Версiя для друку Обговорити в форумi

АКАДЕМІК АРХІТЕКТУРИ
1871 року до Києва переїхав академік архітектури Віктор Сичугов (? - 1892). Тут він прожив півтора десятиліття, і в цей час за його проектами було споруджено кілька будинків, що прикрасили місто. Коли ж петербурзький завод Д. Берга виготовив пам'ятник Богданові Хмельницькому роботи скульптора Михайла Микешина, академіку Сичугову доручалося впакувати окремо вилиті частини монумента і перевезти їх залізницею в Київ для встановлення на Софійському майдані. Крім того, В. Сичугов розробив проект постаменту для пам'ятника. Однак спеціальна комісія, враховуючи високу вартість робіт, відхилила його. Тоді автор запропонував дешевший варіант, що повністю задовольнив інженерів. Тільки ж на той час Олександр ІІІ вже підписав розпорядження про остаточний проект, в якому все-таки ідеї академіка архітектури були використані.
Віктор Сичугов - автор усипальниці хірурга М. Пирогова у Вінниці і хреста на могилі Т. Шевченка (1884). Наприкінці 1860-х років за його проектами побудовано всі вокзали на прокладеній тоді Орловсько-Вітебській залізниці.

ДИРЕКТОР БОТАНІЧНОГО САДУ
Біохімік і рослинознавець Олександр Базаров (1845 - 1907) з 1871 року займав професорську кафедру в Київському університеті, через чотири роки захистив у Харкові докторську дисертацію, а в 1881 - 1887 роках працював директором Нікітського ботанічного саду й училища садівництва та виноробства в Криму. Він був знаним шахістом, багато грав в очних турнірах і за листуванням, його аналіз "Нова атака в північному гамбіті" друкувався в "Шахматном журнале" (1892, № 3/4).
О. І. БАЗАРОВ - П. Л. ОМЕЛЯНСЬКИЙ. За листуванням, 1887 - 1888. Північний гамбіт. 1. e4 e5 2. d4 ed 3. c3 dc 4. Cc4 cb 5. C:b2 Cb4+ 6. Kc3 Kf6 7. e5 Фe7 8. Ke2 Ke4 9. O-O K:c3 10. C:c3 C:c3 11. K:c3 O-O 12. Kd5 Фd8 13. Фh5 Kph8 14. Kf6 h6 15. C:f7 T:f7 16. Ф:f7 gf 17. ef Фg8 18. Фh5 d6 19. Tfe1. Чорні здалися.

ЗНАМЕНИТИЙ МІКРОБІОЛОГ ТА ЙОГО БРАТИ

Одну з найяскравіших сторінок в історію українських шахів вписали брати Омелянські. Любов до гри їм прищепив батько - викладач давніх мов та історії в Полтавській гімназії, а з середини 1970-х років директор Житомирської гімназії. Його прізвище як передплатника кілька разів оприлюднювалося в тогочасних шахових журналах. Це зайве свідчення того, що Леонід Миколайович Омелянський знався на спеціальній літературі і був сильним гравцем. Отже, сини педагога Павло, Олександр і Василь ще в домашніх турнірах пройшли добрий шаховий вишкіл і згодом здобули досить широке визнання.
Павло Омелянський (1865 - 1913), закінчивши петербурзьку Військово-медичну академію, служив лікарем в Радзивиловому неподалік міста Рівного, а в останні роки свого життя - старшим лікарем 24-ї прикордонної Кримської бригади, мав ступінь доктора медицини. Відгукнувшись на його кончину, що сталася від розриву серця, московський "Шахматный вестник" писав: "У Севастополі небіжчик не цурався громадської діяльності і як лікар здобув популярність".
