Версiя для друку Обговорити в форумi

Сонячній людині, автору безсмертної «Червоної рути» Володимиру Івасюку у березневі дні мало б виповнитися 65 років. А він пішов за межу зовсім молодим, тридцятилітнім. І протягом цього часу не вщухають чутки і припущення навколо трагічної загибелі видатного композитора, а крапки над «і» ще й досі остаточно не розставлені. Лише час розставляє все по своїх місцях. Тому не дивно, що талант Володимира Івасюка не потьмянів з часом, не розчинився у мороці небуття. Його пісні, як і багато років тому, залишаються популярними. І головне, що ці пісні співає молодь, а зовсім юні ровесники Незалежності прискіпливо вивчають життєвий і творчий шлях композитора. «Приваблює те, що луганська дослідниця Ірина Філіпенко опрацювала великий масив існуючої на сьогодні літератури про В. Івасюка, що безпосередньо спілкувалася з багатьма із тих, кому випало щастя знати його особисто, — пише у передмові до есею «Володимир Івасюк: перлини духовності України» Парасковія Нечаєва. – А ще – її безстрашне бажання розібратися в усіх проблемах, що існують навколо таємниць трагічної смерті великого митця».

ДЖЕРЕЛА ЖИТТЯ Й ТВОРЧОСТІ

Дослідники наголошують на винятково важливій ролі батька у формуванні світогляду Володимира Івасюка. Михайло Івасюк народився 25 листопада 1917 року у містечку Кіцмань, що на Буковині. У його долі, мов у краплині води, відбилася трагічна доля поневоленого українського народу. Оскільки Буковина на той час перебувала під владою Румунії, тож зрозуміло, що у жодному навчальному закладі краю не чутно було жодного слова українською мовою. У ліцеї Михайло Івасюк досконало опанував румунську, французьку, німецьку, польську мови, а також латину. На жаль, українська лишалася мовою «внутрішнього користування». Щоб не потрапити до румунського війська, змушений був перейти румуно-радянський кордон (село Завалля, що на Покутті), де вже панувала більшовицька влада. Прагнув здобути освіту в одному з університетів, але… потрапив на цілих сім років до таборів ГУЛАГу. На щастя, вдалося вижити після років поневірянь. У рідному містечку викладав французьку мову. Закінчив Чернівецький університет, мріяв про наукову роботу. До речі, професійно вивчав фольклор, збирав і видавав буковинські казки та пісні. Чи не звідси ота любов Володимира до народних джерел? У 1964 році Михайла Григоровича Івасюка запросили на викладацьку роботу до Чернівецького університету. Був справжнім поліглотом, керував літературною студією «Сонячні кларнети». Доля заповідалася на щастя, на добро. Володимир Івасюк прийшов на світ Божий 4 березня 1949 року. Пісенна Буковина, містечко Кіцмань – його мала та велика Батьківщина, його Всесвіт. Що ж, у творчій родині, в атмосфері любові та взаємоповаги виховувалося трійко дітей – Володя, Галина та Оксана. Змалечку Володя виявив любов до музики. Батьки розуміли, що талант сина треба розвивати, тому разом з громадою Кіцманя клопоталися про відкриття музичної школи. У п’ятилітньому віці Володимир Івасюк починає навчатися по класу скрипки. Віртуозна гра малого скрипаля настільки вражає краян, що одна з мешканок Кіцманя дарує дитині скрипку! На жаль, батьки тривалий час не могли купити синові рояль. Такий щедрий дарунок з’явився лише після того, як Михайло Івасюк одержав гонорар за роман «Червоні троянди». Викладачі переконали батьків, що музичний талант сина потрібно усіляко підтримувати та плекати. Володя вчиться у Київській музичній школі для обдарованих дітей імені М. Лисенка, але відірваність від рідної домівки, велике навантаження далися взнаки, і невдовзі почалися проблеми зі здоров’ям. Батьки забирають хлопця додому, і Володимир вчиться у музичній школі у рідному Кіцмані. У 1964 році при школі створено ансамбль «Буковинка», до репертуару якого Івасюк написав свої перші пісні. Ансамбль «Буковинка» виконує твори М. Скорика «Карпати», «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч», пісні самого Володимира Івасюка «У двадцять літ», «Моя пісня», «Ласкаво просимо». Ансамбль швидко стає популярним, про дебют Володимира Івасюка починають писати у пресі. Здавалося б, творча зірка талановитого композитора й поета сяятиме на безхмарному горизонті безкінечно. На жаль, такі дива бувають лише у казках. У реальному житті на перешкоді творчо обдарованих особистостей виникали перешкоди (надто коли творити доводилося за тоталітарних умов). Володимир Івасюк справді був усебічно обдарованою особистістю, але закінчити школу із золотою медаллю завадив прикрий (навіть абсурдний) випадок. Якось на прогулянці комусь із однокласників спало на думку «приміряти» свого картуза …гіпсовому Леніну. Можна лише собі уявити, який зчинився галас. На Леніна! Картуз! Що ж, якщо за подібну «провину» карали українських патріотів уже у незалежній Україні, то за радянських часів подібна витівка обернулася для юнаків величезними неприємностями. Хлопців не лише затримали на 15 діб, але й відкрили так звану «Справу Володимира Івасюка», яка пізніше завадила його навчанню у медінституті. Звісно, що про золоту медаль «неблагонадійний» юнак міг лише мріяти, а у шкільному атестаті з’явилися четвірки з історії СРСР і суспільствознавства.

