Версiя для друку Обговорити в форумi

Буханець Михайло Самійлович (29.09 1897 - 1975) - бандурист-баритон, скрипаль, художник-аматор, репортер, дендролог.
Тридцять своїх останніх років присвятив  популяризації бандури в Криму.

Народився Михайло Самійлович в селі Райгород Київської губернії в сім'ї селянина-бідняка (єдиного грамотного члена родини). Після закінчення двокласної Райгородської школи, яку відвідував з перервами, з 19 серпня 1914 по 12 квітня 1919 року, навчався у Велико-Сорочинській вчительській семінарії ім. М. В. Гоголя. Поступив у Харківський університет, де був мобілізований 2 лютого 1920 року до лав Червоної Армії. Демобілізувався 1 серпня 1920 року, але в університет не повернувся через сімейні обставини. Працював вчителем. Закінчив педкурси в Черкасах (1921 р.), кооперативні курси в Полтаві, "був у медінституті на другому курсі". "14 серпня 1934 р. закінчив повний курс агробіологічного відділу шкільного факультету Харківського інституту соціального виховання" (педінституту, - О. Н.).
Як свідчать спогади Михайла Буханця про свої студентські роки, проведені в семінарії до революційних подій 1917 року, провадилось глобальне пояничарення українського національного духу. Велико-Сорочинська учительська семінарія була вогнищем жорстокої русифікації української студентської молоді, якій суворо заборонялось вживати рідну мову не лише на уроках, а й в позаурочний час. Треба було розмовляти, писати і думати лише по-російськи. Найменший непослух суворо карався - аж до виключення із семінарії. Мова-хижак в'їдалась в душу і серце підростаючого покоління. І цьому важко було протистояти. Вся політика окупаційної влади спрямовувалась на те, щоб денаціоналізувати Україну руками українців. З постанням Української Народної Республіки семінарію було реформовано. В навчальну програму входило 15 предметів, в числі яких була методика викладання української мови, а при проведенні практичних занять "в зразковій, при семінарії, школі" українська мова стояла на першому місті. Діловодство велося рідною мовою. Штамп на свідоцтві М. Буханця: "Велико-Сорочинська вчительська семінарія йменія М. В. Гоголя № 758/23 (10 грудня) 1919 року".
Про початок своєї музичної діяльності Михайло Самійлович писав: "Співати в хорі розпочав з семи років під керівництвом хорошого композитора Семена Крижанівського..." (С. Крижанівський був приходським священиком села Райгород і, ймовірно, кваліфікованим регентом-хормейстером, - О. Н.). "Дещо пробував і сам творити в молоді роки". Створював мелодії на свої тексти. Включав їх у свій концертний репертуар. Зберігся текст пісні "Ох, ненечко моя!". Вона має сім куплетів. Пісню успішно виконувала одна з учениць Михайла Самійловича під його акомпанемент на бандурі:
Вже сідає сонечко за горою,
Скоро буде любий мій і-зі мною.
Він же мене щиро любить,
Поцілує, приголубить...
"Ох, ненечко моя!.."
В семінарії був предмет "Співи та музика", в який входила і гра на скрипці, якою бандурист добре володів. Мав власний інструмент.
Про початок кобзарювання Михайло Самійлович розповідає: "Колись я став випадково кобзарем. Навчаючись в семінарії, на лотерейний квиток вартістю в 50 копійок мені дісталась кобза вартістю в 25 карбованців. Я тоді вже якось грав на балалайці, мандоліні, гітарі, скрипці, сопілці, виграні, взагалі на тому, що попадало під руки. Кобзу я вперше побачив тоді, коли її виграв. Скільки мої товариші не домагалися, щоб я її відпродав, я не погодився. Став ходити до визначного тоді українського кобзаря Кравченка Михайла... Він тоді уже був нагороджений царським урядом персональною медаллю: "За собирание и хранение родной старины" і пенсією довічно в сумі 3 карбованців на місяць.