1903 року Павло Омелянський виграв турнір першокатегорників, а його братові Василеві в цьому змаганні дістався третій приз. Живучи поза тодішніми шаховими центрами, Павло Леонідович не мав можливості регулярно виступати в сильних своїм складом очних змаганнях, тому багато грав за листуванням. У цих турнірах перемагав кращих шахістів, серед них майбутнього чемпіона світу О. Альохіна. В "Шахматном вестнике" ім'я Павла Омелянського - як співробітника цього видання - стояло поряд з іменами визнаних майстрів Р. Тайхмана, С. Тартаковера, знаменитого американського видавця різдвяних збірників задач А. Уайта.
Д-р П. Л. ОМЕЛЯНСЬКИЙ (Севастополь) - В. Г. ЖУКОВСЬКИЙ (Кеніґсберґ). За листуванням, 1909. 1. d4 d5 2. c4 e6 3. Kc3 Kf6 4. Cg5 Ce7 5. e3 О-О 6. Kf3 Kbd7 7. Cd3 b6 8. О-О Cb7 9. cd K:d5 10. Ke4 f6? 11. h4! fg 12. Ke:g5 C:g5 13. K:g5 Фe7 14. C:h7+ Kph8 15. Cg6 K5f6 16. e4 e5 17. f4 ed 18. e5 K:e5 19. fe Ф:e5 20. T:f6. Чорні здалися.
На діаграмі закінчення партії М. Є. ЗУБАКІН - П. Л. ОМЕЛЯНСЬКИЙ. 1909. 1... h3! 2. Kp:f6 h2 3. Tg8+ Kg5! 4. T:g5+ Kpf3 5. Kpe5 h1Ф 6. Tg8 Фh5+ 7. Kpd6 Фf7, і чорні виграли.
Активним учасником шахових змагань у Києві та їх організатором був Олександр Омелянський, правник за фахом. Так, у турнірі кращих гравців міста, проведеному 1909 року, О. Омелянський поділив перше і друге місця з Юхимом Боголюбовим, майбутнім претендентом на звання чемпіона світу, а 1914 року був обраний членом ради Всеросійського шахового союзу.
Ще більших успіхів, ніж брати, досяг Василь Омелянський (1867 - 1928) - славетний мікробіолог, академік. Він двічі перемагав у петербурзьких гандикап-турнірах - 1894 року і 1902-го (попереду М. Чигоріна, якому завдав поразки, та Е. Шифферса), а 1905 року був запрошений до участі в четвертому всеросійському турнірі. Це єдиний випадок, коли в чемпіонаті країни виступав учений світової слави. Василеві Омелянському належить і наведений на діаграмі етюд (1914), місце якому в антології українського етюда. Нічия. 1. Cc4+ C:c4 2. T:h6+ Ф:h6 3. Tc6+ K:c6 - пат.   Взагалі розмаїту спадщину братів, розпорошену по періодичних виданнях, годилося зібрати в окрему книжку.
Не без впливу братів Омелянських відбувалося становлення Григорія Гельбака (1863 - 1930), теж відомого першокатегорника, учасника четвертого всеросійського турніру. Уродженець Звенигородки (тепер - Черкаської області), він 1881 року закінчив Житомирську гімназію, опісля навчався в університеті св. Володимира в Києві, удосконалював там свою гру.
1916 року "Шахматный вестник" (№ 7/8) оприлюднив складений ним список "видатних російських, польських та фінляндських любителів", до якого увів Григорія Гельбака і Василя Омелянського.

Італієць за національністю, Вітторіо де Барбієрі народився 1860 року в Одесі, де прожив без малого шість десятиліть. За родом своєї діяльності був комерсантом, а за творчим покликанням - шаховим проблемістом. Усього скомпонував близько тисячі задач та понад п'ятдесят етюдів. На переломі ХІХ - ХХ століть був одним з найпомітніших репрезентантів шахової композиції в Південній Україні. 1917 року він еміґрував на батьківщину своїх предків. Помер в Італії 1943 року. Отже, в довідкових шахових виданнях Вітторіо де Барбієрі годиться представляти і як українського, а не тільки як виключно італійського проблеміста (наприклад, у книжці П. С. Бондаренка "Развитие шахматного этюда", - Київ, 1984, с. 196). Тим більше, що якраз в Україні сформувалася творча особистість цього митця.

