Версiя для друку Обговорити в форумi

Захисник Вітчизни

«Я САМ СОБІ ТАК ВИРІШИВ — ІТИ ВОЮВАТИ... ЦЕ БУЛО ТІЛЬКИ МОЄ САМОСТІЙНЕ РІШЕННЯ. ДОКУМЕНТІВ З СОБОЮ НЕ ВІЗ, ПАСПОРТ ЗАЛИШИВ УДОМА. ЯКБИ Я ПОКАЗАВ ПАСПОРТ, МЕНЕ Б ОДРАЗУ ВІДПРАВИЛИ ДОДОМУ. В ПРИНЦИПІ, НІХТО НЕ ЗНАВ, ЩО МЕНІ ЛИШЕ 16 РОКІВ», — РОЗПОВІДАЄ МЕНІ ПРО СВОЄ ВІЙСЬКОВЕ ЖИТТЯ У ЗОНІ АТО КИЯНИН АРТУР СМАЧИНСЬКИЙ.

В Артура чудова дружна сім’я – тато працює продавцем, мама — домогосподарка, 7-річний братик і двомісячна сестричка. Після 9 класів 246-ї київської школи з англійським ухилом Артур пішов у вище профучилище Національного авіаційного університету вчитися на токаря...

— Артуре, що змусило їхати на війну?
— Патріотизм. Я сам собі так вирішив — іти воювати, захищати Батьківщину... У нас в сім’ї усе добре, стосунки прекрасні, дружні, навіть дуже. І усі ми патріотичні, у нас навіть прапор на балконі висить. Але ніхто не знав, куди я поїду. Це було тільки моє самостійне рішення.
— І батьки не знали?
— Вони б мене не відпустили, тому я їм нічого не говорив. У військкомат мені не було сенсу йти, мені ж немає 18-ти. Знайомі займалися волонтерською діяльністю, я й попросив їх, щоб мене взяли з собою. Вони погодилися тільки довезти. Сказали, що, якщо на фронті мене не залишать, — назад заберуть і привезуть. Поїхали ми на початку зими, у грудні. (Артур народився 21 січня 1998 року — ред.)
— Куди приїхали?
— Спочатку ми доїхали до Красноармійська, потім нас завезли в село Тоненьке, а звідти вже забрали у Піски. Документів з собою не віз, паспорт залишив удома. Адже якби я показав паспорт, мене б одразу відправили додому. В принципі, ніхто не знав, що мені немає 18 років. Сказали — більше б таких, як я, — в плані завзятості і любові до своєї землі (посміхається).
У Тоненькому стояли наші ЗСУ і був добровольчий батальйон. У нього я і пішов. У батальйоні всі патріотичні люди — від реальних 18 років до 50 і старше. Тому що кожен добровольчий батальйон — це ті, кого не призивали, хто за покликом душі сам пішов і хоче захищати Україну.
— Як вас узяли без військової підготовки?
— Я трішки збрехав, що був на полігоні. Але повірили, так само повірили, як і тому, що мені 18 років. Я в принципі теоретично знав, як заряджати, як розряджати автомат і, коли мені в руки дали Калаш, я це зробив. Можна сказати, маленьку перевірку пройшов.
Мені видали автомат, бронежилет, каску, аптечку, форму. Але коли береш у руки автомат, потрібно ще налаштувати приціл. Я навчився. Мені сказали, що потрібно підкручування прицілу, а далі я на практиці навчився — вибрав собі мішень, прицілився. Вистрілив, подивився, що куля правіше йде, тоді підкрутив, потім ще, поки до центру не дійшла куля, тобто куди цілюся, туди й влучаю.
У нас були точки, на яких ми обороняли Піски. І Новий 2015 рік зустрів там, під акомпанемент ворожих мінометів. Там були окопи, підвали, бліндажі. Окопи приблизно по груди мені, це нормальні окопи. Усе рили самі, тому що менш як за кілометр від нас вже були позиції бойовиків.
У цих точках, в окопах, ми перебували позмінно — по 2-3 години (на різних точках був свій режим). Несли чергування, спостерігали за територією, яку було видно з кожної точки. Був свій радіус огляду. Відстрілювалися, якщо по нас стріляли тощо. Вдень могла чергувати й одна людина з рацією, в темний час доби — на чергуванні дві людини. Вночі частенько обстрілювали, але і вдень, чесно сказати, ворог не давав відпочити.
