зустрічі будуть військові, то прихопив статтю «Ми стояли і стоятимемо» — розмова з комбатом Олександром Щербиною, який завітав до редакції («День» від 26 травня 2015 р.), «Позивний «Капелан» («День» від 5 червня 2015 р.) тощо. Доречними були і декілька публікацій Валентина Торби — журналіста, який добре знає схід. Окрім «Дня», мав із собою чимало примірників «Донеччини», яка тепер виходить в Києві, «Культуру і життя» та «Кримську світлицю» з публікаціями про Донбас. Вважав за доцільне взяти і декілька районних газет Київщини, в яких постійно виходять цікаві матеріали про місцевих волонтерів. Хай знають донецькі патріоти, що і центр країни з ними! А ще була невелика книжечка «Історії несепаратисток». У ній описана ситуація на Донбасі очима проукраїнських донеччанок. Вдалося дістати завдяки знайомим у Вінниці, адже там тепер перебуває Донецький університет «в екзилі». Наприкінці другого дня підготовки рюкзак був повним.

КРАСА КАРПАТ НАГАДАЛА, ЩО МИ ЄДИНІ

Дорога зі Львова до Слов’янська була цікавою — додавали емоцій розмови в купе про нинішню ситуацію на сході. А ось і колишня столиця сепаратизму... Тепер про цей період уже мало що нагадує. Коли піднявся на другий поверх Центральної міської бібліотеки, то ледь не ахнув від захоплення — враження таке, ніби перенісся в Карпати! Картини львівського художника Богдана Салія, справді, дуже доречні. Це лише штришок, але надто важливий, бо виставлені роботи, дійсно, є непоганою прелюдією до офіційної частини. Таки видно, що Центральна бібліотека підійшла до справи творчо. Карбую і це в пам’яті як позитив. Заходжу в зал. На видному місці синьо-жовтий прапор, на якому свої автографи і побажання залишили бійці АТО. Наприклад: «Свободи і мирного неба над головою». «Львів з вами, Донбас з нами» та багато інших. Найбільше мені сподобалося ось це: «Я — донецкий. Воюю за Украину. Мы вернем нашу землю!».

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ

Серед запрошених виділялися формою бійці АТО (батальйон «Січ»), вони спеціально задля цієї події на півдня покинули передову — від них виступали Василь Вовкунович та Максим Лютий. Одразу впізнав знайоме обличчя правозахисниці і перекладачки творів української літератури Мрідули Гош. Вона народилася в Індії, але вже багато років живе в Києві. Востаннє ми бачилися з нею роки три тому… Якщо вже і Мрідула у Слов’янську — це добрий знак! Ця людина знає, як відстоювати права свого народу, не принижуючи права інших націй. Її досвід на Донбасі точно не зашкодить. І хоча тут лише дві великі національні групи — українці та росіяни, проте існує велика прірва між «європейцями» і… «ватниками». Це все одно, що два різних етноси. Серед гостей був і начальник відділу освіти Слов’янської міської ради Вадим Овчаренко. Найпалкішим, найемоційнішим був виступ директора бібліотеки Лариси Мамедової, яка так і не змогла, за її словами, перерахувати всіх друзів бібліотеки — від Львова до Луганська. Прес-офіцер батальйону «Січ» Максим Лютий наголосив на важливості ідейного згуртування українців у цій неоголошеній війні. Захід, який планувався за сценарієм на дві години, тривав усі чотири — кожен присутній хотів поділитися з друзями своїми враженнями та спогадами.
Начальник відділу освіти наголосив на тому, що таке єднання заходу і сходу України, таке братерство дружніх організацій, спільнот надає натхнення освітянам і допомагає здійснювати національно-патріотичне виховання на прикладі місцевих героїв.
— Якщо раніше бібліотеки були установами прихистку застарілих думок і кадрів, — сказав він, — то сьогодні наша міська Центральна бібліотека згуртувала навколо себе всі національно свідомі організації та є взірцем, на який треба рівнятись. Не будемо приховувати, що у нашому місті дуже багато супротивників Української держави — і це ще більше покладає на нас відповідальність за молоде покоління, яке ми разом виховуємо.