* Перший шашковий журнал в Україні виходив у 1897 - 1901 роках. Видавав його київський педагог, знаменитий пропагандист гри Павло Бодянський (1857 -1922). Було випущено 54 номери. За обсягом і розмаїттям матеріалів "Шашки" досі лишаються неперевершеними.
* Перша шахова книжка українською мовою - "Самонавчитель гри в шахи". Випустив її 1926 року в Харкові учасник перших національних чемпіонатів і призер одного з них Дмитро Григоренко (1893 - 1943).
* Перша шашкова книжка українською мовою появилась друком 1933 року в харківському видавництві "На варті". Це - "Дамкова задача" проблеміста Юхима Золотарьова (1876 - ?). В ній 62 задачі двадцяти восьми авторів.
* Перша українська шахова газета - "Шахіст". Видавалася в Києві в 1936 - 1939 роках, містила і матеріали з шашок. Випуск було припинено розпорядженням "згори" після 81-го номера.
* "Початки шахіста" професора Степана Попеля (1907 - 1987) - єдина в Україні шахова книжка, видана (Львів, 1943) під час Другої світової війни.

Максим РИЛЬСЬКИЙ
У горах, серед каменю й снігів,
Де слід людини око бачить рідко,
Малюється на синім небі чітко
Мисливська хатка, притулок орлів.
Огорне скелі снігова намітка,
В проваллях загуркоче божий гнів, -
Ми сидимо, пильнуєм шашликів,
У шахи граєм і п'ємо нешвидко.
Колись, як Байрон гордий оповів,
В такій же хаті Манфред відпочив,
Щоб знов на прю із фатумом устати.
Так ми, - як день розквітне молодий, -
Підем зі смертю в шахи погуляти,
Ступаючи по стежці кам'яній.

БЛІНДАЖНІ СЮЖЕТИ
Можливо, що шашками письменник Сергій Пилипенко (1891 - 1934), репресований сталінським режимом, зацікавився під час навчання в Першій київській гімназії, де викладав, а пізніше був інспектором найвидатніший в Україні популяризатор цієї гри Павло Бодянський.
Мобілізований 1914 року на фронт, С. Пилипенко пройшов шлях від рядового до капітана, мав бойові офіцерські нагороди, тричі був поранений і двічі контужений. До кращих його творів надежить цикл оповідань, написаний 1928 року на основі військового щоденника, веденого в 1916 - 1917 рр. на ризькій ділянці фронту. Тому картини солдатського побуту в новелі "Огнева паніка" - документальні.
"Землянка була низька і тісна. [...] Глиняна, абияк зліплена пічка в кутку нещадно куріла при кожному подуві вітру, що забивав у низький димар. Дим роз'їдав очі й нестерпно дряпав у горлі, не даючи змоги спокійно спати десятку людей на нарах.
Не всі з них і спали. Двоє лежали горілиць і, дивлячись на крапельки пари на стелі з цілих соснових стовбурів - у три накати ця стеля була, на кожному накаті насипано з півметра землі, щоб гарматень не пробив, - дивлячись у цю стелю, тягли довгої пісні про те, як
Їхали солдати со служби домой,
На плечах погони, на грудях хрести...
В пісні перемежались українські слова з російськими, творячи кумедну мішанину, що її потім приносили солдати додому, денаціоналізуючись самі, денаціоналізуючи своїх близьких. [...]
Навпроти Шамотнявий зосереджено вирізував з бараболі кружалки для дамок, що їх дуже полюбляв. Увесь вільний час грав із кимсь, намагаючись посадити суперника "в нужник" - заперти дамку. При вдачі голосно, хрипливим голосом реготавсь, розмахував жилавими руками й приказував:
- Поседь, поседь, братику, спочинь трошки, не квапся! Тут місце тепленьке, затишне...
