Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4600)
З потоку життя (7298)
Душі криниця (4291)
Українці мої... (1719)
Резонанс (2369)
Урок української (1007)
"Білі плями" історії (1873)
Крим - наш дім (1481)
"Будьмо!" (273)
Ми єсть народ? (257)
Бути чи не бути? (479)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (284)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КАРТИНИ, НАМАЛЬОВАН╤ СЕРЦЕМ
Укра╖нськ╕ митц╕ – це потужна сила, яку не можна знец╕нювати…


СУМНА ОС╤НЬ
Наш╕ традиц╕╖


ГОВОРИТИ. МОВЧАТИ.
Чи здатн╕ ми слухати, коли мистецтво промовля╓?..


МИСТЕЦЬКИЙ Г╤МН НЕЗЛАМНОСТ╤
Автори представлених роб╕т - художники, як╕ п╕шли захищати Укра╖ну…


ПОРА НА В╤ДПОЧИНОК...
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 01.05.2015
МАР╤Я

Заснули мальви б╕ля хати,
╥х м╕сяць вийшов колихати.
╤ т╕льки мати не засне,
Мати не засне,
жде вона мене…
В. ╤васюк
Сон не йшов, ╕ Мар╕я подумки промовляла слова молитви, над╕ючись на дивне зц╕лення. В ╖╖ серц╕ поселилася журба з то╖ пори, як не стало Василька, ╖╖ синочка, якого в╕д╕брала ця безглузда, безжал╕сна в╕йна… В╕йна, що зненацька ув╕рвалася в ╖╖ життя, як смерч, зм╕таючи вс╕ паростки людяност╕ ╕ доброти на сво╓му шляху.
Мар╕я жила в мальовничому карпатському сел╕, де кожне подв╕р’я було укв╕тчане рясними мальвами, а поб╕лен╕ хатки були, мов писанки, розмальован╕ чудернацькими в╕зерунками. Люди в ц╕м краю завжди так╕ прив╕тн╕, гостинн╕, усм╕хнен╕. Вони змалечку привчали сво╖х д╕тлах╕в до прац╕, а в час в╕дпочинку сп╕вали п╕сень, танцювали, оздоблювали одяг, житло. Адже краса природи ма╓ в╕ддзеркалюватись ╕ в людськ╕й душ╕, ╕ в побут╕ – в усьому, що оточу╓ нас повсякдень. Мар╕я звикла до с╕льсько╖ роботи, ╖й подобалось дихати цим г╕рським пов╕трям, насолоджуватись пахощами духмяних трав ╕ щодня зустр╕чати св╕танок. Сонце пронизувало сво╖ми лаг╕дними пром╕нцями темний л╕с ╕ пробуджувало ус╕х його мешканц╕в в╕д сну. З сонячним пром╕нням приходив затишок у людськ╕ осел╕ ╕ над╕я, що новий день принесе щаслив╕ мит╕ ╕ достаток в ╖хн╕ родини. Але все це було ран╕ше, в ╕ншому житт╕, колись давно, поки не знали люди цього страшного слова – в╕йна…
Чому це сталося? Нав╕що? Мар╕я не знала, як жити дал╕. От якби хоч на мить побачити Васильковий с╕роокий погляд, торкнутися його тепло╖ долон╕, пригладити неслухнян╕ св╕тл╕ кучер╕. Вона би все в╕ддала, щоб пригорнути до грудей свого такого р╕дного ╕ такого недосяжного тепер синочка. Чи можна змиритися з цим? Чим заповнити порожнечу в зраненому серц╕? Думки, спогади, переживання плелися неск╕нченною павутиною, не давали спокою, в╕дганяли сон. Нарешт╕ втома взяла верх, ╕ Мар╕я заснула. А св╕тлий образ Василька не покидав ╖╖ ╕ ув╕ сн╕. В╕н розмовляв з нею, заспокоював, з╕гр╕вав теплим словом, р╕дною усм╕шкою. А вона зачаровано мовчки дивилася на сина ╕ мр╕яла, щоб ця зустр╕ч не зак╕нчувалася н╕коли. Так╕ сни ╕нколи снилися ╖й ╕ ран╕ше. Проте ця н╕чна подорож стала для не╖ особливою.
Мар╕я дивилася на землю з висоти пташиного польоту. Василько був поруч. В╕н вказав на велик╕ укв╕тчан╕ ворота, як╕ пов╕льно в╕дчинялися. Мар╕я в╕дчула чудовий запах св╕жих троянд, м’яке, при╓мне для очей св╕тло пробивалося кр╕зь хмари. Було зрозум╕ло, що н╕хто ╕ н╕що не може заховатися в╕д цих промен╕в, як╕ линули з-за хмари, р╕вном╕рно обт╕каючи все на сво╓му шляху так, що н╕де не залишалося т╕н╕. Мар╕я зауважила, що в п╕дн╕жж╕ гори, яка знаходилася прямо п╕д вор╕тьми, був вх╕д у печеру. В╕н видався ╖й схожим на велику чорну д╕ру, в як╕й ╕нколи виблискували червон╕ вогники ╕ чулися злов╕сн╕ голоси.