Потрапляв і під мінометний обстріл, і під обстріл «Градів». Звик швидко. Можливо, перші три дні прислухався, озирався. А потім — міни падали, але вуха й очі вже звикли. Я вже за звуком міг визначити, куди впаде міна. Є загальне правило — якщо ти чуєш міну, вона «не твоя», а ось «свою» міну ти не почуєш.
Спочатку був півтора місяця в Пісках, відбув одну ротацію, не хотів від’їжджати, але попросили відпочити. Потім ще приїхав.
— Коли ж батьків повідомили, де ви?
— Вже будучи в Пісках, списався у соцмережах з татом наприкінці грудня. В окремих місцях там був Інтернет (через телефон), телефонувати безпосередньо не ризикнув. Тато відразу відповів — запитав, чи здоровий я, як справи і, звичайно, попросив повертатися... Вони мене довго розшукували, звичайно. Я батькам розповів, де я, заспокоїв, що все гаразд — живий та здоровий. Говорив, що перебуваю в Пісках, але не говорив, в якому батальйоні. Ми переписувалися.
Потім, коли, будучи на ротації, гуляв у Києві на Майдані зі своїми товаришами по службі, мене зустрів друг і зрозумів по моєму шеврону, в якому батальйоні служу. Під час ротації я жив не вдома, а в штаб-квартирі батальйону. Додому дуже хотілося зайти, але побоювався, що тоді я назад в Піски не зможу повернутися, батьки вже не відпустять. У відпустці був близько двох тижнів.
Друг, який мене в Києві побачив, хоча й не одразу, але згодом все ж розповів батькам, в якому я служу батальйоні. Розповів саме за день до того, як мене поранило. Вже тоді, коли я повернувся у Піски. І батьки починають заглиблюватися в пошуки, вже знаходять людину з мого батальйону, яка знає мене, разом зі мною воює. Вони говорять йому, скільки мені років, пересилають фотографію мого паспорта на доказ мого віку. І мене збираються вже відправляти назад у Київ. А наступного дня, це було 4 лютого, мене поранило.
— Як вас поранило?
— Уламком від снаряда самохідної артустановки (САУ) калібру 152 мм. У нас в Пісках поруч був ще один добровольчий батальйон, і я пішов до знайомого туди. А там почався обстріл. Перший снаряд прилетів, я побачив, що земля вгору піднімалася на тому місці, де впав снаряд, прикрив голову, а потім згадав, що ці снаряди одразу мінімум по три падають, і мені потрібно б бігти і спуститися у підвал. Потім прилетів другий снаряд і впав позаду мене, а вже третій розірвався переді мною. Мені метра не вистачило, щоб добігти до кута, а за рогом вже був спуск у підвал...
Спочатку мене оглушило, я нічого не чув, тільки гуділо у вухах. Впав, але свідомість не втратив. Подумав, що просто ногу підвернув, потім тільки відчув біль. Уламок, як потім виявилось, увійшов між пальцями лівої ноги і вийшов через п’яту, ударив у кістку, змістив майже на 2 см і подрібнив її.
Потім почався пекельний біль. Мені відразу вкололи протишокове і знеболююче. Медик там був, у кожному батальйоні є свій стаціонарний медик. Потім по рації викликали лікарів, які швидко замотали ногу, обробили і повезли в якесь сусіднє село, далі — у Красноармійськ. У Красноармійську, у міськлікарні, поклали в рану бинти і наклали гіпс, оскільки зламана була кістка. А 5 лютого вже на вертольоті перевезли у Дніпропетровськ, у лікарню ім. Мечникова. Там мені відразу ж зняли гіпс, тому що сказали, що не можна, там — зараження. Зробили знімки, дорізали те, що потрібно було дорізати, і вилікували мені анаеробну флегмону (газову гангрену). У Дніпропетровську я пробув з 5 до 23 лютого.
Там мене і розкололи, що мені тільки 17 років у січні виповнилося. Я саме тоді лежав після операції у реанімації під крапельницями. Прокинувся реально на кілька хвилин після анестезії і сильно хотів ще спати, але лікар не давав мені спати, увесь час запитував номер телефону домашнього чи мобільного батьків або яких-небудь родичів. Я не давав, говорив, що повнолітній і навіщо родичі, але потім, мабуть, після анестезії виявився «зговірливим» і сказав номер телефону тата.