Тепер, проте, лице його було похмуре, пісня навіяла спогади про далеку родину - як вона живе там без нього?".
Схожий бліндажний шашковий сюжет використано в романі "Серця в строю" уродженця Полтавщини,         учасника Другої світової війни Івана Свистунова.
"Коли лейтенант Сєверов повернувся в бліндаж, там, як завжди вечорами, зібрався увесь взвод. [...]
Парторг Архипов - високий, сутулий, єдиний, хто в усьому взводі носив вуса, - грав у шашки з Усмановим. Усманов програвав і, за своїм звичаєм, сердився, сперечався, підхоплювався [...], повертав ходи. Флегматичний Архипов погоджувався, починав партію знову, і неминуче все закінчувалося тим, що шашка, а то й дві Усманова виявлялися заставленими.
- Нужник! - коротко резюмував Архипов і ворушив солідними, із сивиною вусами". (Переклад з російської).

В РОКИ НЕПУ
Степан Васильченко (І878 - І932) прославився як майстер коротких, філігранно опрацьованих оповідань. Але в роки непу письменник через постійну скруту, бо не входив до жодного літературного об'єднання, змушений був узятися за ширші жанри. 1927 року в харківському видавництві "Книгоспілка" з'явилася його повість "Олив'яний перстень". Її герої - київські підлітки - на літніх канікулах вирушили пішки до свого товариша у віддалене полтавське село, і там саме життя затягло їх у щоденні селянські турботи.
В шістнадцятому розділі повісті є шашковий епізод, примітний тим, що показує, які жартівливі покарання за програш партії придумувалися в сільській глушині.
"На низенькому ослончику, в величезному солом'яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди "на інтерес": проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв - хотілось іще, все ж вирішили - іншим часом".
Колоритну замальовку з часів так званої нової економічної політики подав Іван Сенченко (1901 - 1975) в "Червоноградських портретах", уперше надрукованих 1928 року в альманасі "Літературний ярмарок". Йдеться про опис крамнички героя твору Григорія Федоровича.
"Бувши розумний, далекозорий, навчений, тершися між різними людьми, - комерсантами, студентами, чиновниками тощо, - Григорій Федорович поставив свою крамницю за останнім словом комерційної науки. Крім того, що у нього панувала чистота, поважність і приязнь до покупця, він завжди забирав для своєї крамниці крам скільки можна добрий і продавав його якраз на півкопійки або на копійку дешевше, ніж його конкуренти... Григорій Федорович завжди був на сторожі інтересів своїх покупців. Помітивши, що ті люблять читати газетку, передплачував таку; довідавшись, що селяни і робітники зацікавилися гулянкою в шашки, вичерчує на якомусь диктовому ящику потрібну кількість чорних і білих квадратів і так само нарізує із пробок потрібну кількість чорних і білих шашок; узнавши, що дехто з покупців з особливою цікавістю читають і перечитують якусь веселу книжку "Енеїду", він дістав її і собі і кладе вкупі з газетами і шашками. От через що біля його крамниці завжди сиділи люди, що, вирвавши вільну хвилину, воліли провести її в товаристві веселого крамаря. Те сидить і, тягнучи смердючий тютюн, тикає пальцем по газетці, повільно складаючи з окремих літер слова; те соває шашками... Словом, Григорій Федорович умів сполучити приємне з корисним: крамниця у нього - ніби якийсь клуб".
Мовиться про шашки і в оповіданні Івана Сенченка "Рубін на Солом'янці".

