Версiя для друку Обговорити в форумi

Оповідання

Таїр Халілов (Таїр Халіл) народився 6 вересня 1940 року в с. Карабай Старокримського району. Освіта — незакінчена вища. Працював у радгоспі агрономом, кореспондентом газети «Ленін байраги» («Ленінський стяг»). Автор книг: «Моя доля — ХХ століття» (поема), «Коли прилітають лелеки» (оповідання), «Перший сніг» (повісті та оповідання) та ін. Член Національної спілки письменників України. Живе в с. Пушкіне Совєтського району Автономної Республіки Крим.

(Продовження.
Поч. у № 24-25)

Найле узяла з пачки, що лежала на серванті, цигарку і запалила. Підсунула крісло до вікна, сіла. За вікном світилися вікна багатоповерхівок, що нагадували великі кораблі. У деяких вікнах світло гасло, люди лягали відпочивати. Найле позаздрила їм. Вранці вони поспішатимуть до школи і на роботу, увечері знову зберуться разом. Які щасливі! Живуть у любові і взаєморозумінні! Чому вона не змогла цього зробити? Не змогла зберегти сім’ю? Зробити щасливим єдиного коханого синочка. Чия в тому вина? Коли б вона жила з вередливою свекрухою, можливо, можна було б її звинувачувати. Але ж до них ніхто не втручався. Була господинею свого щастя! Чоловік непитущий, відповідальний, зарплату приносив, після роботи вчасно додому приходив, сина, її любить і шанує, чого ще їй треба?!
Зараз Найле готова була віддати усе, щоб бути і жити разом з сином і чоловіком. Вона запалила другу цигарку. Останнім часом вона захопилася цигарками і вином. З їхньою допомогою хотіла забути минуле і не думати про майбутнє. Згодом зрозуміла, що зовсім втрачає силу волі, гідність, відчула зневагу до себе.
Найле глибоко зітхнула і поглянула на далекі зірки. Вони здалися їй схожими на вікна, що світяться в будинках навпроти. У пам’яті виник образ матері. Матусю! Рідна моя! Тільки ти можеш зрозуміти свою дочку і вибачити її помилки!
Найле пригадала дитинство. Хоч і росла без батька, у той час вона була по-справжньому щаслива. Вона не знала, хто її батько та й не хотіла знати. Бо коли батько покинув їх, Найле було три рочки. Мабуть, тому, що батько вчинив так підло щодо них, вона з дитинства почувала відразу до чоловіків. Мама ростила її в любові, турбувалася про неї, тож вона не почувалася сиротою. Так минало дитинство. А після школи почалися її вибоїсті дороги.
Спочатку вона спіткнулася об своє перше почуття. Зв’язалася з юнаком, у якого «молоко на губах не обсохло». І так зв’язалася, що не помітила, як завагітніла. «Друг» покинув її. А Найле змушена була звернутися до акушера-гінеколога.
Але життя тривало. Якогось дня зустрівся їй роботящий молодий хлопець. Незважаючи, що «честь» її була заплямована, перший чоловік вибачив їй помилки юності, бажаючи створити міцну сім’ю. Але Найле, мабуть, слухала настанови своєї матері, не бажала заводити дитину, хотіла «пожити для себе». А чоловік хотів стати батьком. У результаті вони не порозумілися. Найле знову поринула у «вільне» життя. Вона приєдналася до тих, хто бездумно марнував свої молоді роки. Звичайно, добре жити безтурботно і весело. Але час швидкоплинний. І не помітиш, як молодість, начеб та квітуча весна, минає. Тому й довелося задуматися про майбутнє.
Скориставшись черговою порадою матері, і, залишивши рідне селище, вона поїхала до тьоті, у велике місто, сповнене людської метушні. Тут зустріла благородну людину. Джафер, як і перший її чоловік, не став «копатися» в минулому Найле. Одружився з нею, щоб створити сім’ю.
Кожна людина прагне до створення міцної сім’ї, хоче бути щасливою. Та коли ти знайшов своє щастя і якщо його не берегти, топтати, плювати на нього, то нічого не варто погубити його. Перші роки подружнього життя з Джафером вони жили, як мовиться, душа в душу. З’явилася дитина. Чого ще треба? Але Найле це не влаштовувало. Чогось вона ще шукала. Між молодим подружжям виникали непорозуміння, почали псуватися стосунки. Урешті-решт, чоловіка втратила, дитина потрапила до лікарні. Як тільки Найле згадала про дитину, серце її затрепетало, згадалася лікарняна палата. На неї дивляться чорні, великі, сповнені смутку очі дитини… «Серденько моє, синочку! — прошепотіла вона. — Скоріше б ранок, щоб я пригорнула тебе до грудей!». Вона притулилася гарячим чолом до холодного скла. З її очей котилися сльози. Їй вчувся голос Ділявера: «Не плач, мамо. Чому ти плачеш?».
До світанку Найле так і не відійшла від вікна.

VІІ

Цієї ночі Джаферу також не спалося. Він, як і Найле, теж думав про сина. Увечері здоров’я Ділявера ніби поліпшилось. Він усміхався, розмовляв з ними, навіть з’їв яблуко. «Але чому він згадав про жайворонка? Як тільки настрій поліпшився, так відразу ж згадав жайворонкові співи», — подумав Джафер. У перші дні після розлучення з дружиною, він зазнав немало душевних мук. Не міг знайти собі місця. Навіть хотів залишити місто і поїхати у степ чи в гори. Шукав розради для душевного болю. Коли він залишається наодинці з природою, серце його сповнюється світла, прояснення, вдоволення. Начеб природа розуміє його і співчуває йому, як рідна мати. Пригадалося, як разом із сином вони сіли на попутну вантажівку і поїхали в напрямку до гір. Був кінець квітня. Навкруги усе зеленіло й цвіло. Ділявер тримає батькову руку. Дивиться, не відриваючись, йому все цікаво. Особливо гори, що бовваніють попереду. Неподалік річки батько й син вийшли з машини і пішли пішки. Обіч путівця ростуть озимі хліба. Пшениця, як зелене море, хвилюється під подувом вітерця. На пшеничному полі квітує багато червоних маків. Звернувши з дороги, вони попрошкували полем і почали підніматися на пагорб. Ділявер упав, заплутавшись у пшеничних стеблах, і голосно розсміявся.
— Будь обережним, — сказав батько, — тут є бджоли.
— Звідки тут бджоли? — запитав син.
— Збирають з квітів мед.
— А чому я не бачу меду, — спитав Ділявер, зазираючи в чашечки маків.
— Це ще не мед, а росинки солодкого соку. Бджілки збирають ці крапельки і носять їх до вуликів, потім там роблять з них мед.
— Як цікаво! — вигукнув захоплено Ділявер.
Вершина пагорба була геть уся вкрита червоними маками. Побачивши цю красу, Джафер відчув дитяче захоплення. Обійнявшись, вони покотилися з сином по траві. Обоє сміялися до сліз. Потім, перевернувшись на спину, лежачи горілиць, вони дивилися в небесну голубінь. Несподівано угорі над ними почувся спів жайворонка. Син здригнувся і здивовано спитав:
— Тату, що це?
— Жайворонок, — відповів батько. — Маленька степова пташка, схожа на горобчика.
— А чому я не бачу її? — спитав Ділявер, прислуховуючись до співу пташки.
— Тому, що вона високо.
— Дуже високо? Аж близько до сонця?
— Авжеж, близько до сонця.
— Тату, а де живе жайворонок? У небі?
— Ні, синку, на землі.
— Покажеш мені жайворонка?
— Покажу. Інколи їх можна побачити біля дороги. Треба вставати, — сказав батько. — Земля ще холодна, можна застудитися.
Вони підвелися з землі на ноги, обтрусились і почали повагом спускатися до вкритого дрібною галькою берега річки, густо порослого лозняком. А жайворонок усе співає, і його чудова пісня, пронизана сонцем, немов кришталеве дзюрчання джерельця, линула згори.
— Тату, а чому жайворонок така весела пташка? Чуєш, як радісно виспівує! — сказав хлопчик.
— Жайворонок — пташка, яка не знає печалі. Тому його душа така співуча…
— Тату, а чому у мене душа не співає, чому я не жайворонок? — зітхнув син.
— Тому, що ти — людина, — відповів батько і посадив сина собі на плечі. — До того ж ти ще маленький. Виростеш, станеш юнаком, твоя душа також буде співати.
— Як у жайворонка?
— Так, як у жайворонка.
— Скоріше б вирости!
— Не поспішай, синку, не поспішай. Усьому свій час.
Батько й син вернулися додому аж під вечір. І хоч були втомлені, але дуже задоволені.
«З ним треба частіше бувати на природі», — засинаючи, подумав Джафер.

VІІІ

Вранці знову почав накрапати дощ. Осінній безкінечний дощ нервував. Джафер прокинувся рано, незважаючи, що пізно ліг. Встав, умився, одягнувся і пішов на завод. Зайшов у кабінет до начальника цеху. Там нікого. Написавши на аркуші паперу, що, можливо, сьогодні запізниться, залишив записку в нього на столі. Вийшов на вулицю. Там на нього чекала Найле. Вони сіли в таксі і о восьмій ранку були вже в лікарні. Переступаючи поріг, Джафер уявив, як він зараз зайде в палату до сина, а син зрадіє, побачивши маму й тата, які прийшли разом. Обійме його шию теплими ручками. Але в палаті Ділявера не було. Мати й батько дитини сторопіли. Сина, напевно, перевели до загальної палати, тому що став почуватися краще, подумали вони.
— Вибачте, ви не знаєте, куди перевели хлопчика з цієї палати? — запитав Джафер у санітарки, що проходила повз них.
— Не знаю, — відповіла вона. — Ви можете спитати у лікаря, він сьогодні чомусь прийшов раніше.
Джафер, залишивши Найле в коридорі, увійшов до кабінету головного лікаря. Тут, окрім головлікаря, були й інші працівники лікарні. Побачивши Джафера, головлікар підвівся зі стільця і попросив колег залишити їх удвох.
Коли усі вийшли, головлікар узяв Джафера за лікоть, сказав підбадьорююче:
— Кріпіться, тримайте себе в руках…
— Щось трапилось? Що?! — Джафер скам’янів.
— Я казав вам учора, що в нього слабке серце. Не зміг справитися з кризом.
— Що сталося, та кажіть вже!
— О третій годині ночі ваш син помер…
Спочатку Джафер не зрозумів до кінця сенс лікаревих слів, як зненацька в грудях запекло, ноги здерев’яніли, він стояв, не рухаючись, як укопаний. Тільки мить. Потім, як тигр кинувся на лікаря, ухопив його за груди.
— Не може бути, лікарю!
— Що я можу вдіяти, шановний? — пробурмотів лікар, геть не противлячись.
— Учора ввечері йому було краще. Я не вірю!
— Ми зробили все, що могли. Але серце… Головлікарю стало важко дихати, до обличчя прилила кров, але він не робив спробу вирватися з Джаферових рук. Джафер опустився на табуретку, втупився поглядом в підлогу. Лікар поправив сорочку і халат, пройшов і сів за стіл на своє місце.
— Де він? Де мій син? — спитав глухим голосом Джафер.
— Зараз, шановний… Випийте води, — запропонував він, наливаючи в склянку воду з графина і подаючи Джаферу.
Незважаючи на те, що у Джафера пересохло в роті, він відмовився від води.
— Ех, ми на вас усі надії покладали, а ви!..
— Що вдієш, така у нас робота… Інколи ми також безсилі! — глибоко зітхнувши, сказав лікар.
— Де мій син, покажіть його, — підводячись на ноги, промовив Джафер.
— Зараз, зараз…
Лікар вийшов до коридору. Джафер пішов слідом. В очах йому потемніло, здавалося, що він летить у безодню. Десь далеко мелькнули повні неспокою, великі очі Найле.
— Де Ділявер? — спитала вона, узявши Джафера за лікоть.
Він мовчки продовжував йти слідом за лікарем. Відчинилися білі двері. На довгому ліжку лежав померлий син, накритий білим простирадлом.
— Ділявере! Синку! — крик Найле пронизав усю лікарню. Вона знепритомніла, упавши на порозі.
Медсестри поклали Найле на кушетку, зробили укол.
Джафер підійшов до ліжка, припідняв простирадло. Якби обличчя Ділявера не пожовтіло, якби на його обличчі не було «пелени» непричетності до цього світу, можна було б подумати, що він спить.
Батько став на коліна біля синового узголів’я і притулився своєю щокою до його холодної щоки, обійняв його… Хтось поклав руки Джаферові на плечі, сказав, що він мусить триматися, хотів його підвести на ноги. Він з трудом відірвав себе від сина, понурив голову, закрив руками обличчя. В цю мить у ньому ніби щось обірвалося, безмірне горе охопило його. Знесилений, він втратив усілякий інтерес до життя, не хотів жити. Куди піти, у кого просити допомоги?! Якби ж тільки можна було віддати своє серце, душу любимому сину. Та хіба це можливо? Від відчуття власного безсилля він почав беззвучно і гірко плакати. Чоловіки, які відчувають душевні муки, інколи так плачуть. Лікарі, даючи можливість вихлюпнутись його почуттям, залишили його наодинці із сином. А з Джаферових очей текли не сльози, а кипуча гаряча кров, що вихлюпувалася з серця.

ІХ

Після похорону Ділявера минув тиждень. Лишалося ще п’ять днів відпустки за свій рахунок, яку він взяв. Джафер був худорлявою людиною. Протягом чотирьох-п’яти днів він ще більше схуднув, очі запали, обличчя густо вкрилося чорною щетиною. Він не хотів навіть голитися. Він був на грані божевілля від нестерпної печалі, що звалилася на нього, не вставав навіть з ліжка в гуртожитку. Нікого не хотів бачити. Інколи згадував своїх покійних батьків, згадував, як у тяжкі повоєнні роки від хвороб і нестатків одна за одною померли сестри, згадував своє сирітство, друзів з дитячого притулку. «Як було б добре, якби я помер тоді, з батьками і сестрами…».
Вечір. Двері до кімнати Джафера прочинились. На порозі стояла Найле.
— Чого стоїш на порозі, заходь, — запросив він дружину.
— Вибач, що без попередження, — сказала Найле. — Я пішла на завод, там сказали, що ти в гуртожитку… Я прийшла сюди…
— Прийшла, то й прийшла. Проходь, сідай.
Найле пройшла і сіла на табуретку біля столу, що стояв посеред кімнати.
— Джафере! — Найле встала, пориваючись підійти до чоловіка, але чомусь знову сіла на табуретку. — Я прийшла поговорити з тобою. Серйозно поговорити, — сказала вона.
— Про що?
— Невже нам зовсім ні про що говорити?
— Слухаю тебе.
— Прошу, скажи по правді, ти мене любиш? Ні-ні! Вибач, неправильно сказала. Коли ми тільки-но познайомилися, любив?
Джафер встав з ліжка, підійшов до вікна. Там — дощило. Що сталося з небом, не набридло йому безперестанку плакати?
— Чи любив я тебе? — протяжно промовив він. — Я так само останнім часом не раз запитував сам себе. В результаті народилася дивна думка: і любив тебе, і не любив. Я любив нашу дитину. Я любив тільки синочка ще до того, як він народився. Любов до тебе, що жила в серці, насправді належала йому. На мою думку, кожен чоловік любить дружину через дітей, інакше, який сенс любові? Деякі безумці кажуть, що живуть задля втіхи. Вони обдурюють самі себе. Тому що найчистіша і справжня любов двох сердець народжується для того, щоб продовжився рід на землі. Ти це розумієш? Спочатку я також не розумів, а зараз…
— Ти на все намагаєшся дивитися по-філософськи, навіть на любов. Отже, не любив.
— Розумій, як хочеш.
— Джафере, я ніяк не можу тебе зрозуміти. То ти кажеш, що любив, то кажеш, не любив. Ніби з дівчиськом бавишся.
— Якби ти мене з першого дня нашого подружнього життя розуміла, ми б не пережили такі напасті, сина б не втратили. Уся біда в тому, що ти мене не розуміла і не хотіла зрозуміти.
— Джафере, ти знову звинувачуєш мене. Адже сам знаєш, нашого сина навіть лікарі не змогли врятувати. Така доля у нашої дитини. Що вдієш? Нічого не зміниш…
— Помиляєшся! Винуваті тільки ми! Ніхто більше, — сказав Джафер, обернувшись до дружини. — Якщо хочеш знати, помер син не від запалення легенів. Цю хворобу нині можна вилікувати, які завгодно є ліки! Його вбили ми, Найле, тільки ми! Він дуже переживав, бачачи наші чвари, холод наших стосунків. Він не витримав.
Джафер підійшов до розпашілої дружини. — Наш син також міг жити в радощах, як інші діти. Якби ти бачила, як наш син радів голубому небу, сонцю, квітам, зеленій траві, весняному дощу, першому снігу! Та найбільше він любив нас; розумів, що у цьому світі найрідніші для нього люди — це ми. Знаючи усе це, ми поставилися до своєї дитини по-зрадницьки, обманули його надії і сподівання!
— Джафере, досить! Прошу, пожалій трохи мене, серце моє розривається! — заблагала Найле.
— Розривається?! — Джафер ще більше розпалився: — Нітрохи не вірю. Хіба є в тебе серце? Якби воно у тебе було — материнське серце, ми б жили щасливо разом з нашою дитиною. Для цього були всі умови і можливості. Але чого ти шукала, чого хотіла від цього життя, не знаю. Я тобі не вірю!
Джафер замовк і знову підступив до вікна. Найле ридала ридма, схиливши голову до столу.
— Скажи, навіщо ти прийшла? — спитав він у дружини, не перестаючи дивитися у вікно, на дощ, що рясно поливав землю.
— Джафере! Якщо можеш, прости мені! — підвівши голову, сказала Найле. — Я прийшла… Пам’ятаєш, ти казав, що почати життя заново ніколи не пізно. Якщо ти згоден, я готова почати нове життя. Я упевнена, у нас ще будуть діти, ми ще будемо щасливі. Віднині буде усе так, як ти скажеш. До кінця життя хочу бути поруч з тобою.
— Пізно, Найле. Через сина не можу простити. Навіть якщо помиримося і у нас буде дитина — Ділявера не вернути. Людину повторити не можна, Найле!
— Отже, я тобі уже не потрібна?
— Про що ти говориш, Найле! Чи ти не зрозуміла моїх слів?
— Я одержала телеграму, мене мати кличе, тяжко захворіла, — сказала Найле, підводячись з табуретки, — потрібно щось робити.
— Роби так, як вважаєш за потрібне, — сказав Джафер.
Найле, зупинившись біля дверей, сказала чоловікові:
— Якщо потрібна квартира, можеш узяти. Я їду до матері, залишуся там.
— Якщо справді збираєшся переїжджати, квартиру здай в домоуправління. А речі, хочеш — забери з собою, хочеш — спродай. Мені нічого не потрібно!
Двері тихенько прочинилися. Він навіть не оглянувся, щоб подивитися услід колись такій любій його серцю дружині. Джафер ще довго стояв біля вікна і дивився на дощові краплі, що стікали по шибках. «Хто знає, мій рідний, як тобі там сиро і холодно! Нещасний мій!» — прошепотів він. Гарячий клубок застряв у нього в горлі, дихати стало важко.
Джафер до пізньої ночі простояв біля вікна. Потім, не роздягаючись, ліг на ліжко. Трохи перегодом — заснув.
Цієї ночі він не плакав уві сні. Спав, як дитина. Уві сні бачив сина. Вони удвох, батько й син, побравшись за руки, йшли берегом моря. Потім зійшли на зелений пагорб, що пломенів від розквітлих маків. Батько й син — радісні і щасливі, весело сміються. А в блакитному піднебессі заливається співом жайворонок…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2014 > Тема "Душі криниця"