Лікар «скористався» моїм станом, дізнався телефон і зателефонував батькові. Звичайно, тато одразу приїхав до мене у Дніпропетровськ. Коли прокинувся, відразу побачив тата.
— Яка була реакція у тата?
— Ну як... У нього було здивування, звичайно. Обійняв мене, ми поговорили. Усе вирішилося нормально (посміхається).
— Після Дніпропетровська куди вас направили?
— Перевели у клінічну лікарню у Феофанію. Вже з Феофанії була можливість, і я два-три рази приїжджав додому, бачив усіх і навіть маленьку сестричку. Там я місяць пролікувався з 23 лютого до 31 березня. А 1 квітня приїхав у санаторій до Трускавця. Тут я відпочиваю, мені добре, хоча вже і додому хочеться, якщо чесно.
Перші три основні операції мені зробили у Дніпропетровську, а у Феофанії вже наклали вторинні шви, трохи рану зшили... Тобто ще дві операції зробили. Наскільки я знаю, на майбутній операції мені кістку збиратимуть і ставитимуть титанову сітку, щоб закріпити. Мені сказали, що лікарі постараються максимально відновити функцію стопи...
Тут, у Трускавці, волонтери нами займаються. Лікар-волонтер Галина Шиманська нас і в гори возила, і на концерт, куди тільки не возила, показала весь Трускавець, Карпати. Дуже вдячний їй.
— Статус учасника АТО вам дали, з цим усе нормально?
— У мене в усіх документах у медустановах було написано, що я — боєць АТО. Поранення отримане в зоні АТО під час мінометного обстрілу. В усіх довідках написано. Але як там далі із статусом, не знаю...
— Друзів нових на війні знайшли? Як вам взагалі було на передовій у 16 років, адже там смерть, поранення?
— Я там з усіма бійцями подружився. Але... на війні усе буває. Поки я був у Пісках, у батальйоні було двоє загиблих. Одного з них я непогано знав, був на одній точці з ним, а потім перейшов на іншу точку. І буквально через тиждень його вбили. На точку напала диверсійно-розвідувальна група (ДРГ) супротивника...
Взагалі, диверсанти зазвичай ідуть по п’ять осіб, попереду — людини три місцеві «ополченці», а позаду вже йдуть специ, тобто російські військові. По спецах відразу видно, що вони навчені, навіть по тому, як вони тримають автомат. Під час нападу на одну з наших точок вдалося одного з диверсійної групи поранити й узяти в полон, він з перших трьох, хто йшов у напад, виявився наркоман-наркоманом....
Взагалі, перші троє з ДРГ зазвичай стріляють неточно, абияк, а двоє, які йдуть позаду, б’ють прицільно і кожна куля йде у свою ціль. Тоді наших троє загинули на місці, а ще один помер у машині, коли його везли в лікарню і двоє були поранені.
— А як із страхом на війні?
— У всіх є страх, але всі навчилися його придушувати, розуміючи, що потрібно зосереджуватися на ділі, вміти адекватно оцінювати ситуацію... Пригнічення страху — це суттєво на війні.
— Чого нашим бійцям, можливо, не вистачає на фронті?
— Бракує зброї, техніки. Але в принципі волонтери нас підтримували. Коли б не волонтери... Усе тримається на них! Добровольчі загони — на волонтерах. А ворог наш озброєний добре й усім, чим тільки можна. Одна снайперська гвинтівка їхня чого варта! У них великокаліберні — 12,7 мм снайперські гвинтівки, вони спокійно б’ють з двох кілометрів. Прилітали до нас їхні кулі від снайперів, ми їх бачили... А у нас у снайперської гвинтівки калібр 7,62 мм. Убійна сила різна... І артилерії у них багато. Гаубиці протитанкові взагалі підступна штука — ти в принципі не чуєш, що вона стріляє і не чуєш, як долітає, тільки чуєш вже вибух... Ну і зброя у нас стара. Ось у мене був автомат Калашникова 1988 року виготовлення.
— Багато обстрілів довелося пережити?
— Багато. За все моє перебування там максимум тиждень снаряди практично не літали — тільки стрілецьку зброю чули, а снаряди не дуже. А бувало, поки дійдеш від підвалу, де основне укриття, до точки — мінімум штук 20 снарядів упаде...