Завзятим прихильником шашкової гри був Григорій Косинка (1899 - 1934), чиї збірки новел "На золотих богів", "Політика" й інші стали помітним явищем у нашому письменстві 1920-х років. Тоді київські літератори часто грали в своєму клубі, що містився в колишньому готелі "Континенталь". Косинчиними суперниками здебільшого були Євген Плужник, Юрій Мокрієв та Євген Кротевич. У спогадах про новеліста Юрій Мокрієв (1901 - 1991) написав:
"Ми захоплювались ша-шками. Грали іноді в день по тридцять, а то й більше партій. Коли б полічити всі зіграні мною з Григорієм партії, то їх набралося б, мабуть, кілька тисяч. Він однаково посміхався, коли і вигравав, і програвав: "Е, скажу я вам, Юрку, здається, ви програли!" Або: "Е, скажу я вам, Юрку, здається, програв я"....
І ми починали нову партію. Сидячи над дошкою, він завжди любив щось сказати, блиснути дотепним слівцем, яке невимушено ронив з вуст. Слова ці адресувалися і мені, і свідкам наших баталій. Чим гостріша була партія, тим дотепніше було і його слово. "Шашки - це вам, дорогий, не література: тут думати треба", - часто говорив він улюблену фразу".
Григорій Косинка став однією з перших жертв тотального терору, розв'язаного сталінщиною після вбивства Кірова.

"ПИСЬМЕННИКИ  ТАКОЖ ДІСТАВАЛИ  ПО  500  ГРАМ"
Видані в еміґрації спогади письменниці Докії Гуменної (1904 - 1996) "Дар Евдотеї" заслуговують того, щоб їх зацитувати ширше. Йдеться про початок 1930-х років, коли місцевком київських літераторів перебрався з "Континенталю" на вулицю Фундукліївську.
"Тут уже нема розкішних заль з китайськими вазами й ліхтариками, а просто: величезна кімната, біля неї багато менших кімнат і коридорів. В кімнатках і коридорах стояли принагідні столики, там завжди юрмилося багато письменницької рибки, там завжди хтось грав у шахи, там найперше можна було почути найновіші новини. Письменники гуртувалися за своїм уподобанням, грали в шахи, дотепничали, пліткували, пошепки й натяками переказували те, чого вголос не вимовлялося.
В дальшій кімнаті була редакція журналу, вже тепер не Життя й Революція, а Радянська література, і головним редактором був не М. Терещенко, а Іван Ле. Вступ туди був невидно заборонений, хоч на дверях ніяких написів не було. Просто якось не входилося. Сам Іван Ле виходив звідти пограти в шахи і часто глибокодумно засідав за столиком, найчастіше з Яковом Качурою, теперішнім головою колективу письменників.
Може, нікому ця метаморфоза увічі не кидалась, а я її після довгої перерви відразу побачила. Коли це було, які вічності в минулому, як у редакції Пролетарської Правди Качура протеґував якомусь там невідомому авторові одного оповідання, Іванові Ле, говорив із ним поблажливо й авторитетно? Тепер усе навпаки: це Іван Ле звертається до Качури авторитетним тоном господаря, а Качура послужливо виступає в ролі його ад'ютанта, підручного й виконавця. [...]
МК письменників відогравав у цей час велику ролю в житті письменницького колективу. Це ж заведено було карткову систему на хліб. Все населення м. Києва діставало по 200 грамів хліба на особу денно, лише деякі по 300 грам. Але робітники діставали по 500 грам. Письменники, як члени Спілки поліграфістів, також діставали по 500 грам. От як то далеко наперед передбачено було, коли цей комітет засновували! Це була неабияка привілея і підтримка, нехтувати нею не збирався (чи, вірніше, не посмів) ніхто.
То ясно ж, що до МК письменників щоденно сходились не тільки поговорити, пограти в шахи, побачитися, а й довідатися, чи є що нового в "подаянії". [...]
А тепер бачу й другу сценку, вже в кулуарах приміщення МК письменників. В одній із цих бічних кімнат, що ведуть до редакції, сидить Іван Ле, грає в шахи з кимось. Якраз його партнер десь відскочив, а я скористалася моментом, підійшла. Стою перед Ле в приниженій, прохацькій позі і боязко питаю:
- Чи прочитали ви мій рукопис?
