Версiя для друку Обговорити в форумi

З депортації – в окупацію...

Сінавер Кадиров, координатор Комітету із захисту прав кримськотатарського народу, народився в Узбекистані, куди депортували його родину з Криму. На Батьківщину він повернувся у 1989 році, коли з’явилася така можливість. Але після окупації півострова Росією Сінавер Кадиров знову змушений був покинути Крим і виїхати до Києва. Про життя кримських татар у депортації у часи СРСР, особливості повернення на Батьківщину і ситуацію після анексії Криму Росією Сінавер Кадиров розповів в інтерв’ю Радіо «Свобода».
– Пане Кадиров, ви народилися в Узбекистані, оскільки вашу родину депортували з Криму. Яким життя було там?
– Я народився у кінці грудня 1954 року ще в умовах комендантського режиму. Це, коли мої батьки, будучи ще дітьми були вислані, там вони подорослішали, створили родину, але щомісяця ходили і відмічалися у коменданта про те, що вони перебувають під наглядом і не можуть покидати цю територію. У таких умовах я народився і виріс. А уже у 1989 році я з родиною зміг повернутися на батьківщину предків.
– Наскільки складним було життя кримських татар у депортації?
– Як жилося у депортації у перші роки, коли вислали туди моїх батьків, а також в умовах комендантського нагляду у режимний час, мені довелося взнати лише з розповідей батьків. А у 60-ті роки, коли я був у свідомому віці, то вже не було такої заборони, що не можна було покинути територію адміністративної одиниці, де живеш через загрозу бути засудженим на 25 років.
Але з розповідей батьків я знав, що вони народилися далеко від того місця, де народився я. Я знав, що у війну вони опинилися в окупації. Вони нам розповідали, як ця окупація відбувалася, згадували, як їх вивозили в нелюдських умовах, що померло багато людей. Не потрібно було далеко ходити за прикладами, у моїх батьків у перші роки депортації загинула майже половина родини. У моєї мами померла мама – моя бабуся, яку я так і не бачив. Це сталося у перші роки депортації. Також померли мамині братик і сестричка, яким було по року.
По батьковій лінії була депортована моя бабуся з дітьми, де старшим був мій батько. Так-от, вже в Узбекистані, у перші місяці депортації, помирає моя бабуся, тобто її вивезли, і вони її більше не бачили. Дітям лише сказали, що вона померла. Залишилися одні діти. Їх розмістили у землянках. Коли вони лишилися самі, у них ще померло двоє. Залишилося троє дітей.
Мій батько згадував такий епізод про свого братика, він не знав, що той помер, вирішив, що йому холодно, він мерзне, і він всім своїм тілом намагався його зігріти. Він всю ніч пролежав з ним в обіймах, намагаючись його зігріти, а з’ясувалося, що він мертвий.
– Коли у 1989 році ви поверталися у Крим, чи легко це було зробити?
– Цей процес також супроводжувався забороною. Інша річ, що ці заборони були дещо пом’якшені політичною ситуацією, адже це були вже 1988-1989 роки. Це були роки перебудови і СРСР був змушений пом’якшити свій тиск. Саме у цей період основна маса населення і повернулася.
Сам процес повернення був ускладнений матеріальною складовою. Будинки в Узбекистані не продавалися, оскільки влада робила все можливе, щоб кримські татари не могли їх продати. Таким чином вони намагалися утримувати кримських татар у місці депортації. Дехто їхав до Криму, не дочекавшись можливості продати свої будинки. А там, відповідно, ціни на житло почали зростати. Це також підігрівалося штучно. Тим часом у Криму ухвалювалися нові закони, які обмежували розселення у зоні колишнього проживання депортованих. Наприклад, закритою була гірська частина Криму, міста були закриті, Севастопольська зона була закрита, південний берег Криму.
Процес повернення був ускладнений у матеріальному плані, а також у психологічному. У Криму була створена така атмосфера, що, мовляв, повертаються кримські татари, а це — головорізи, тож вони будуть різати ваших дітей. Тобто місцеве населення було настільки залякане, що було навіть неприємно зустрічатися з ними поглядами, оскільки їх дуже сильно нами налякали. Цей страх розповсюджувався і на дітей, і на дорослих. У такій гнітючій атмосфері відбувався процес повернення. І це, попри те, що влада всіляко намагалася провокувати ситуацію, щоб знайти можливість використати випадок для запобігання поверненню.
– Тепер ви знову опинилися фактично у депортації, змушені були покинути Крим і поїхати до Києва. Що спільного і відмінного між депортацією кримських татар, яка відбулася понад 70 років тому, і тим, що відбувається тепер?
– Напевно, відмінність лише у назві. Я теж ніби перебував під конвоєм міліції, але не було такого, щоб під дулом автомата. Мене не штовхали, не били прикладом. Різниця лише у цьому. А все решта, сама атмосфера у Криму дуже сильно нагадувала ситуацію перших років нашого повернення – кінець 80-х – початок 90-х. Це була дуже гнітюча атмосфера.
– Зараз багато міжнародних правозахисних організацій критикують Росію за ставлення до кримських татар. Що ви думаєте про цю ситуацію і політику Росії щодо вашого народу?
– Це — свого роду самоствердження. Коли не можуть заявити про себе інакше, то вдаються до такої форми. Дуже важко це усвідомлювати у час, коли міжнародним елементом впливу є економіка, а тут ще користуються методами ХІХ сторіччя, коли силу визначає не інтелект, а груба фізична сила та зброя.
– Яким зараз є життя кримських татар на окупованому Росією півострові?
– Знаєте, якщо до цього я лише з розповідей чув, що таке окупація, то вже з приходом Росії я її відчув на собі. Це надзвичайно важко. Різниця лише у тому, що зараз у центрі міста тебе демонстративно не застрелять. Але можуть на очах у людей тебе скрутити, закинути у машину, і ти можеш зникнути назавжди. У цих умовах реально дуже важко. Єдине, що наразі утримує кримських татар і змушує терпіти таке ставлення і тиск, – те, що це — наша Батьківщина, а за межами Криму у нас землі немає.

Тетяна ЯРМОЩУК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2015 > Тема ""Білі плями" історії"