«МИ ЗГУРТУВАЛИСЯ НАВКОЛО ЦИХ ДІВЧАТ…»

Описати абсолютно все, що побачив і почув, не зможу, не вистачить місця. Люди зібралися дивовижні — кожен вартий доброго слова. Всі — молодці, всі — герої! Ну, як не подякувати жінці, яка, ризикуючи свободою і здоров’ям (а може, й життям, бо від терористів усього можна було чекати), зробила все можливе, щоб спочатку нишком підгодовувати, а потім визволити з полону нашого льотчика?
Як не подякувати Анатолію Водолазському, який один вийшов із державним прапором на центральну площу Дружківки, протестуючи проти спроб розколоти Україну? Залишив записку для рідних, попрощався і… пішов виконувати свій громадянський обов’язок. На цій зустрічі йому навіть слова не надали, і я розумію організаторів — надто багато цікавих людей, цікавих виступів… Але й так було видно, що бібліотека зібрала найкращих, найдостойніших. Можна було б і фільм створити про зустріч — з певними коментарями, щоб було зрозуміліше для мешканців інших регіонів. Але тут вже довелося б добряче посидіти, скомпонувавши оптимальний варіант. А про організаторів свята найкраще сказав місцевий поет і краєзнавець Олександр Романько. Записую похапцем, уривками (тому можливі неточності) його віршований виступ:
«Чи ходять люди у бібліотеку? — Цікавить це питання земляків. Для багатьох — це справжня Мекка! Для волонтерів, клубів і гуртків… Не все у місті нашому гаразд… Та ми навколо цих дівчат давно вже згуртувались…». А на завершення Олександр сказав слова, які неабияк розчулили бібліотечних працівників: «Наш друг — бібліотека! Вона нас зігріва, неначе в ніч холодну ватра!». Подумки дякую Сашкові за виступ, бо він у поетичній формі сказав те, що й мені хотілося сказати. Тільки він сказав коротше, а головне, — поетичніше.

ТАМ, СПРАВДІ, Є КОГО КОНСОЛІДУВАТИ. СЕРЕД АКТИВІСТІВ ТРАПЛЯЮТЬСЯ УНІКАЛЬНІ «ТРУДОГОЛІКИ»

Про кожну людину, яка була на зустрічі, можна говорити довго. Певен, що рано чи пізно поїду туди знову і напишу про тих, кого зараз не зможу згадати. А поки що виділю з-поміж інших вчительку української мови Оксану Проселкову. Вона так пояснила свою активну життєву позицію:
«Вважаю, що тепер дуже важливо популяризувати на Донбасі українське слово. А для цього треба заохочувати учнів 5-7 класів (оптимальний вік!) до систематичного читання. Бо це буде найкращою пропагандою української мови в нашому краї.
До участі в проекті «Зимові читання — 2015» я вже мала досвід участі зі своїми учнями у подібних конкурсах: «Найкращий читацький щоденник» (Грані-Т), «Книгоманія» (Львів), конкурс рецензій на найкращу книжку за версією ВВС-Україна. Ми перемагали, у «Найкращому щоденнику» увійшли в топ-50 одразу троє моїх учнів. А взагалі влітку, коли проходив конкурс, я згуртувала навколо цього проекту 25 учнів, сама придбала книжки видавництва, і все літо учні 4-5 класів бігали до мене додому за книгами. У вересні всі ці книжки я віддала шкільній бібліотеці. Мене тоді з перемогою вітала Олена Забара, вона була молодшим редактором «Грані-Т», зараз ми з нею разом у складі журі конкурсу дитячої прози «Напишіть про мене книжку!», який організувало видавництво «Фонтан казок».
Саме читацькі конкурси переконали мене у користі читання сучасної української літератури: діти продовжували читати вже після завершення, і читати саме українську книжку — на ці книжки в бібліотеці була справжня черга. Пам’ятаю, тоді я купувала все наосліп, це був 2013 рік, ми ще не знали ні Лесі Ворониної, ні Івана Андрусяка, ні Оксани Лущевської, ні Галини Пагутяк, ні Ірен Роздобудько... Ми знайомилися з ними з їхніх книжок — і це тоді було справжнє неупереджене ставлення до автора. Враженнями від прочитаного ділилися не тільки діти, а й батьки, здебільшого мами, які часто ще дітям такого віку читають вголос. Згадую перше організаційне зібрання: прийшли мами з дітками, отримали списки, інструктаж та номер черги на книжку. Кожен мав прочитати протягом тижня, я кожному нагадувала в кінці тижня, що треба книжку повертати. Були випадки, коли діти не хотіли їхати на відпочинок, аби не втратити свою читацьку чергу…».
Тож не будьмо песимістами — схоже, що відроджувати українське слово на Донбасі є кому. Я згадав тільки Оксану Проселкову, але можна згадати добрим словом ще й масу волонтерів та волонтерок. А ще ж і краєзнавців, які є патріотичним стрижнем шахтарського краю! Вони також були присутні. Не кажу вже про воїнів, про яких розповідати значно складніше, бо вони не надто балакучі зі зрозумілих причин — триває війна. Скажу лише основне: вони вірять не лише у нашу перемогу над сепаратистами, а й у справжнє відродження України.