А Ле розвалився, як паша, у кріслі і прорік своєю повільною полтавською інтонацією:
- Прочитав! Річ непогана, але друкувати не будемо!..".
Такі ж цікаві і видані 1956 року в Буенос-Айресі спогади письменника-еміґранта Анатоля Галана (справжнє прізвище - Калиновський; 1901 - 1988) "Будні совєтського журналіста", в яких ідеться про тридцяті роки.
"Раптом чую своє ім'я. До лавки наближається мій колега Л. і ще на ходу питає:
- Ти нічого не знаєш?
- Ні.
- Ось, читай!
Я взяв газету "Комсомолець України" й одразу вчадів. Згадується моє ім'я в зв'язку з одною річчю в журналі "Всесвіт", редагованому Касяненком. Але як згадується! "Контрреволюціонер", "погромщик", "розпалювач національної ворожнечі" і таке інше. [...]
Совєтська преса після НЕПу почала виконувати ролю пса, який полює за дичиною. Пес подасть голос, а десь уже зводиться вгору рушниця, і на курок лягає палець мисливця.
Признаюсь, настрій у мене став досить кислий. Я мусів негайно боронитись, інакше... палець не ждатиме.
Отже, знаючи, що Касяненка в приміщенні редакції вже нема, поїхав до нього на квартиру: Євген Іванович грав з кимсь у шахи й до моєї появи поставився з гумором.
- А, іменинник! У героях ходиш?
- Сумнівне геройство, Євгене Івановичу, як курці в окропі...
- Нічого. Дурень написав, а тисячі розумних прочитають і знатимуть про тебе. Зачекай трохи, ось дограю партію, а тоді поїдемо в редакцію та огризнемось так, що в тих у носі закрутить...".
Ще один уривок з "Буднів совєтського журналіста":
"М. О. Скрипник мав мороку з молодою жінкою. Йому 64, їй - 24, різниця величезна. Жінка [...] просто користалася з радощів життя, не цікавлячись переживаннями старого чоловіка. Скрипник любив грати в шахи, тож жінка завжди підшукувала йому партнера, а сама, підхопивши під руку якогось військового молодця, весела, повна сил і здоров'я, мчала кудись у своїх справах.
Треба сказати, що Скрипник дивився на це по-філософському.
- Побігає та й вернеться, - казав він близьким приятелям, - бо краще бути жінкою старого наркома, ніж молодого дурня.
До речі, цю життєрадісну, гарну і, зрештою, "Богу духа винну" жінку, в якомусь часі після самогубства Скрипника, "зовсім випадково" переїхало авто, коли вона з дитиною (сином Скрипника) переходила вулицю. Жінку забило на місці, а хлопчик чудом урятувався, і його віддали в якийсь дитячий притулок, очевидно, подбавши про те, щоб "контрреволюційне" прізвище не фігурувало в списку дітей і назавжди загубився рід непокірного наркома".

ЙОГО ПОВАЖАЛИ СПОРТСМЕНИ
Чверть віку вже немає між нами Давида Ісаковича Гольберга, але й сьогодні його ім'я в пам'яті кримських шахістів старшого покоління - як невтомного організатора численних турнірів, як наставника і авторитетного порадника. Складачі задач та етюдів теж завдячують йому своїми досягнутими творчими успіхами, бо в переважній більшості випадків першим публікатором їхніх позицій був Давид Ісакович.
Він народився в Сімферополі 3 січня 1910 року. Був єдиною дитиною в сім'ї. Рано навчився читати і приохотився до книжок. У шість років дядько ознайомив його з шаховою та шашковою іграми, і в недовгім часі вся дітвора двору, де мешкали Гольберги, вже випробувала своє вміння під "інструктажем" малого Давида. Можливо, саме тут першопочатки того організаторського таланту Д. І. Гольберга, який так високо цінували визначні кримські майстри шашок Сергій Балжаларський та Микола Спанціреті, котрі теж немало зробили для популяризації спорту на півострові.