Василько показав матер╕ довжелезну чергу, яка пов╕льно просувалася до майданчика, що був перед входом у печеру. Кожна людина, яка стояла першою в черз╕, виходила вперед. На мить ╖╖ постать осв╕тлювалася променем згори. Мар╕я з тривогою спостер╕гала, як багатьох з ц╕╓╖ черги штовхала невидима сила ╕ вони опинялися в чорн╕й печер╕. Чинити будь-який спротив було неможливо. Решта учасник╕в цього д╕йства легко п╕д╕ймалися вгору, осяян╕ б╕лим св╕тлом. Два ангели з’являлися б╕ля кожного з них ╕ супроводжували ╖х до небесно╖ брами. Туди були спрямован╕ погляди вс╕х, хто оч╕кував сво╓╖ участ╕. Але жодн╕ молитви, благання, сльози не допомагали н╕кому потрапити туди. Мар╕я з нетерп╕нням чекала на розпов╕дь сина про його долю. Василько взяв ╖╖ за руку ╕ в╕дв╕в на берег г╕рсько╖ р╕чки, зв╕дки в╕дкривався чудовий кра╓вид. Тут в╕н розпочав свою опов╕дь.
«Коли я стояв у т╕й довжелезн╕й черз╕, то зустр╕вся поглядом з багатьма людьми, котрих знав ран╕ше. Там було багато мо╖х побратим╕в, як╕, не вагаючись, п╕шли захищати свою землю, бо в╕дчували в╕дпов╕дальн╕сть за майбутн╓ сво╖х д╕тей. Вони не вважали себе героями, просто розум╕ли, що це ╖хн╕й святий обов’язок – вигнати знахабн╕лого ворога з р╕дно╖ земл╕. ╤ я був гордий за те, що стояв поряд з такими мужн╕ми ╕ чесними людьми. Ми не були ╕деальними в мирний час, часто помилялися ╕ збивалися з правильно╖ дороги. Але саме за те, що не побоялися глянути смерт╕ в лице, нас запросили до небесних вор╕т. Те блаженство, яке в╕дчува╓мо ми, перебуваючи там, не описати словами.
Мамо, я зустр╕в там ╤вана Петровича, нашого депутата. Люди завжди говорили, що в╕н прода╓ л╕с, ╕ тому ма╓ кошти на будову чудернацького замку з колонами. Коли в╕н об╕йняв свою посаду, то, звичайно, м╕г би посприяти буд╕вництву дороги до нашого села, в╕дновленню нашого цегельного заводу, проведенню ремонту в с╕льськ╕й школ╕. Але не встиг, бо надто швидко любив ╖здити на сво╓му новому авто по нер╕вних г╕рських дорогах. Був там, у черз╕, ╕ д╕дусь Юхим, який полюбляв заглядати в чарку ╕ дуже заздрив сво╓му сус╕ду дядьков╕ Захару. У сус╕да два десятки вулик╕в, сад доглянутий, чудовий виноградник. У нього в хат╕ достаток, бо в╕н не бо╖ться н╕яко╖ роботи. Мамо, як мен╕ сумно, коли згадую, який страх був в очах ╤вана Петровича ╕ д╕да Юхима, коли перед ними люди зникали в т╕й чорн╕й печер╕. ╥х оч╕кувала та ж участь. Кожному при житт╕ да╓ться багато можливостей – творити добро, допомагати б╕дним ╕ знедоленим. ╤ якщо ми н╕чого не робимо, а дба╓мо т╕льки про себе, це ╕ ╓ найб╕льшою нашою провиною. Мамо, я хочу, щоб ти знала – я зараз живу в досконалому св╕т╕. Мене оточують найкращ╕ люди, тут нема╓ брехн╕ ╕ фальш╕. Ти можеш бути спок╕йна за мене».
Мар╕я прокинулася з╕ сходом сонця. Згадуючи минулий сон, вона вдивлялася в лаг╕дн╕ сонячн╕ промен╕, як╕ проходили кр╕зь г╕лки дерев ╕ оживляли сво╖м св╕тлом ╕ теплом все навколо. Пораючись по господарству, ж╕нка посп╕шала, адже ст╕льки треба всього встигнути за день. З╕брала в кошик яйця, головку сиру, городину ╕ вирушила на край села. Вона знала, що сюди пере╖хала родина з Донбасу. Для початку треба подивитися, як вони облаштувалися, чи мають все необх╕дне. Може, потребують допомоги, а може, просто╖ поради, доброго слова. Мар╕я пооб╕цяла соб╕ — не бути байдужою. Ще вона задумала зробити щось для хлопц╕в на передов╕й. Над╕ятись на владу не можна. Адже там багато тих, для кого власне збагачення важлив╕ше нав╕ть за життя наших захисник╕в. Мар╕я знала, що ╖й, як ╕ кожн╕й людин╕, да╓ться шанс зробити цей св╕т тр╕шки кращим…

Галина ЛЕЛЕКА
м. С╕мферополь

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15185

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков