Версiя для друку Обговорити в форумi

На круги своя...

У Станицю Луганську ми потрапили усього за день до оголошеного районним начальством свята. Власне, про те, що Станиця вирішила гучно заявити про свою приналежність до України, якщо хто у Сєвєродонецьку і знав, то широко про те не віщав (можливо, з міркувань безпеки?) — і наш візит чисто випадково збігся з передднем дійства. Воно й на краще — менше офіціозу.

БОГОРОДИЦЯ НАД СТАНИЦЕЮ

Усупереч постійним багатомісячним повідомленням про обстріли, ні Щастя, ні Луганська ТЕС, ні сам райцентр не виглядають особливо зруйнованими — хоча за бажання знайти руїни будівель і сліди пожеж, зрозуміло, нескладно. Взяти хоча б районний Будинок культури, що стоїть поряд з райдержадміністрацією. На відносно недавно відреставрованому фасаді зяють два вибитих вибухом міни вікна; стіни навколо вікон посічені уламками. Під вікном стоїть жовто-чорно-блакитне піаніно, і молода жінка, не звертаючи ні на кого уваги, грає мелодію «Memory» з мюзиклу Ендрю Ллойда Веббера «Кішки».
Ліва сторона фасаду заставлена будівельним риштуванням. На самому верху конструкції довговолосий майстер домальовував небесні риси Богородиці. Два підмайстри внизу «теревенять» щось українською. На запитання, що ставляться українською ж, відповідають якось односкладово:
— Приїхали зі Львова. Волонтери. Ми — помічники, а малює майстер Левко... Відносини з місцевими козаками ніяк не склалися, бо ми ще ні з ким не встигли поспілкуватись.
Тим часом біля піаніно змінився виконавець. Точніше, виконавиця. Навколо інструмента скупчилася зграйка жінок чиновного виду (напевно, вийшли на перерву з будівлі адміністрації). Одна зі слухачок, чи то жартома, чи то від розгубленості, повідомила:
— Йдемо, дивимося — стоїть піаніно. Чом би не зіграти?..
Станиця Луганська цікава тим, що колись, до епохи історичного матеріалізму, тут були землі області війська донського, і район густо заселений нащадками донців. Частина військових земель дісталася ще сусідньому району Краснодону, але тільки Станиця зуміла відвоювати собі статус райцентру, і тому вважається, що це — козача територія. Під самим боком у Луганська — потрібно тільки міст через Донець перейти.
Корінних українців тут, якщо і менше, то ненабагато, проте уся внутрішня політика тут традиційно будувалася на зв’язках з Доном. Гості й обласне начальство при «наїздах» виконували саме донські обряди (якось навіть посол Євросоюзу в Україні Жозе-Мануель Тейшейра вимушений був у місцевому музеї козацтва відважно хильнути чарку горілки, встановлену на козацьку шашку) — і населення стійко увірувало у своє, скажімо так, неукраїнське призначення. Тепер доводиться потроху змінювати орієнтири.