Коли вчився в старших класах, його ім'я почало потрапляти в газетні інформації про сімферопольські турніри. Потім, 30 листопада 1929 року, в "Красном Крыме" появився перший зредагований ним шахово-шашковий відділ. За винятком воєнних літ співпраця Д. І. Гольберга з кримською періодикою тривала більше чотирьох десятиріч.
До війни він кілька разів ставав переможцем першостей Сімферополя з шахів, майже завжди вигравав відбіркові турніри всекримських чемпіонатів, делегувався на зональні та галузеві змагання поза Кримом. Найвище тодішнє досягнення - звання чемпіона Криму 1939 року. В тому турнірі Д. І. Гольберг набрав 10,5 очка з тринадцяти можливих. Уводночас він зарекомендував себе як талановитий проблеміст.
Остання передвоєнна інформація Давида Ісаковича на спортивну тему була надрукована в газеті "Красный Крым" 22 червня 1941 року. На фронт його не мобілізували, але, записавшися в ополчення, він потрапив на перекопські позиції. Після їх прориву німецькими військами опинився в Кримських горах, сподіваючись пристати до партизанів, однак здійснити це не вдалось. Коли ж повернувся в Сімферополь, їхню родину, як і багато інших єврейських сімей, фашисти вивезли за місто на розстріл. Тому прізвище Давида Ісаковича можна побачити у кримській Книзі пам'яті в списку страчених. Але він врятувався. Їдучи на останній машині, розрізав брезент і вистрибнув. Добрі знайомі дали йому метрику свого сина, і він став Дмитром Москаленком. Потім, коли знову шукав зв'язків з партизанами, його затримав під Бахчисараєм патруль. Виручив один татарин, котрий, очевидно, раніше грав у шахових турнірах. Він підтвердив, що знає затриманого і що це справді Дмитро Москаленко.
Все ж таки пізніше німці забрали Давида Ісаковича на примусові роботи і повезли на захід. У Білорусії вдалося втекти. Воював у партизанському загоні і в діючій армії, був нагороджений медалями, серед них "За перемогу над Німеччиною".
По війні працював інструктором у спортивному товаристві "Авангард", заочно закінчив факультет фізичного виховання Кримського педагогічного інституту. Помер 4 жовтня 1977 року.
Багатюща бібkіотека і філателістична збірка Д. І. Гольберга тепер за кордоном. Найприкріше, що там і його особистий архів, якщо ще не розпорошився. Нижче подається майже все, що вдалося виявити.
Д. ГОЛЬБЕРГ - В. МЕЛЬНИКОВ. За листуванням, 1964 - 1966. Сициліанський захист. 1. e4 c5 2. Kf3 d6 3. d4 cd 4. K:d4 Kf6 5. Kc3 a6 6. Cg5 e6 7. f4 Фb6 8. Фd2 Ф:b2 9. Tb1 Фa3 10. f5 Kc6 11. fe fe 12. K:c6 bc 13. e5 Kd5 14. Ke4 Ф:a2 15. Td1 de 16. Ce2 Cb4 17. Ф:b4. Чорні здалися. Суперником сімферопольця був білоруський шахіст.
О. ЧИСТЯКОВ - Д. ГОЛЬБЕРГ. Чемпіонат Сімферополя, 1940. Ферзевий гамбіт. 1. d4 d5 2. c4 e6 3. Kc3 Kf6 4. Cg5 Kbd7 5. e3 Ce7 6. Kf3 h6 7. Cf4 c6 8. Cd3 O-O 9. O-O dc 10. C:c4 b5 11. Cd3 b4 12. Ka4 c5 13. dc K:c5 14. K:c5 C:c5 15. Tc1 Ce7 16. Фe2 Фa5 17. Tfd1 Cb7 18. e4 Tac8 19. e5 Kh7 20. C:h7+ Kp:h7 21. Td7 T:c1+ 22. C:c1 Tc8 23. Cd2 Tc7 24. Фd3+ g6 25. a3 Ca6 26. T:c7 C:d3 27. T:e7 ba! 28. C:a5 a2 29. T:f7+ Kpg8 30. T:a7 a1Ф+ 31. Ke1 Cc4 32. h3 Ф:b2 33. Ta8+ Kpf7 34. Ta7+ Kpe8 35. Ta8+ Kpd7 36. Ta7+ Kpc6 37. Tc7+ Kpd5 38. Td7+ Kpc5 39. Tc7+ Kpd5 40. Td7+ Kpe4 41. Kf3! Cd5 (Але не 41... Фa1+ 42. Kph2 Ф:a5 43. Td4+ Kpf5 44. g4x!) 42. Cd2 g5 43. Ce3. Нічия.
