Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

22 травня — день перепоховання Т. Г. Шевченка

Духовний пастир нації і людства — до таких величних особистостей відносять Тараса Григоровича Шевченка. Бо ж його ім’я шановане і знане в кожній країні, а твори перекладені мовами багатьох народів. Справді пророчими виявилися слова Пантелеймона Куліша, сказані під час поховання поета на Смоленському цвинтарі в Санкт-Петербурзі у березні 1861 року: «Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер... всюди він був би між своїми». Ще за життя Шевченка, у 1859 році, у листі до нього М. Максимович зазначав, що на «правому березі Дніпра ви стали особою міфічною, про яку йдуть уже перекази і легенди, нарівні з переказами старих часів». Видатний російський критик М. Добролюбов вбачав у Шевченкові «поета цілком народного, такого, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і почуттів перебуває у цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думою, а й обставинами життя був із ним міцно і кровно зв’язаний». Народний поет Т. Шевченко, як влучно підмітив Євген Маланюк, є «вершиною всенаціонального творчого духу», і водночас він є «вершиною нашої національної культури». Його чарівне і вогненне слово, його буремний і волелюбний дух завжди витав і витає над Україною, її степами, лісами, річками.
Виходець із родини кріпака, він оспівав неволю свого народу, народів світу, гучно закликав боронити волю так, як колись її відстоювали батьки, діди, прадіди. Воля і правда були для нього найбільшими життєвими цінностями. Домогтися ж їх можна лише шляхом визвольної боротьби — повстанням. Саме тому й звертався поет до свого народу із закликом «прозріти», «кайдани порвати», усвідомити себе українцями, господарями своєї землі, своєї долі, своєї держави. І народ прозрівав. Він своїм генієм, своїм словом осягнув усе складне й суперечливе українське життя, всю трагічну історію України, закликав співвітчизників:

 Свою Україну любіть,
 Любіть її... Во время люте,
 В остатню тяжкую минуту
 За неї Господа моліть.

Шевченко своїм натхненним, правдивим і зрозумілим для кожної звичайної людини словом розхитував Російську імперію так, що сам цар настільки перелякався, що запроторив його на довгі роки до солдатчини, заборонивши при тому писати і малювати. Слово поета пломеніло, збуджувало змертвілу думку й освітлювало шлях до волі і помсти, до розправи над кривдниками.
Проте Шевченко і у тих жахливих умовах був вільним душею і вірив, що «розпадеться світ неволі, світ сонця засвітить». Навіть повертаючись із заслання, де його фізично і духовно катували, він щиро зізнається: «Мені здається, що я достеменно такий, як був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не помінялася». Поет, за його ж висловом, «карався, мучився, але не каявся». Послані, ймовірно, з Петербурга офіцери таємно пропонували йому «написать хоть два рядка во славу царя и он сразу же будет возведен в офицерский чин и получит дворянство». Від таких пропозицій відступництва і ренегатства Шевченко рішуче відмовлявся, й цар цього йому не пробачив, заборонивши жити в Україні, й до останніх днів життя пильно стежив за ним, боячись, як і раніше, його слова й спілкування з народом, і не лише українським, а й іншими, в тому числі й російським. Одухотворений національною ідеєю, Шевченко був особливо небезпечний для російського царизму та його прислужників, таких, як В. Бєлінський, який бездушно заявляв: «Мені не шкода його (тобто Т. Г. Шевченка. — авт.), був би я його суддею, я вчинив би не менше. Я почуваю особисту ворожість до такого роду лібералів... вони дратують уряд». Бо ж тільки національний дух спроможний спрямувати народ до здобуття кращої долі. Людина безнаціональна, що не має власного «я», є загубленою й нагадує літак без штурвала. Шевченкова національна ідея, висловлена поетичною й зрозумілою мовою, оволодівала сучасниками поета й майбутніми поколіннями. Це слідом за його Гамалією, Гонтою, Залізняком, Тарасом Трясилом у 1917-1920-х роках українці виборювали свою волю, свою державність і гинули за це. Саме отаких свідомих українців-патріотів зображує Павло Тичина у вірші «Пам’яті тридцяти» (1918), який за радянської влади заборонявся:

 На Аскольдовій могилі —
 Поховали їх —
 Тридцять мучнів українців
 Славних молодих...
 На кого завзявся Каїн,
 Боже, покарай!
 Понад все вони любили
 Свій коханий край!
 Вмерли в новім заповіті
 З славою святих,
 На Аскольдовій могилі
 Поховали їх.

У СРСР Шевченка вшановували лише як «співця інтернаціоналізму та класової боротьби», — він, мовляв, був далекуватий від національної ідеї, що проголошувала-ся буржуазно-націоналістичною, а отже, і свого народу.
Шевченко, як відомо, нещадно таврував «панівні верстви» різних національностей за збиткування і нехтування людиною праці. Одначе доля українського народу, його незалежності, державності була для нього провідною і вона знайшла відображення у кожному його творі будь-якого жанру. Особиста доля поета мало бентежила, а за долю України він вболіває постійно і все своє життя. У поезії «Мені однаково...» (1847) він промовисто заявляє:

 Мені однаково, чи буду
 Я жить в Україні, чи ні.
 Чи хто згадає, чи забуде
 Мене в снігу на чужині —
 Однаковісінько мені...
 Та не однаково мені,
 Як Україну злії люде
 Присплять, лукаві, і в огні
 Її, окраденую, збудять...
 Ох, не однаково мені.

В іншому вірші поет звертається до свого народу із палким закликом любити свою Вітчизну за будь-яких обставин, любити її так, як беззавітно любить її він:

 Я так її, я так люблю
 Мою Україну убогу,
 Що проклену святого Бога,
 За нею душу погублю!

Слово Шевченка народ завжди шанував, завжди йому вірив, але не міг повірити в смерть поета, вважаючи його живим і що він переховується від жандармів чи перебуває у Сибіру, а в могилі на Чернечій горі знаходяться свячені ножі, якими незабаром будуть вирізати панів, поміщиків та царських чиновників так, як це описано в славнозвісній поемі «Гайдамаки». Таких переказів, оповідань і розмов боявся російський царизм, особливо його запопадливі чиновники. Свідченням цьому може бути лист предводителя канівського дворянства Янковського київському губернаторові, в якому повідомлялося, що «...есть рассказы о спрятанных в могиле над прахом Шевченко священных ножах.., о неисчислимом множестве казаков, рассыпанных по всей Украине, от Хортицы до Тамани — по всему Запорожу — понад Днепром и в других странах, они соберутся в Канев совершить то, что проповедывал отец Тарас Шевченко». Наприкінці листа він пропонує: «...Разрыть эту могилу и показать народу, что этих ножов вовсе не было». Пізніше, саме з боязні, російський царизм забороняє відзначення 100-річчя від дня народження поета, але народні маси під час своїх виступів беруть його твори на озброєння, з їхньою допомогою ганьблять російський царизм. Відомі рядки з балади «Причинна» дещо перефразовуються й співаються як заклична революційна пісня:

Реве та стогне люд голодний,
Собі свободу добува.
А з ним воює цар негодний,
Всю землю кров’ю залива.

До спадщини Великого українського Кобзаря, якого Луї Арагон назвав «класиком для всіх народів», народи світу звертаються в найтяжчі, найскладніші періоди свого життя, своєї історії.
В роки Другої світової війни, зокрема з дня зненацького нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, а отже, і на Україну, слово Тараса Григоровича Шевченка стає тією могутньою духовною зброєю, яка вселяла народам світу віру в неминучу перемогу над ворогом. Уже в перші дні війни зазвучала по центральному радіо з Москви мелодія на слова поета «Реве та стогне Дніпр широкий», а його «Заповіт» виконувався на різних радіохвилях як гімн України після, звичайно, гімну Радянського Союзу. В цей же час з’являються плакати на слова Т. Г. Шевченка. Поширений був плакат, на якому зображена на повний зріст постать поета, а поряд з ним крокують козаки в національному одязі, а за ними червоноармійці зі зброєю, а під малюнками закличні патріотичні рядки поета:

 ...Вставайте,
 Кайдани порвіте
 І вражою злою кров’ю
 Волю окропіте.