ЗМІНА ВІХ

З главою району Юрієм Золкіним ми познайомилися тижні три тому, коли у Сєвєродонецьку соціологи з Фонду Ілька Кучеріва докладали про результати свого соцопитування. Він ще розповідав, як правильно приборкувати сепаратистів. Коли ті, ніби у покарання, вирішили відключити Станиці світло, він перекрив їм воду.
— Відтоді, якщо у них десь виб’є рубильник, вони тут же телефонують: «Ні-ні, це — аварія, скоро вмикаємо».
У себе в кабінеті Юрій Олексійович був такий само діловитий:
— Я тоді говорив: ніхто так не втомився від війни, як жителі Станиці. Вони сумують за миром, і тому сьогодні ви присутні на завершальному етапі підготовки завтрашнього святкування першого українського фестивалю «Станиця Луганська — це Україна». На в’їзді до селища ми встановили розтяжку з цим гаслом.
— Це з боку моста через Донець?
— Так. Виготовили багато друкарської продукції — календарики, наклейки. Наші колеги допомогли нам зробити ось цей випуск газети. Ми і нашим людям її розсилаємо, і по усій Україні. Щоб показати, як у Станиці ставляться і до раніше «братської» Росії, і до нинішньої держави-агресора. Для нас ключове, головне слово сьогодні — слово «мир». Тому завтра діти наші братимуть участь у конкурсі малюнків на асфальті, де мир — основна тематика.
— Скільки ж дітей у вас залишилося?
— Ну, у найближчій школі — близько сімдесяти, по-моєму, сімдесят одна дитина. У школі № 1 — центральній — близько 120 дітей. У Кондрашівській — трохи менше. Діти помалу, повільно, але повертаються. Відкриваємо два дитячі садки.
Львівський художник Левко Скоп малює на фасаді постраждалого районного Будинку культури — пише ікону «Покрова Богородиці». Це — знакова ікона, яка, як ми сподіваємося, обереже Станицю від подальших руйнувань. Завтра дітки допоможуть Левку домальовувати квіточки. Кожен охочий зможе взяти участь.
— Свято і на людей з Луганська розраховане?
— Люди з Луганська, безумовно, завтра будуть. Якби ви були тут до обіду, то побачили б масштаби ринку, який розгортається у нас зранку. В основному це — луганчани. Зрозуміло, що і завтра вони будуть з візками, з тачками. Вони-то за продуктами приїдуть. Але ми і на ринку поширюватимемо і газети, і календарики, і листівки.
Екземпляр листівки лежав у голови району на робочому столі: «Усім втомленим від війни бійцям «ДНР» і «ЛНР». Досить бути слухняним безвольним інструментом, який використовують як гарматне м’ясо місцеві і заїжджі князьки для власного збагачення». Завершується звернення по-діловому: «Використайте шанс, складіть зброю, отримайте амністію і повертайтеся до мирного життя». І — номери телефонів довіри з позначкою: «Цілодобово».

БАЗАР — ЗБРОЯ ПРОПАГАНДИ

— Наш ринок — одна з ланок нашої пропагандистської роботи. Він існує з доброї волі керівника області і з доброї волі керівника сектора «А» АТО. На певному етапі сталася певна лібералізація пропускної системи. Але вона стосується тільки території ринку. По-перше, для людей з того боку це — питання виживання; по-друге, вони реально бачать, що тут все-таки краще.
Ви ж пам’ятаєте, як довго усіх лякали рік тому: «Правий сектор», «бендери», «нацики», «хунта». Тільки у «хунти» масло — удвічі дешевше, і пенсії регулярно платять. Прагматичний підхід. Тому що сьогодні переконувати когось однією логікою марно. Тим більше, ми досі не можемо дивитися українські канали. Тільки російські і ще пару луганських. Правда, Міністерство інформації обіцяє, що з початку червня запрацює українське телебачення.
— Провокацій з того боку не побоюєтеся?
— Вони знають про наш захід. Це ж неформальне спілкування. Я сподіваюся, жодних провокацій не буде. Ми ж не закликаємо нікого до війни. Не закликаємо бомбити міста або ще щось там. Ми закликаємо до заспокоєння — що може бути благородніше?
— Розпорядження Москаля про перетин лінії розмежування вас стосується?
— Він заборонив перетинати цю лінію тільки на транспортних засобах. Це пов’язано, скажімо так, з тим, як ведеться бізнес у зоні АТО. Ну, ось вам для прикладу: Старобільський завод відпускає оптовику вершкове масло по 40 грн. за кілограм. Цей кілограм, дійшовши до Луганська, продається вже по 120 грн. Виходить, підприємець, купивши товар і не заплативши ні копійки податку в Україні, в зоні окупації отримує 200% прибутку. Але не може торгівля харчовими продуктами бути більш прибутковою, ніж торгівля наркотиками! Тому губернатор правильно говорить: має бути чітко визначена система оподаткування усіх товарів, які йдуть на ту територію. Адже прості люди там не знають, що масло має коштувати 60 грн. за кілограм. І платять по 120 гривень, а прибуток осідає в кишенях тих, хто править зараз там бал.
— Ви якусь позитивну динаміку спостерігаєте у настроях людей у районі? Тут же серед козаків завжди були сильні проросійські настрої...
— Звичайно, спостерігаємо. У нас багато жителів району виїхали в Росію, але ще більше тих, хто осів в Україні. Тому як несподівано виявилось, що в Україні жити комфортніше.
Як потім повідомив Геннадій Москаль, фестиваль у селищі пройшов на вищому рівні. Провокацій з боку бойовиків не було — напевно, просто побоювалися накрити гостей з окупованого Луганська, яких цього дня особливо багато прийшло в Станицю. Просто так. Відпочити душею, згадати минуле.