ЧЕРВОНА РУТА – КВІТКА НАДІЇ

Невдовзі родина переїжджає до Чернівців, де Володимир успішно складає іспити та вступає на перший курс лікувального факультету. Проте «доброзичливці» не дрімали і невдовзі вже доповіли інститутському керівництву про його «справу з пам’ятником», і через це 31 серпня 1966 року Володимира було відраховано з інституту. Потрібно було, як це було заведено, заробляти робітничий стаж. Івасюк працює на заводі «Легма» слюсарем, але не залишає своїх музичних студій. Обдарованому юнакові пощастило, адже йому доручили керувати заводським хором! Це була неабияка перемога, адже незабаром хор під керівництвом Володимира Івасюка посідає призові місця на різноманітних конкурсах художньої самодіяльності! До речі, хор виконував також пісні, написані самим Володимиром. Доля усміхнулася талановитому юнакові, і вже 1 вересня 1967 року Івасюк знову поспішав на заняття до Чернівецького медичного інституту. І знову розпочалася наполеглива робота над музичним матеріалом, цього разу вже в оркестрі народних інструментів «Трембіта». А невдовзі Володимир створює власний камерний оркестр, репетиції якого часто відбувалися у нього вдома, на вулиці Б. Хмельницького. 18-річним юнаком Володимир працює над створенням «Червоної рути», якій судилося стати легендою не лише української естради. 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності кількох тисяч глядачів під час прямої трансляції телепрограми «Камертон доброго настрою» відбулася прем’єра «Червоної рути», яка зовсім скоро принесла славу автору. А пісню виконував зовсім юний Володимир Івасюк та викладач педагогічного училища Олена Кузнєцова. У своїх спогадах його батько, Михайло Івасюк, відзначає інтерес сина до фольклору: «Промовистий фотодокумент: Володя стоїть біля пам’ятника Володимирові Гнатюку у Львові (1973 рік). І це не випадково. Володі, молодому збирачеві українських народних пісень на Буковині, імпонувала особистість видатного фольклориста й етнографа. Син з глибоким пієтетом ставився до наукової спадщини вченого, з особливим інтересом перечитував його монументальну працю «Коломийки», видану у 1906 році у Львові Науковим товариством імені Т. Г. Шевченка. У цій книжці він натрапив на рядки: «Назбирала троєзілля, червону рутоньку, та схотіла зчарувати мене, сиротоньку». Для вісімнадцятирічного музики, закоханого в рідний фольклор, чуйного до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами, особливо гірськими, шукав ключ до розуміння таємничого поняття, в якому відчув живильний подих поезії, вібрації пісні. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, в Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом чистого й вічного кохання». Батько згадував, як син з юнацьким натхненням працював над «Червоною рутою» і «Водограєм», задум якого навіяв йому Косівський водоспад Гук… 1971 року світ побачив перший український музичний фільм «Червона рута», який знімали майже весь серпень у мальовничому куточку Карпат – Яремчі. У зйомках кінострічки взяли участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка», «Росинка», «Карпати». Прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика, Громцева. Цей фільм став знаковим у творчій долі Володимира Івасюка, започаткувавши його творчу співпрацю зі співачкою Софією Ротару. В тому ж році «Червону руту» визнано піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня-71». Успіх чекав також на пісню «Водограй», яка стала переможницею на пісенному конкурсі «Пісня-72» та міжнародному конкурсі естрадної пісні «Сопот-74». Прикметна деталь: на престижному міжнародному змаганні вперше прозвучала українська пісня! У житті самого Володимира Івасюка теж відбулися зміни: на пропозицію ректора Львівського медичного інституту М. Даниленка він переїздить на навчання до Львова. Одночасно вступає до Львівської державної консерваторії на підготовче відділення композиторського факультету. Львівський період став плідним у творчому житті Володимира Івасюка. Композитор створив низку визначних пісень: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Парадокс: популярність Івасюка зростала, коло шанувальників розширювалося, але… Новина приголомшила, напевно, не лише самого Володимира. У липні 1976 року його було виключено з консерваторії. Офіційне пояснення – пропуск занять. Знову потрібно доводити, що маєш бути серед студентів… На цьому непростому життєвому етапі важить підтримка друзів. Володимира Івасюка підтримує Ростислав Братунь, завдяки якому Івасюк поновлюється у консерваторії (потрапив до класу Лєшека Мазепи). І знову розпочався період творчого піднесення. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень «Моя пісня», Володимира запрошують на інтерв’ю, про нього пишуть у газетах… 22 квітня 1979 року Володимир Івасюк приїжджає у Хмельницький для участі в журі III республіканського конкурсу комсомольської й патріотичної пісні. 24 квітня повертається до Львова, йде до консерваторії…

ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»

Додому його ані цього дня, ані протягом наступних так і не дочекалися… 18 травня 1979 року у військовій зоні Брюховецького лісу неподалік Львова було знайдено мертвого Володимира Івасюка… Дослідниця Ірина Філіпенко присвячує смерті композитора цілий розділ, називаючи цю смерть загадковою… Справді, минають десятиліття, а навколо смерті Володимира Івасюка досі багато таємничого і незрозумілого. «Протягом десятиліть нашої історії, — пише Ірина Філіпенко, — спостерігається жахлива закономірність: загадковою смертю повсякчас помирали люди, які мали сміливість кинути виклик владі». На жаль, мусимо констатувати, від цієї жахливої закономірності ми не позбулися і досі. Попри те, що вже давно живемо у незалежній державі (в усякому разі, до певного часу ми в це вірили). Утім, є, напевно, у цьому загадковому ланцюжку смертей певна закономірність. І назва цьому доволі проста – усіляке зло має бути покарано. Незалежно від того, коли воно (зло) було скоєно. У випадку з композитором Івасюком цього не сталося, тож не дивуймося, що в наш час ми так само не маємо відповідей на багато запитань. Звісно, після раптового зникнення відомого композитора громадськість забила на сполох. Але міліція… свідомо затягувала час, не поспішаючи з відкриттям справи. Яка іронія долі! Так само не поспішали реагувати «компетентні органи» на зникнення активістів Майдану, усіляко уникаючи відповідальності. Жахливо, але й досі серед зниклих безвісти активістів Майдану сотні не названих імен. Що ж, доводиться лише констатувати, що історія вчить тому, що нічому… не вчить? Чому не засвоєні гіркі, трагічні уроки минулого? Все, що під грифом «таємно», рано чи пізно буде розсекречено і явиться на світ Божий. От тільки даремно згаяного часу вже ніколи, ніколи не повернути! Слідство у справі Володимира Івасюка відразу уникало очевидних фактів, натомість, вперто нав’язуючи думку про його нібито душевну хворобу. Звісно, подібні «експертні оцінки» викликали чимало запитань. Тому, щоб покінчити із зайвими розмовами у суспільстві, прокуратура 4 червня 1979 року зробила офіційну заяву в засобах масової інформації: «Причиною смерті Володимира Івасюка є самоповішення, чутки про інші обставини смерті є вигадкою». Що ж, знайомий мотив: сам себе задушив і… повісив. Звісно, зазначають дослідники, нині, коли від трагічної події минуло понад 30 років, все складніше дізнатися правду про смерть композитора-патріота. Переважна більшість документів, які б могли пролити бодай якесь світло, або знищено, або перебувають за кордоном.
Заради справедливості треба сказати, що вже за незалежної України, у 2009 році, Генеральна прокуратура поновила розслідування причин трагічної смерті автора «Червоної рути». Родичі митця, інтелігенція сподівалися, що заплутана справа нарешті зрушиться з місця. Працівники ГПУ теж переконували громадськість, що їм вдасться розкрити цю справу. У заяві прокуратури, зокрема, йшлося, що свого часу не було досліджено усіх фактів, як того вимагав кримінально-процесуальний кодекс. Крім того, попереднє слідство не відпрацювало версії умисного вбивства та інсценування самогубства. На щастя, серед живих ще є чимало свідків, які знали композитора; також збереглися ще протоколи та кримінальна справа. Утім, райдужним сподіванням так і не судилося здійснитися, а тодішнього Генпрокурора невдовзі усунули з посади… Далі, як ми знаємо, для України настали не найкращі часи. Зрештою, варто назвати речі своїми іменами. Україна потонула у мороці тотальної брехні, безправності та зневіри, які, зрештою, призвели до подій, що в новітній історії вже охрестили Революцією Гідності. Вельми промовиста назва для нації, яка здатна підвестися з колін… Тож чи не настав час знову повернутися до подій більш ніж тридцятилітньої давнини, аби нарешті розставити усі крапки над «і»? Аби ім’я поета й композитора Володимира Івасюка не було спаплюжено усілякими брехливими домислами та інсинуаціями?

ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС

Відомо, що пісні Володимира Івасюка мали величезну популярність у народі, тому провести його в останню путь зібралися тисячі людей. Компартійна влада у Львові намагалася зупинити людське море, але зробити це було неможливо. Лише після тривалих перемовин з родичами та усіляких умовлянь міськком партії дозволив поховати видатного композитора на Личаківському цвинтарі. А от товариша Володимира Івасюка, поета Ростислава Братуня, навіть намагалися не пустити на похорон. Звісно, що жодна заборона не могла стримати людей, вдячних незабутньому композитору за його талант та безмежну любов до України. Наслідки не забарилися: невдовзі Ростислава Братуня було усунено з посади голови львівської організації Спілки письменників. Символічно, що день поховання Володимира Івасюка випав на 22 травня – 1861 року так само було перевезено тіло Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. Очевидці, що були присутні на похороні Володимира Івасюка, не випадково згадували про цей промовистий збіг. На могилу Володимира Івасюка лягли оберемки живих квітів, а люди залишали записки і щемливі зізнання у любові. Це й не дивно, адже шанувальники творчості Володимира Івасюка мешкали в різних країнах світу. До речі, одним з його друзів був композитор Олексій Екімян, відомий слухачам як автор шлягерів радянської естради: «Снігопад», «Сонячний дощ», «З чим порівняти любов». Під впливом Івасюка Екімян навіть написав кілька популярних пісень українською мовою! А щоб краще зрозуміти й відчути пісню, він попросив Юрія Рибчинського познайомити його з Володимиром Івасюком, творчість якого дуже шанував. Награвши свої мелодії, він знайшов поетів, які на них написали тексти, а потім наважився попросити Володимира знайти для цих пісень виконавців. Як згадують друзі Івасюка, він завжди намагався допомогти доброю порадою. Тож порадив Екімяну один з найбільш популярних гуртів Радянського Союзу – ВІА «Арніка». І вже 1975 року шанувальники української пісні почули альбом з чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина», «Довга дорога». Після цього генерал-майор Екімян настільки захопився українською мовою та культурою, що коли у Києві записували платівку з його піснями, він приїхав в українській вишиванці. Екімян, обіймаючи посаду керівника карного розшуку Москви, після смерті друга зробив спробу з’ясувати причину його смерті. Можливо, навіть наблизився до її розгадки… Як відразу надійшла трагічна звістка: Олексій Екімян загинув у катастрофі, яку, за трагічним збігом обставин, знову нарекли загадковою… Чи не забагато загадок і таємниць у нашій новітній історії? Чи не час зняти гриф «цілком таємно» з документів, які назавжди поховали правду про своїх жертв? Та, попри все, ніхто не в змозі підтяти крила пісні. Володимир Івасюк залишився у пам’яті своїх шанувальників як автор пісень «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Водограй». Ці пісні ще задовго до незалежності пробудили в українцях приспаний національний ген, визначальний для нашої ідентичності. «Пісні Володимира Івасюка, — писав його педагог Лєшек Мазепа, — це яскравий слід і барвистий, самобутній узор в чудовій вишиванці національної пісенної історії української музики…». Розмірковуючи над «феноменом Івасюка», маємо усвідомити, що він ніколи б не відбувся без заглиблення у ту глибочінь, ім’я якій – Україна.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2014 > Тема "Українці мої..."