Версiя для друку Обговорити в форумi

Митець і час

Роздуми, навіяні віршованим романом Олександра Польченка про видатного українського композитора, Героя України, лауреата Шевченківської премії Володимира Івасюка

Як відомо, 24 квітня 1979 року в обідню пору Володимиру Івасюку зателефонували додому. Він одягнувся, поспішив до консерваторії. І більше не повернувся. Його тіло знайшли 18 травня у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним: стояв на колінах, язик вирвали з рота, між ребер встромлені гілки дерева... Поховали його 22 травня у Львові на Личаківському кладовищі. Правоохоронці й досі не знайшли винуватців трагедії. Та й чи шукали?
Володимиру виповнилося лише тридцять літ. І навіть за такий короткий термін він написав безліч пісень, які й досі популярні серед українців. Пригадаймо – «Червона рута», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Я піду в далекі гори», «Два перстені», «Я – твоє крило», «Балада про мальви», «Балада про дві скрипки», створив музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці», а також до вистави «Мезозойська ера» і багато інших творів – таку собі українську музичну вишиванку, якій дивується увесь світ.
Володимир Івасюк, як кажуть, дав крила українській естрадній пісні. Його твори популярні не лише в нашій державі, а й на далеких-далеких горизонтах. Непересічний і неповторний талант. На жаль, йому так і не дозволили розкритися повною мірою. Чому? І хто у цьому винен?
Відповісти на ці запитання спробував запорізький поет, учитель за фахом Олександр Польченко у своєму романі у віршах «На пам’ять про квіти», присвяченому життю і творчості Володимира Івасюка. До речі, це — чи не єдиний масштабний твір про нашого неповторного пісняра. Олександр – автор низки поетичних збірок, зокрема, «Глодоси», «Збожілля», «Килима», «Знаки оклику», «Айсберг», «Остання хвиля прибою». Уже самі назви оригінальні. Незвичність у кожному його вірші – своєрідні і поетичні образи, і філософське осмислення дійсності. Схоже, з такими критеріями він підійшов і до написання віршованого роману. І це природно: як неповторний його герой, такі ж мають бути і засоби його зображення. Твір складається з 12 розділів, у яких автор прагне показати головного героя у всій повноті. Причому Олександр розповідає не сам, а устами Володимира Івасюка. Хоч, зрозуміло, вкладає в них своє розуміння причин, що призвели до загибелі молодого маестро. З одного боку, такий прийом дозволяє краще зрозуміти душу композитора, з іншого, – дещо ускладнює сприйняття твору.
Читаючи роман, чітко бачиш, в які перипетії потрапляв Володимир, як формувався його унікальний музичний талант. Автор ненав’язливо підводить до думки: до трагедії призвели байдужість, перш за все, владних компартійних структур, а також заздрість іменитих, але менш популярних композиторів, музикантів. У цьому ряду і дискредитація, замовчування протягом тривалого часу не лише його творів, а й імені.
Щоб не бути голослівним, звернімось до роману. Біографи розповідають про, здавалось би, банальний випадок. Під час прогулянки один із Володимирових ровесників-старшокласників, бавлячись, ненароком кинув картуза – і той упав на погруддя Леніна. Хлопці хотіли нишком зняти картуза. Одначе бюст був не закріплений і звалився. На той час то була «страшенна крамола»: мовляв, зазіхнули на «вічно живого». На хлопців завели справу, «впаяли» по 15 діб. На тому інцидент міг би вичерпатись. Так ні. Володимира збиралися виключити з комсомолу, вигнати зі школи та позбавити атестату. І це, незважаючи на те, що він навчався на відмінно, був претендентом на золоту медаль. Батькам якось вдалося владнати справу. Та, виявляється, тимчасово. Хоч Володимир блискуче склав екзамени до Чернівецького медичного інституту, але тут знову спливла та ж «справа з вождем». І його виключають з вишу. Довелося йти слюсарем на завод «Легмаш».
Партія «вірних ленінців» не могла пробачити юнакові, який тільки починав доросле життя, таку «провину». Автор роману Олександр Польченко з гнівом і сарказмом описує цей епізод у розділі «Погруддя». Не шкодує темних фарб, говорячи, як «прибігли чекістські гієни», як з переляку «не приходило довго до тями компартійне районне цабе, ніби їх оглушила «Аврора».
Автор недвозначно показав, що всілякі зайди байдужі до долі навіть здібних українців і «возводить» слідчого у ранг нацистського офіцера. Тим самим ніби наголошує, що між есесівцями й енкаведистами немає ніякогісінької різниці. Так було, починаючи з часів жовтневого перевороту і аж до незалежності України.
У романі Володимир Івасюк часто звертається до свого львівського друга Юзефа Яструба, соліста ансамблю «Галичина». То були своєрідні сповіді про наболіле, надії і мрії про те, якими він бачить свої пісні:

«Ти знаєш, Юзик, я таки помітив,
Що пісня популярною стає,
Коли вона розказує про квіти, –
Тоді у ній щось таємниче є.
Або у пісню треба запросити
Смереку, вишню, дуб чи ту ж вербу.
Іще тополі і пахучі липи,
І вітерець в ранковому саду».
Це ми чуємо і бачимо в його піснях, які дедалі стають усе популярнішими. Вони лунають на концертах, у палацах культури і клубах, школах, вишах, на весіллях і просто на дозвіллі. Зрозуміло, вони неабияк насторожували і лякали компартійні органи. Ще б пак, Володимир Івасюк ставав кумиром народу. Партбоси ламали голови, як применшити значення його творів у національному відродженні України. І пішли на хитрість – запропонували йому перебратися на проживання до «білокам’яної», обіцяли квартиру з видом на Москву-ріку, високі заробітки. Не погодився. Бо це ж треба було відмовитися від рідної мови, культури, історії, друзів і знайомих, від Вітчизни.
«Але чи зможу пісню написати
На пресловутім руском язикє?
Адже моя Касталія — Карпати,
Де моя квітка, Юзю, ще цвіте.
Я сподіваюсь ще її побачить
Сьогодні, завтра, може, через рік.
Її пелюстки чисті і гарячі —
Мого життя надійний оберіг.
Нам терміново треба щось робити.
Всеукраїнський здійснити аврал.
Ще кілька літ — і будемо ми биті.
І це нащадки не пробачать нам.
Я в Києві, Юзуню, як це страшно,
Ніколи слова рідного не чув.
Російська пісня – добровільний зашморг
Для нашого і сміху, і плачу.
Для нашого важкого сьогодення.
Нас скоро, друже, винищать до пня.
Прокинешся і запитаєш — де я?
Навколо – лиш хохли і кацапня».

Після цього комуністичні ідеологи, що мріяли про злиття народів і культур під егідою російськості, взяли на озброєння інший метод «переконання» непокірного – «літературну сірість», що на всі заставки горланила: «За партію! За Лєніна! Ура!». А сірячки уміють не тільки заздрити талантам, а й пакостити. Бо у них одна «програма», як наголошує автор, — «лише продертись хочуть до корита. Які там вірші – тільки хапонуть!». І вони мстили. Коли справа торкнулася висунення кандидатури Володимира на присудження Шевченківської премії за музику до спектаклю «Прапороносці», його ім’я було викреслено. Хто це зробив? Адже в Шевченківському комітеті одні «видающієся» літератори. (А хіба зараз не так?) Чи вони приймали рішення під диктовку комуністичних чиновників?
Автор вустами Івасюка розповідає:

«Старий, як страшно! Та куди ж ми їдем?
Чи, може, і приїхали уже?
Широкий світ, ну, а подітись ніде.
І Україна нас не вбереже».

І таки не вберегла нашого українського генія. Його вивезли в ліс і закатували – все та ж байдужість, заздрість і сірятина. Значно пізніше посмертно йому присвоїли звання Героя України, лауреата Шевченківської премії. Та який з того толк? А після цього ще тричі руйнували пам’ятник йому.
Та чи змінилося щось у незалежній Україні? Чи є змога в обдарованої молоді реалізувати свої таланти? Запитання знову-таки риторичні. У верхах не хочуть зрозуміти: без власної української музики, літератури, культури, учених-дослідників у різних галузях держава замість розвитку приречена на повільне виродження. Приклад тому – зросійщений Донбас, де вже почали забороняти все українське.
Отже, над цими проблемами варто помізкувати і владі, і опозиції, і партіям, і бізнесменам, і кожному громадянину. І роман у віршах про Володимира Івасюка – нагода для цього.

Віктор СТУС,
письменник, член НСПУ, заслужений журналіст України
і Автономної Республіки Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2015 > Тема "Українці мої..."