Версiя для друку Обговорити в форумi

Український родовід Криму

Чим зайняти свою голову людині, яка звикла думати, розв’язувати задачі з математики, фізики, чи просто з життя, коли вже не працюєш в школі, внуки вже виросли, а сім’я стає все меншою? Читати, вишивати, займатись домашніми справами? Це так, але цього недостатньо. Можна ще писати спогади про своє життя і життя своєї родини, а при цьому виникає бажання більше дізнатися про цю родину, скласти її родовід, чи як зараз говорять — «генеалогічне дерево».
Добре, якщо члени родини підтримують родинні стосунки, листуються, обмінюються інформацією, світлинами, чи спілкуються в скайпі, чи хоча б по телефону. Я дуже легко склала таблицю — родовід своєї мами, бо з раннього дитинства знала дідуся, бабусю, двох маминих сестер, їхніх дітей і внуків.
Але нема в цій таблиці людей старшого покоління, ніж мій дідусь, який помер ще в 1939 році. Я не знаю, чи були в нього брати і сестри, не знаю бабусиної рідні. Останній раз була на маминій батьківщині в селі Глодоси на Кіровоградщині ще в 1953 році, коли закінчила середню школу і вступила до Одеського університету. Та тоді ні я, ні зовсім дорослі родичі не тільки не думали про родоводи, а боялись навіть згадувати про своїх рідних, близьких і далеких. Бо раптом з’ясується, що хтось із них був репресований (як чоловік маминої сестри Яків Патютко), чи пропав безвісти після останнього повідомлення, що призваний в армію і вантажиться на «Красный Кавказ», який відходить з Одеси, як чоловік другої сестри — В’юн Петро. Так що краще було нічого не знати про родичів. А то раптом випливе, що хтось із них був розкуркулений в часи колективізації чи служив у петлюрівських загонах, чи жив десь за кордоном. При заповненні особових справ навіть ми, які в війну були ще зовсім малими дітьми, відповідали на запитання «чим займалися в час німецької окупації?» (це — у віці 4-6 років!).
Цікавий випадок стався зі мною 10 січня цього року.
Вже досить давно, більше 10 років тому, я хотіла скласти родовід своєї свекрухи –матері мого чоловіка, яка належала до роду Кочубеїв. Вона вже більше 10 років жила в нас, тому я попросила, щоб вона і мій чоловік допомогли мені в цій справі. Я знала, що в неї було кілька сестер, племінники, і сподівалась, що ми легко впораємося з цією роботою. Та не так сталося, як гадалося. Ганна Василівна з великим небажанням і не одразу щось почала робити, але мені нічого не показала і не дала. А тут ще й привезли до нас на кілька днів мого маленького внука, якому тоді було роки два, і потрапив цей листочок паперу йому в руки, а він його чи пом’яв, чи порвав, і прабабусю це так образило, що вона відмовилась повертатись до цієї справи. Я пробувала щось робити сама, та матеріалу виявилось зовсім обмаль.
Коли вже не стало Ганни Василівни, а слідом за нею і її сина, я написала про ці втрати в Умань і Ростов-на-Дону родичам, послала почату таблицю-родовід Кочубеїв, попросила доповнити її відомими їм іменами.
Родичі відповіли, але родичка з Ростова дуже скупо — лише імена і дати народження двох братів і двох своїх дітей, і навіть свою дату народження не сповістила, бо відчувала себе дуже ображеною розпадом СРСР, і тим, що не може тепер так вільно пересуватись по всій території колишнього Союзу, як раніше. І що росіян тепер чомусь дуже не люблять в новоутворених незалежних державах.
Мене таке звинувачення трохи образило, бо в Криму, скоріше, ми, українці, відчували себе упослідженими, не маючи тут ні українських шкіл, ні газет, а за українське слово на вулиці чи в громадському транспорті «русскоязична» маса ображала нас, як хотіла, називаючи нашу мову свинячою, собачою, мужицькою, як і в часи «великої дружби народів», коли тільки один народ був «великим», а його мова — найкраща і найдержавніша... Таблицю мені не повернули і продовження листування не відбулося.
Несподівану союзницю у цій справі я знайшла в Умані. Внучка однієї (наймолодшої) з шести сестер Кочубеїв —Ірина доповнила таблицю-родовід новими даними й іменами. До того ж Іринка розповіла мені, що вона теж, як і я, цікавилась історією родини Кочубеїв. Вона навіть їздила до села Дубова, де колись жило це немаленьке сімейство, знайшла місце, де вже нема будинку, з якого їх змусила розбігтися по світах після розкуркулення «рідна» радянська влада. Там, в Дубові, Іринку вже вважали своєю...
І все ж робота з родоводом ніяк не клеїлась, і так минуло 10 років…
І ось що сталося 10 січня 2014 року.