НАПУТНЄ СЛОВО ОТЦЯ ВАСИЛЯ ІВАНЮКА

Мабуть, було б помилкою не згадати виступ священика і капелана о. Василя Іванюка, який водночас є деканом Краматорського деканату Донецько-Харківського екзархату УГКЦ. Він під час виступу сказав такі слова: «На долю українців випали великі випробування. Тому треба пройти їх з гідністю. Насамперед, ці випробування стосуються наших взаємовідносин. Війна багато що змінила в нашому житті. Частина людей, яких я вважав своїми друзями, дуже розчарували мене... Вони не витримали випробування війною. Зате в цей час я потоваришував із сотнями, навіть тисячами людей. Це щось унікальне! З ними приємно долати будь-які перешкоди, заради них і життя віддати не шкода. І навіть перебувати поряд з ними для мене почесно. Це стосується як бійців на фронті, так і цивільного населення. Багато залежить від власного прикладу… Коли мій старший син прийняв рішення йти на війну, з мого боку не було жодних заперечень. Я не кликав його до патріотизму, не агітував. Він сам так вирішив. Єдине, що я сказав йому: «Роби свою справу чесно. Бо тепер ти — воїн…».
У своєму виступі о. Василь наголосив, що все в Україні нормалізується, якщо кожен громадянин свою роботу буде виконувати чесно. А вже потім, повернувшись до Львова, я попросив його висловити свою точку зору стосовно проведеного заходу. Отець Василь сказав так:
«Це був дуже хороший захід! Але можна було б зробити дещо інакше — поділити теми між виступаючими заздалегідь. Ми в Краматорську саме так і робимо, виходить дуже цікаво. Бо тут, незважаючи на дуже приємну атмосферу, відчувалася деяка стихійність. Варто було кожному виступаючому трохи більше розповісти про себе. Анатолію Водолазському взагалі не встигли надати слово, а між тим, зустріч з ним могла б бути окремою темою. Мало встигла сказати і жіночка, яка врятувала нашого льотчика. Цій людині також можна було б присвятити окрему зустріч. Про ці випадки має знати вся Україна! А ще дуже важливо, щоб люди контактували і після зустрічі. Я постараюся, щоб про корисний напрямок роботи Оксани Проселкової більше знали і в Західній Україні, і в Києві, і за кордоном, зокрема в Канаді. Сподіваюся, будуть у Слов’янську і нові зустрічі, які дозволять нам максимально консолідувати проукраїнське середовище».

Сергій ЛАЩЕНКО

На фото: Оксана Проселкова

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2015 > Тема "Душі криниця"