Більше десяти своїх уроків мені дав Кравченко. Далі я сам підбирав мелодії як акомпанемент до голосу". (Лист до автора від 23 січня 1970 р.). Це було десь 1915 року. Починаючи з цих пір М. Буханець веде досить інтенсивну кобзарську діяльність: виступає на концертах, пише поетичні тексти і музику до них, створює супровід для бандури, користуючись збірками українських народних пісень, таких, як "Золоті ключі" Дмитра Ревуцького ("Більшість пісень з цього збірника були в моєму репертуарі"). Він учить гри на бандурі талановиту падчерку Людмилу Лук'янівну Монтандон (1920 - 1978). Людмила вчилась в Одеській консерваторії на хормейстерському факультеті, який не закінчила через війну, але з бандурою не розлучалася до кінця життя.
"Мій репертуар, - писав М. Буханець, - зростав до 1933 року. А далі злидні (голодовка) і простуда забрали і голос, і скрипку, і кобзу. А що то за кобзар безголосий? За безцінь пішли мої речі, та я спас свою сім'ю". На прохання записати свій репертуар Михайло Самійлович відповідав: "Щоб збагнути свій пісенний репертуар, я безсилий. Він занадто громіздкий. В ньому, крім українських пісень, багато російських, білоруських, навіть на французькій мові, на мові есперанто". (Лист до автора від 27 квітня 1970 року).
Як бачимо, кобзар володів великим репертуаром, в якому були ще й народна інструментальна музика та дві думи, перейняті від вчителя Михайла Кравченка (1858 - 1917) - "Про Марусю Богуславку" та "Про самарських братів". Визнаючи, що "мій репертуар і був величенький", кобзар хоч і поетично, але аж занадто скромно оцінює свою кобзарську діяльність: "Що
мій спів під акомпанемент кобзи десь там, у глухім селі і прошелестів, як легенький вітерець у степу, поколисавши десяток-другий билинок, вартість його нікчемна". (Лист від 27 квітня 1970 року).
Після національної трагедії - голодомору "знов з'явилась кобза" і Михайло Буханець не без успіху продовжив концертно-кобзарську діяльність, тридцять років якої пов'язані з Кримом.
В час німецько-фашистської окупації він тяжко занедужав. "Мене німці перетворили в полутруп" і лише завдяки вірній дружині Валентині Тимофіївні Монтандон (дівоче прізвище - Назаренко) (1902 - 1961) "за п'ять років наполегливої праці, піклування і лікування удалося поставити мене на ноги, привести в стан працездатності".
Після одужання бандурист не повертався на вчительську ниву. Працював слюсарем, садівником Одеської залізниці. Переважно жив в місті Олександрійську. Виступав з концертами як сам, так і з донькою Людмилою. До речі, робота
М. Буханця на залізниці розширювала ареал його концертування.
1954 року переїхав в Крим і обійняв посаду садівника в алуштинському санаторії "Утьос". І на цій кримській горі-скелі, цьому бескиді, творить добрі справи. Звідси дивиться на світ, дивує людей своєю працею і творчістю.
Своє господарство тримав в ідеальному стані. Його ставлять в приклад садівникам Криму. На його базі проводять обласні семінари, конференції. Керівництво санаторію постійно оголошує йому подяки, нагороджує грамотами, значком "Відмінник курортів Криму" (посвідчення № 229 від 29 квітня 1959 року).
Ось що написав М. С. Буханцю начальник центрального Гурзуфського санаторію МО полковник медслужби Л. Б. Медунов: "Убывая из Дома отдыха "Алушта" военной ордена Ленина Академии БТВ им. Сталина, разрешите мне выразить Вам благодарность за совместную многолетнюю работу и оказанную мне помощь в создании хорошей здравницы для генералов, офицеров и их семей и пожелать Вам творческих успехов в работе".