— А перемир’я дотримувалося?
— Перші два-три дні від його початку ми більш-менш перебували у перемир’ї. Але під час початку цього «перемир’я» супротивникові завозять з Росії нібито гуманітарну допомогу і починаються веселощі... Прилітають і мінометні міни, і «Гради», буває, стріляють з двох боків перехресним вогнем по наших позиціях. Іноді думаєш, коли «твоя» міна прилетить і чи прилетить вона сьогодні або завтра...
— Який настрій у бійців на лінії фронту?
— Усі добровольчі батальйони тримаються на вірі і на згуртованості. Якби їх держава не чіпала, а тільки забезпечувала, ми би вже до російського кордону дійшли. Добровольці готові воювати за свою землю, їм тільки дай наказ, зачистять усе.
У батальйонах люди, звичайно, чекають наказу йти вперед і звільняти окуповану територію України. Просто потрібно по лінії фронту дати наказ і зачистити до державного кордону. Бажання в усіх — перемогти і відкинути окупантів у Росію. І мирно жити далі зі своїми сім’ями.
А воюють у нас з різних регіонів України і навіть з Донецька, місцеві жителі з Донбасу, які захищають свою землю.
— Що робитимете далі?
— Хочу у буквальному розумінні встати на ноги — як мінімум. Набридло ходити на одній нозі, хочу на двох спокійно пройтися. Мені говорять, що я влітку встану на ноги. І це прекрасно.
— Як до вас ставилися товариші по службі? Як поставилися лікарі?
— Я там, можна сказати, був сином полку. А лікарі, взагалі, — як до рідного ставилися. Я з усіма міг спокійно поговорити, посміятися, пожартувати.
— Вже як у фронтовика, яке у вас передчуття, як розвиватиметься ситуація?
— Почекайте, ось коли ще більше потеплішає і, як мінімум, ще краще усе підсохне, щоб танки нормально їздити могли, коли позеленіє усе, легше буде маскуватися тому ж снайперу, і почнуться активні бойові дії. Думаю, почнеться з боку супротивника серйозний наступ. Але наші готові битися...
Я думаю, потрібні розумні рішення держави. У нас Порошенко занадто добрий. Серед місцевого населення в зоні АТО все-таки більшість за Україну. І вони нам там навіть морально допомагають. Але все тримається на волонтерах.
— Не шкодуєте, що вирішили піти на війну?
— Ні, не шкодую. Навіть попри те, що мене поранило. Живий, і добре. Я пішов на війну, тому що я — патріот своєї країни, пішов захищати свою Батьківщину, свою сім’ю. Це — перший і головний сенс.
Зла на людей Донбасу у мене немає, тому що я розумію, що люди самі нічого не могли зробити проти «зелених чоловічків» з автоматами. Прийшли люди зі зброєю, що могло зробити мирне населення? Що може зробити беззбройна людина проти озброєної?
— Цікаво, які книги любите, які фільми?
— Книги — фантастика, а фільми — і фантастика, і «жахи», пригоди і бойовики. Улюблений герой, мабуть, Гаррі Поттер, і книги про нього, і фільми. Ще з дитинства полюбив, і коли я читаю книгу, фантазую і відчуваю, що живу його життям. Неначе я стаю Гаррі Поттером, й у мене є чарівна паличка... Напевно, це до певного часу. Але поки що він мені дуже подобається, хоч я і подорослішав. Це мені цікаво.
— Що дала ця участь у війні?
— Життєвий досвід. Я став дорослішою людиною. Мені навіть говорять, що моє мислення не на 17 років, а на 20 років, як мінімум (посміхається). Я вже не такий, як усі 17-річні мої ровесники, у мене вже інші пріоритети і інші цінності в житті. І назад на фронт хочу сильно. І якби була можливість повернутися знову у батальйон, я б повернувся.
P. S. Наступного дня після нашої бесіди Артур отримав неочікуваний подарунок. Лікар-волонтер Галина Шиманська принесла йому спеціальне пристосування, що дозволяє людині з травмою ноги ходити без милиць. Купив і надіслав цей пристрій для Артура українець Віталій Шевченко, який живе неподалік від Лондона.

Олена КОЛГУШЕВА
(«Укрінформ»)
м. Трускавець

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "Українці мої..."