Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

У черкаському видавництві «Брама» побачила світ друга збірка віршів поетеси Таміли Чупак, очільниці Кам’янського історико-культурного заповідника, яка має назву «Білим по білому». Пропонуємо увазі читачів передмову до цієї збірки поета Данила Кононенка та добірку віршів з цієї книги.
Народитися в Кам’янці і не бути поетом, а чи музикантом? Та такого в принципі бути не може. Адже це та сама Кам’янка, де й понині витає високий дух Пушкінської поезії і хвилює серця невмируща, така надихаюча і всемогутня музика Чайковського!
Це ж саме тут, у колишньому мальовничому селі Кам’янка Київської губернії, нині районному центрі Черкащини, близько двохсот років тому в різний час бували і писали свої геніальні твори велети світової культури — поет Олександр Пушкін та композитор з українським корінням Петро Чайковський.
І той старовинний парк, що й понині вишумовує розкішним гіллям столітніх дубів і каштанів на території колишнього маєтку Давидових, у рукотворному гроті якого збиралися на потаємну раду члени Південного товариства декабристів на чолі з Пестелем, і річка Тясмин з кам’янистими берегами (звідси й назва містечка «Кам’янка»), і широкі луки, що тягнуться вздовж річки десь аж з Кіровоградщини, і кучеряві вишнево-яблуневі сади та садочки обіч білявих хатин, і розлогі верби та осокори, кущі калини та духмяного бузку з витьохкуванням різного птаства – усе це Кам’янка, її краєвиди, її чарівливі неповторні місця. І як же серед такої краси не писати віршів, не співати пісень, не творити чудової музики?
Тендітна, чорноока жінка, одна з очільниць Кам’янського історико-культурного заповідника Таміла Чупак народилася й виросла тут, у Кам’янці. Змалечку виховувалась на бабусиних піснях і татовій та дідусевій музиці – перший грав на баяні, другий — у місцевому духовому оркестрі на баритоні.
Сама, малою, без спонукань та умовлянь, пішла до місцевої музичної школи, що названа ім’ям славетного композитора П. І. Чайковського, і закінчила її. А потім були музичне училище та навчання на музично-педагогічному факультеті Кіровоградського педагогічного інституту.
Відкривши для себе і закохавшись у чарівну поезію Лесі Українки, Таміла й сама почала писати музику на її вірші, а згодом спробувала і свої сили у віршуванні. Любов до музики та поезії, прекрасний співучий голос, без якого не обходяться літературно-мистецькі свята в її рідному місті та обласному центрі, піднесли Тамілу Чупак на високий мистецький рівень, принесли їй заслужену славу однієї з найвідоміших творчих особистостей Кам’янщини, Черкащини…
Два роки тому світ побачила перша поетична збірочка власних віршів, яку авторка назвала дуже символічно: «Я молюся піснею до неба». В ній поетеса зібрала свої кращі вірші, написані власним серцем, зіткані з ніжних неповторних звуків рідної мови:

Я — плакуча верба
Нічия.
Ніч
і я.
Тільки вітер шепоче:
— Моя…
— Ніч?
Чи я?
Темнотиша дрімає
німа.
Вітер нічку в обіймах
трима.
Лиш плакуча верба
нічия.
І…
я.

Перший поетичний успіх окрилив авторку. Вона продовжувала і продовжує створювати нові ніжні, сповнені музики й пісенності, любові й тепла свої вірші. І нехай у них немає того гучного заклику до звершення високих громадянських вчинків, але в її по-жіночому щирих і сердечних віршах стільки чутливої душі, стільки сонячності, любові до життя, до спокою на землі, стільки музики і пісенності, срібнодзвонних переливів материнської мови, що аж душа завмирає, робиться добрішою і ніжнішою.
То хіба ж це не сила поетичного слова? Адже ж не обов’язково у кожному рядку клястися про свою любов до рідної землі, Вітчизни – головне, щиро любити її і передати, висловити цю свою любов так, щоби й інші, читаючи, так само щиро і по-справжньому полюбили, відчули «як зітхає душа землі Вкраїни, як пісня з неба падає на її плечі білі…»
Таміла Чупак — поетеса, яку муза веде за руку і в чоло цілує. Її творчість сповнена краси душі людської, ніжності і кохання:

Наберу повні пригорщі світла,
намалюю, насню, нагадаю,
сонценотами день наспіваю
і тобі подарую на спомин.
Щоб жар-птиці сідали на плечі
і губили на щастя пір’їни,
очі щоб на красу прозрівали,
а душа до моєї вертала.

Звичайно, не легко переповідати справжню поезію прозою. Її, поезію, потрібно читати, вбирати серцем і душею… Тоді вона буде хвилювати. А тому залишаю цю можливість для читача самому доторкнутися серцем до цих запахущих квітів-поезій Таміли Чупак.
Ще єдине, до чого б хотілося привернути увагу – до барвистої мови поезій авторки, до її вміння творити нові слова, які органічно вплітаються у канву вірша, в колорит нашої рідної мови: «мороз снігозорив», «візерунководив», «осумнено хилили верби віти», «квітомузика», «щедросійна веснянка», «невмолимо ясна краса» та чимало інших цікавих словотворів.
«Білим по білому» — друга збірка. Вона є витоком з першої і її продовженням, але значно глибшою і почуттями, і змістом. Гадаю, цього поетесі Тамілі Чупак, моїй землячці з нашого чудового міста Кам’янка, що на берегах рідної річки Тясмин, вдалося досягти. Нехай же джерельно і сріблодзвонно виграє її поезія, розливається життєдайною водицею. І нехай тече вона, Поезія, чистим ручаєм до читацьких сердець.

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної спілки письменників України

БІЛИМ ПО БІЛОМУ
* * *
Заблукала пісня, заблукала
По чужих світах, гірких устах.
Заструнився в її грудях страх,
Збайдужіла і хворіти стала.
Віднайду я пісню, відшукаю,
Руку дам і в дім свій приведу,
Відігрію, спати покладу,
А як зійде сонце – заспіваю.
* * *
Осінню тишу слухає село
стареньке, зморщене,
змордоване до краю
і геть зневірене.
Нема до кого притулитись.
Лишилося – святим у очі
заглядать.
Просити милості у Бога -
молитися, ікони ж бо –
мовчать.
І тільки пісня, здатна серце
вирвати з грудей, —
ледь жевріє…
Осінню тишу слухає село…
* * *
«Ой, три шляхи широкії…»
 Тарас Шевченко
Шляхи, дороги, путі, стежки,
Вас на землі, що зірок на небі.
Тільки чому ж складають казки
Про три дороги? Якої то треба?
Підеш прямо – втратиш коня,
Повернеш наліво –
 втратиш життя,
Направо звернеш – себе втратиш.
Що вибираєш? Сумної співаєш.
Мати синочків у путь споряджає.
Різні дороги, доля – одна.
Пісня страждає, стежка блукає.
Прийме дітей навісна чужина.
Сліпо несуться кудись навмання.
Привиди ждуть їх,
 кличуть і манять,
Лиш обіцяють, обплутують,
 ваблять
І випивають залпом до дна.
Де ж ви, хлопці-заробітчани?
Витекла пісня, згіркла весна.
Зрошена кров’ю стежина до мами.
Сліпа Україна одна.
* * *
Час сам собою плине.
Все ніби просто так.
Життя – то Божий знак,
Чи пісня в небі лине.
Дні-блискавки спалахують,
Поранивши. І гаснуть.
Лише думки блукають,
Вночі шукають сну.
І чуєш, як зітхає
Душа землі Вкраїни
І пісня з неба падає
На плечі її білі.
* * *
Дереволицар на сторожі:
вслухається, чекає –
десь, може, заспіває шабля
чи лунко цокотом підков
розбудить сонне птаство
гість довгожаданий.
Сміється тиша,
привидами манить,
а ліс, зневірившись,
ламає списи-віття,
погрозливо гуде,
кричить безпомічно.
Все – тлінь…
І знову мовчазний
Холодний Яр
в задумі віковій
видіння накликає.
 * * *
 Молилася осінь.
 Мотиви жовтневі
 вплітались в волосся.
 У сірому небі
 курликали хмари
 услід за птахами,
 мріяли, танули.
 Дихав димами
 старий падолист,
 сивий і п’яний,
 а був же колись
 його чуб зеленим.
 Вплітались в волосся
 мотиви жовтневі.
 Молилася осінь…
* * *
Під ритмічний перегук краплин
так легко випрозорюється
мелодія любові.
Вправнішого концертмейстера,
ніж дощ,
мені не знайти.
Воркун краплистий,
про що він думає?
Йде собі дощ…
А моя любов – просто є
і її не бентежать
ніякі примхи
погоди.
* * *
 Білим по білому
 сніжило, кружляло,
 шило-вишивало
 сорочку зимі.
 
 Вишиванка біла,
 та до білого обличчя,
 як же личитиме
 її Величності.
 
 Мороз снігозорив,
 візерунководив
 білим по білому.
 Білим по білому…
* * *
Мережки променів
 спустилися у річку,
прозрівши небо, що на дні лежало,
і ніжилось в холодному потічку,
високістю стомившись, спочивало.
Небесну синь очей дрімаючої гладі
птахи стривожено
 крильми торкали
і рибам заздрили,
 що у п’янкій відраді,
блакиттю вод полонені, літали.
Осумнено хилили верби віти,
тремтливі хвильки цілували руки,
а сонце підняло блакитні квіти
з дна річки —
 бо не стерпіло розлуки.
* * *
Ще не зів’яли барви літа,
Ще промінь б’ється у вікно,
І птахохор не знає нот,
І всюди музика розлита.
Лиш вечір втомою полонить,
Вколише сонний дивосвіт, —
Осінній принесе привіт
Серпневий вітер у долонях.
* * *
Був тихий яблуневий ранок.
Аж раптом зорі обірвались
і впали у траву, мов сльози
від передчуття розлуки.
Ту тишу неполохану, живу
ми не тривожили.
Ми говорили мовою очей.
Бо що слова?
Вони нам і раніше не давались.
— А знаєш?
Із першого класу…
— Як не сказав тоді,
не треба і тепер губити слів,
бо є між нами
більше щось –
щось серцесяйне, чисте,
назавжди.
…Був тихий яблуневий ранок.
* * *
Заспівай мені, ранку,
щедросійну веснянку,
щоб вродила красою
невтолимоясною!
Вітер віти торкає,
струни перебирає
у подруги-арфістки,
молодої берізки.
Дотик сонця цілує,
пестить, ніжить, милує
солов’їного сміху
щебетливу утіху.
Барвозвучно, як в раю,
без кінця і без краю.

* * *
Каштанові Кам’янського парку,
що зацвів восени
 Жив каштан не такий,
 як усі дерева.
 Восени розквітав
 білим-білим цвітом.
 Дивував перехожих,
 птахів і небо,
 посміхався, коли
 зневажали сусіди
 і кричали: «Ганьба!
 Він же зовсім білий,
 коли всі ми у золото
 одяглися.
 Просто з’їхав із глузду,
 жебрак жалюгідний,
 не простить йому осінь
 такого свавілля!»
 
 Його били словами
 бездушно й жорстоко,
 та каштан не зважав,
 пересудів не слухав.
 Він весну дарував
 серед осені людям.
* * *
 Вона, не прощаючись,
 тихо пішла,
 засипавши місто
 пелюстками білими
 акацій, каштанів,
 калини й жасмину.
 І довго топтались
 по них перехожі,
 нарешті прозрівши:
 «Весна відцвіла,
 а ми й не помітили?!»
* * *
Оголена правда
забилася крильми
об мокросльозу шибу
свідомості.
Затріпотіли думки,
заметушилися,
переганяючи одна одну,
небавом шукаючи
то стежки, то дива.
А Божа Мати зглянулась
і попросила Сина
вдягнути правду
у вишиту сорочку
святої любові.
* * *
Відхлинули, відтухнули помалу
жахні осеновиддя осоружні.
Відрадили леління зимосніжні
недуги-німоти жахну оману.
Забарвить біль у біле снігостужа,
заледеніє гіркота пробачень.
Відхукає шпаринку в серці, наче,
твій білий вірш
 самовоскреслий, дужий.
* * *
Зажурозвиклося, замовклося,
 затерплось,
закрижанілося, забулось, запеклось.
За гіпнотичним зашморгом
 зневіри
заклякнуло, немов би й не було.
Та замовлянням заколисливим,
 марудним
колись обридне задурманення
 облудне.
Займеться, задрижить і заклекоче
закляклий волі дух, відкриє очі,
і гнівом заклику, замовчаний
 віками,
не завагається, а збуриться
 громами!
* * *
Десь на краєчку ніжності
старий мотив загубиться,
що зітканий із білого
пелюсткопаду мрій.
Ходою легкотихою
блукатиме по вулицях
дитинства світлоокого
зникомий лейтмотив.
В сюжеті старомодному
не відшукать закінчення,
лиш обриси минулого
у спогадах і снах.
Десь на краєчку ніжності
несказане прокинеться,
несправджене окрилиться
у звуках і словах.
* * *
Як легко випурхнути
 слову на папір,
Як легко.
Рука сама думки відкриє потаємні,
Рука сама.
«І звідки те взялось?» —
 міркує голова,
«І звідки?»
Але ж ніколи не збувалося
 й не снилось,
Але ж ніколи.
І тільки на папір чомусь взяло
 і напросилось.
І тільки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Душі криниця"