Як висококваліфікований дендролог Михайло Самійлович виступає з доповідями на наукових конференціях в Нікітському ботанічному саду. Під час будівництва автобусно-тролейбусної траси Сімферополь - Ялта працював інспектором-дендрологом. За його рекомендаціями і безпосередньою участю провадилось обсадження схилів дороги. Зокрема, для закріплення їх ґрунту він запропонував насаджувати іспанський дрок - кущ з великим розгалуженням кореневища. "Трасу він обсадив!"(В. Прокоф'єв).
Як публіцист і громадянин М. Буханець втручався в різні аспекти державно-культурного будівництва країни. В його архіві зберігся відгук на два поетичні твори - "Первомайская песня" і "Нашей прессе" завідуючого відділом літератури та мистецтва Л. Серпіліна (газета "Правда  Украины" від 28 травня 1945 р.) та на допис редактора газети "Черноморский гудок" Н. Болдирєва "Там, где критика в загоне" від 26 травня 1953 р.
А також стаття "Редактору "Курортной газеты" тов. Г. Супрунюку (копия секретарю Ялтинского горкома КПУ). "Вместе с этим письмом я посылаю заметку в "Правду", пусть она скажет своё веское слово". Рукопис статті не датований. Має чотири сторінки щільного тексту. В ній "речь идёт о "творении" под броским названием "Из арабского дневника" автора А. Ященка..." (Антон Ященко згодом став головою обласного товариства "Україна"). М. Буханець гнівно і безкомпромісно розвінчує неуцтво і претензійність автора і докоряє редактору за публікацію матеріалу. Чергова праця - "Ленинград. Радио. Отдел литературно-драматического вещания", 1962 рік, 14 сторінок. Це відгук на передачу "Хозяйка дома", в якому автор торкається сімейних відносин, побудови сім'ї, опираючись на багатий позитивний особистий досвід та живі приклади з навколишньої дійсності...
Довгі роки Михайло Самійлович писав роман, рукопис якого налічував понад тисячу сторінок. За словами В. М. Прокоф'єва - лікаря-рентгенолога, друга М. Буханця, роман - автобіографічний. Головний його герой Борис
Лагода - прототип лікаря-академіка М. Д. Стражеско (1876 - 1952) (незаконнонародженого). Це був самородок. Його дружина - лікар з Харківщини, дворянка. Роман писався і перероблявся довго. Автор заповідав його В. Прокоф'єву з надією, що він його опублікує. Прокоф'єв роман читав, радив для публікації переробити деякі місця. "Ні! Я пишу, як було!" - відповів М. Буханець і категорично відмовився змінити навіть букву: "Я люблю правду!" Отаким безкомпромісним він був в житті і в мистецтві. В романі свідомо не сфальшивив  жодним словом.
В останні місяці Михайло Самійлович випивав стакан червоного вина і писав упродовж усієї ночі. Працював  до знемоги. Така праця стала фатальною - його розбив параліч. Згідно з довідкою Уютненського фельдшерського пунк-ту від 6 грудня 1973 р., у нього були спазми судин мозку, атеросклероз 3-го ступеня, склероз судин серця і мозку...
Місця роботи для Михайла Самійловича були тереном для його скромної кобзарської діяльності. Упродовж довгих-предовгих років висівалось ним музично-духовне зерно і осідало-проростало
в щедрих людських серцях. Збагачувало їх, формувало їхнє національне світобачення і чекало часу, щоб вибухнути з незнаною силою. М. Буханець не виступав на олімпіадах, на оглядах самодіяльності, не одержував нагород. Про нього не шуміла преса. Та про себе він міг сказати: "Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою..." (Т. Шевченко). Це кобзар, який, як той чорний віл, тихо тягнув нелегкого кобзарського воза по білому світу аж до домовини. Він непомітно з'явився і непомітно згас, як і не було його. А був. А буде! І так споконвіку на нашій славній Україні!
Ялта, 2003.
На фото: М. Буханець з дружиною Валентиною.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 12.12.2003 > Тема "Українці мої..."