ДВА БЕРЕГИ

Між Щастям і Станицею — блок-пост, який військові називають «Сталінградом». Ще під час першого перемир’я бойовики накрили його залпом чи то «Смерчів», чи то «Торнадо». Від того удару залишилося кілька десятків згорілих дерев на узліссі і розбитий український танк. «Сталінград», як і усю лінію розмежування уздовж Сіверського Дінця, сьогодні охороняють прикордонники відділу «Станиця Луганська» Луганського прикордонзагону. Начальник відділу попросив зберегти його ім’я інкогніто в публікації, проте не заперечував проти фотографування самого блокпоста, підлеглих за роботою і навіть свого службового «Кугуара».
— Довжина нашої ділянки — 45 кілометрів. Охорону здійснюємо спільно зі Збройними Силами України, Нацгвардією, батальйонами міліції. Нині в Станицю заїжджає місцеве населення, яке тут жило, але з якихось причин перебралося углиб української території. В основному тому, що житло виявилося розбите. З Луганська — ходять за продуктами. Не їздять — тут не залишилося жодного цілого моста.
— Скільки людей переходить на нашу сторону? Звідти більше жінок ходить?
— Так, в основному це — жінки. Взагалі-то, кількість ми не фіксуємо, але йдеться про сотні ходаків.
— За якими документами вони проходять?
— За українськими паспортами. І за нашими перепустками. Багаторазові перепустки вони усі отримували у нас. У Станиці був пункт прийому документів і заяв на перепустку, далі усе це в Координаційну групу йшло, і там вже вирішували — можна цій людині видати перепустку або ні. Цей пункт є й зараз, але туди вже ніхто не приходить. Усі, хто хотів, перепустки вже отримали.
— Часто затримуєте небажаних гостей?
— Ні. Затримували у вересні, коли тут вулицями ходили усі, кому не лінь. Тоді і зі зброєю затримували. Тепер — хіба що вантажі, які незаконно хочуть ввезти сюди, і потім через міст, у пішому порядку: м’ясо, молочну продукцію.
Лінія зіткнення перебуває під контролем. Диверсій не було.
— По Дінцю дозволено плавати на човнах, катерах?
— Ні. Риболовля і полювання в районі Сіверського Дінця теж не дозволені. Ми і самі на річку не виходимо зараз. Усю річку бачать як наші війська, так і їхні незаконні формування.
— Багато ваших людей гине від закладених мін, розтяжок?
— Ні. Ось дні три тому наряд пішов перевіряти спрацьовування сигнальної міни і потрапив на розтяжку. Один зазнав поранення, але, слава Богу, живий. Такі випадки бували; я й сам потрапляв на радіокерований фугас. Врятував броньовик. Пробило тільки колесо і подряпало трохи кузов. В екіпажі усі залишилися живими. У Камишному наїхали на протитанкову міну, але теж усі живі.
— Ваша ділянка до російського кордону доходить? Якісь спроби з того боку є?
— З того боку мало хто заходить, але рух техніки там ми спостерігаємо.
— У Луганську почали видавати паспорти так званої «ЛНР». Вам не доводилося зустрічати їхніх володарів?
— Процес цей там пішов, але особисто мені бачити паспорт «ЛНР» не доводилося.
— А якби людина з’явилася на пропускному пункті з таким «документом», — ваші дії?
— Ну, напевно, його затримаємо, а далі розбиратимемося.

Михайло БУБЛИК
(«Укрінформ»)
м. Сєвєродонецьк

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2015 > Тема "З потоку життя"