Коли мати мого чоловіка Ганна Василівна переїхала до нас влітку 1989 року (залишивши державі непогану квартиру в місті Городок поблизу Львова), вона привезла вишиту картину «Дівчинка з собачкою» в багетовій рамі, під склом. Вишивка була поганенька, вже вицвіла від сонця і старості, та ще й велика — 50 на 60 см, тому в кімнаті для неї місця не знайшлось, і висіла вона на балконі. Зараз багет зіпсувався, вишивка зовсім вигоріла, і я вирішила її викинути. Відпорола тканину, натягнуту на картон, а на картоні — великий портрет незнайомого мені чоловіка. Зателефонувала в Умань, розповіла родичам про свою знахідку, але вони нічого про портрет не чули, хоч не раз бували в Городку і спілкувалися з Ганною Василівною. Кілька годин вивчала фотографії, які лежали в альбомах Г. В., відклала, та знову повернулась до альбому, і на цей раз знайшла маленьке фото, з якого, напевно, був зроблений портрет. А на звороті: «На добрий спомин — Максим. 18.03.28 р.». Я майже впевнена, що на портреті — Максим Осадчий — чоловік Ганни Василівни, батько мого чоловіка — В’ячеслава Максимовича Осадчого. Я пригадала, що Ганна Василівна привезла тоді свій великий портрет, але без рами, який зберігався в шафі, порівняла портрети, і не лишилось сумнівів, що це — портрети подружжя, що написані вони однією людиною, зроблені одночасно, і мали б висіти в кімнаті парою.
Виникає запитання: чому портрет чоловіка, який помер від Голодомору 20.06.1933 року (це — напис на іншому його знімку), а Г. В. весь час говорила, що помер він від туберкульозу, використали, як простий шматок картону? Чому не витягла його із забуття, не показала сину і внукам за ті 14 років, які Г. В. прожила при доброму здоров’ї і добрій пам’яті у нас, в Орджонікідзе? Забула про портрет чи сховала його в часи тоталітарного режиму, щоб не пояснювати працівникам «компетентних органів», що це — не петлюрівець, не бандерівець, а простий український учитель, який помер ще в 1933 році. А втім, я не знаю, якого він був віку, і на чиєму боці міг воювати в часи громадянської війни. Не знаю, але якийсь неприємний осад у душі залишився, особливо, коли думаю, що могла просто викинути чи спалити шматок старої ганчірки разом з картоном і портретом, і мої сини і внуки так і не побачили б свого дідуся… Але ця знахідка дала новий поштовх до написання історії родини Кочубеїв. Чи Кочубіїв? Як правильно?
І не просто поштовх, а як ви зараз побачите, вона відкрила інформаційний канал, і інформація, яку я шукала (чи чекала?) більше 10 років, пішла потоком. За два тижні я змогла заповнити таблицю, включивши сюди 46 імен з родини Кочубеїв, які належать до шести поколінь.
Звісно, що інформація не з’явилась сама по собі. Спочатку я відібрала старі знімки з бабусиного альбому і розклала їх по всій кімнаті. На жаль, більшість знімків були безіменними, але на найстаріших — 1928-1933 років дитячою рукою нанесені перші літери імен сестер Кочубеїв: Т, Д, М, Г — Таня, Дуня, Марія, Ганна, на деяких навіть були імена, а на двох — навіть прізвища діток, з яких я дізналась прізвища двох сестер, діти яких були на знімках.
Наступного дня син знаходить в шухляді, якою він постійно користувався останні 7 років, малесеньку записну книжечку з адресами сестер нашої бабусі, хоч коли б не прізвища на знімку дітей, я не знала б, чиї це прізвища. І ще я пригадала, що колись записала в якійсь своїй кулінарній книзі три адреси якихось родичів Ганни Василівни, та не знала, хто вони їй. А прізвища були такі ж, як на знімках.
Знайшла і ще дещо з’ясувала. Одна з адрес у записній книжечці і в «Домоводстві» була київська. Я зателефонувала знайомому до Києва, попросила його знайти мені номер домашнього телефону за вказаною адресою і прізвищем, іменем та по батькові. І вже наступного дня мала цей номер.
Відразу ж зателефонувала, і, на моє щастя, наша родичка — Олена, племінниця моєї свекрухи, яка на 10 років старша від мене, жива, і змогла дати дуже важливу інформацію про своїх рідних. Цю інформацію, крім неї, мені вже ніхто не міг би надати. А я ж могла й запізнитися!..
Про найстарших у моєму родоводі предків, які одружилися після скасування кріпацтва, тобто в 1861 році, я дізналася з автобіографії Ганни Василівни, яку вона таки написала в 1999 році, але, на жаль, там нема навіть імен її сестер, її сина, нема відомостей про її чоловіка, тільки те, що був учителем і помер в 1933 році, та кілька слів про його родину, але теж без імен... Як же залякала «рідна» радянська влада людей, що і через 10 років після розпаду Союзу вони боялись назвати імена своїх ще живих, та й мертвих рідних…
І ще цікавий факт і матеріал для продовження роботи над родоводом.
Чоловік найстаршої з сестер Кочубей — Лідії був військовим (офіцер Червоної армії). В 1938 році він був репресований, але, можливо, в час війни все-таки воював і загинув.
В час німецької окупації старшу дочку Лідії — Юлію (1925 року народження) забрали в Німеччину, де вона працювала на заводі. Познайомилася з сербом, одружились. Визволили їх американці, і молода сім’я виїхала аж в Австралію. Мабуть, здогадувались, що нічого хорошого їй, дочці «ворога народу», та ще й яка жила за кордоном (дарма, що не за своєю згодою), та ще й одружилась не зі «своїм», не варто було чекати.
Дві дочки Юлії, які народились в Австралії, ще до нашої незалежності приїжджали як туристи в Україну, і навіть попросили повезти їх до бабусі в Умань. Побачення тривало аж дві години, але ні прізвища, ні адреси Юлії і її дочок в родичів не залишилось. Знаємо, що є ще й син Юлії — Петер, так що можна починати пошук, знаю навіть як, але поки що не хочеться…
* * *

З автобіографії
Ганни Василівни Кочубей

Мій дід — Максим Кочубей був реєстровий козак. Мав свою гарну садибу над річкою Ревуха, невелике господарство, пасіку, ловив рибу. Мені було 8 років, коли дід Максим помер (тобто в 1918 році).
Мій батько — Кочубей Василь Максимович мав початкову освіту, працював у поміщика секретарем і бібліотекарем. Батько до кінця свого життя любив читати. Мав домашню немалу бібліотеку. (Помер в 1932 році).
Моя мама Юлія Фоківна була дочкою кріпаків. Мамина мама Надєжда і батько її, а мій дід Фок Фадеєвич в молодості були кріпаками. Мій дід Фок обслуговував суддю, там і навчився читати й писати.
Бабушка Надя мені часто розказувала, як жили люди за кріпацтва. Їй було 18 років, коли скасували кріпацтво (тобто вона була 1843 року народження). Тоді вони з дідом Фоком одружилися.
Мої батьки (Василь Максимович Кочубей і Юлія Фоківна) одружилися в кінці 1898 року. Батько залишив роботу у поміщика, закупив орної землі 20 га, побудував гарний будинок на 4 кімнати. Кухню і прихожу на підвалі, великий двір, хліви для скотини, засадив садок і вів господарство до 29 року.
В 1929 році попав під розкуркулення. Все майно забрали, виселили з дому. Ми, діти, всі вже були дорослі, крім сестри Марії. Їй тоді було 8 років (насправді, 10 років), її виключили із другого класу як дочку розкуркуленого, але згодом вона закінчила технікум, а після війни — інститут.
І ще трохи моїх думок про сім’ю Василя Кочубея.
Очевидно, був він розумною, працьовитою людиною, якщо, залишивши роботу у поміщика, зміг купити 20 гектарів землі і завести своє господарство, мати шестеро чи семеро дітей. Всі дівчата були освіченими, багато читали (моя свекруха багато читала до самої смерті в 93 роки). Співали в хорі, займались в сільській «Просвіті». На старих фотографіях бачимо гарно вбраних панночок, а не замучених тяжкою працею на колгоспних полях селянок, яких нам показували в фільмах про колгоспне село (навіть в таких залакованих, як «Кубанські козаки»). Але це вже інша історія…

Алла Миколаївна ОСАДЧА
м. Феодосія

А. М. Осадча із сином Віталієм і внуком Богданом

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2014 > Тема "Крим - наш дім"