Московський майстер Олександр Чистяков служив тоді в Сімферополі і виграв кримський чемпіонат 1940 року.
Успішно виступав Д. І. Гольберг і в шашкових змаганнях: у 1935, 1936 і 1937 роках виборов звання чемпіона Сімферополя, а 1960-го посів друге місце в чемпіонаті Криму.
Д. ГОЛЬБЕРГ - Б. МІ-НІКЕС. Сімферополь, 1932. Зворотна гра Бодянського. 1. cd4 hg5 2. gh4 gh6 3. fg3 de5 4. gf4 e:c3 5. b:d4 ed6 6. dc3 ba5 7. cb2 fg7 8. gf2 cb6 9. de5 f:d4 10. e:e7 d:f6 11. fe3 bc7 12. ab4 cd6 13. ba3 bc5 14. hg3 ab6 15. ab2! ("Саме це продовження, як буде видно далі, забезпечує білим цілком заслужений ними успіх. Далекий розрахунок, майстерне перегрупування сил - ось основні елементи комбінації, що починається після вимушеного розміну чорних". -             І. Козлов, Б. Миротін. "Комбинации и ловушки в русских шашках". Москва, 1962. С. 164). 15... de5 16. f:d6! с:e7 17. ef4 g:e3 18. gf4 e:g5 19. bc5 b:d4 20. c:e5 f:d4 21. h:d8x.

ТАКИЙ ФІНАЛ ВИГІДНИЙ ШАХОВОМУ СВІТУ
Однією з найпомітніших новинок серед випусків шахової літератури російськими видавництвами стала книжка президента ФІДЕ Кирсана Ілюмжинова та журналіста Нікіти Кіма "Кремлёвский дебют". До неї увійшли вибрані партії проведених у Москві чоловічого і жіночого чемпіонатів ФІДЕ, значну частину відведено фіналові, в якому чемпіонський титул виборювали українські гросмейстери - краматорець Руслан Пономарьов і львів'янин Василь Іванчук.
Прихильно відгукнувся про фіналістів, зокрема про Р. Пономарьова, часопис "Шахматный Петербург": "Поєдинок Василя Іванчука та Руслана Пономарьова, по-перше, доводить, що друге місце російської збірної на командному чемпіонаті світу слідом за українцями не таке вже й сенсаційне, як могло здатися, а по-друге, такий фінал вигідний шаховому світу. Сама поява у фіналі чемпіонату ще зовсім молодого Руслана, котрий має шанси в найближчі роки стати першим номером у шаховій ієрархії і за званням, і за рейтинґом, і за результатами в турнірах, подає надію на об'єднання шахового світу. Звичайно, в найближчих супертурнірах українському шахістові буде складно суперничати з великими, але досвід - справа наживна, а талант і чемпіонські якості, що вже виразно проглядаються, дають підставу гадати, що вихід Руслана на перші ролі і на рейтинґ порядку 2800 (його теперішній - 2684 - явно занижений!) - не за горами".
Для колекціонерів у Петербурзі виготовлено значок, присвячений новому чемпіонові ФІДЕ. Навколо портрета - текст англійською мовою: "ХVII world champion R. Ponomarjov".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2002 > Тема ""КримСПОРТ""