Слово Т. Г. Шевченка в роки воєнного лихоліття було настільки популярним, настільки глибоко духовним, патріотичним, що до газет, журналів, спілок письменників, видавництв бійці з фронту надсилали листи з проханням віднайти для них дорогоцінний «Кобзар» або інші твори поета. Незважаючи на фінансову скруту, коли потрібно було виготовляти зброю для фронту, держава віднаходила кошти для видання не лише «Кобзаря», а й інших творів поета, зокрема поем «Сон», «Єретик», «Гайдамаки», «Катерина» та інших. Лише у 1942 році в Уфі було видано «Кобзар» накладом більше 100 000 примірників. Фронтовики сприймали величну патріотичну духовність «Кобзаря», його віршів і передавали книжечку для прочитання іншим, записуючи почасти на його сторінках власні поезії.
Дмитро Косарик у статті «Знову Тарас німцям лиха натряс», опублікованій 1944 року в газеті «Правда Украины», наводить отакий віршований напис, який є, власне, солдатською молитвою перед боєм:

 В тяжку годину, брате мій,
 Молись по книжечці оцій,
 То, їй-же богу, легше стане,
 Надія в душу тобі гляне,
 Посилить віру в праве діло,
 І в бій тоді іди вже сміло
 За щастя й волю України
 І вір, що правда не загине,
 Зерно, яке посієш ти,
 Зійде, зросте і дасть цвіти.

У вірші «Лист» українська поетка Марія Грудницька майстерно виписує могутню силу впливу творчості Т. Г. Шевченка, зокрема його «Кобзаря», на формування патріотичної свідомості бійців фронту, які без слова поета не мислили свого життя в складних бойових умовах:

І от я прошу вас,
пришліть мені «Кобзар»,
Пришліть живе
могутнє слово бою.
Нехай сильніший буде мій удар,
Нехай міцніше
я стискаю зброю.
Пришліть мені,
пришліть мені «Кобзар»,
Я з ним могутній
непоборний воїн,
Маленьку книжечку —
дорогоцінний дар
Пришліть на номер
пошти польової.

Одухотворений відчуттям близького визволення з-під фашистської неволі, український народ співав пісні на слова Т. Шевченка, якого окупаційна влада забороняла. За читання «Кобзаря» було найвище покарання — розстріл. Фашисти руйнували пам’ятники поету, намагалися розрити й знищити його могилу на Чернечій горі. Гітлерівські словоблуди намагалися знеславити поета, оббрехати його. Вони спотворювали його біографію, знецінювали найвизначніші художні полотна, силкуючись всіляко довести, що це постать буденна, в літературі випадкова і на неї не варто звертати уваги. Вона, мовляв, міфізована. Приміром, у газеті «Наше слово» було опубліковано статтю Еріха Коха, в якій він паплюжив українців за те, що вони захоплюються творами Шевченка, піснями бандуристів, і радив усе це позабути, а більше думати про фізичну працю в Німеччині, яка буде найвищою для них насолодою. Той же Еріх Кох в іншій статті під назвою «Год немецкой Украины» писав: «Иногда Украину рассматривают сквозь несколько романтические очки. Сентиментальное любование пейзажами и увлечение разным национальным убранством становится уже чрезмерным. Возникла определенная мода на Шевченко».
Відшуміло криваве воєнне лихоліття. Змінився і статус Шевченка — співця Волі і Правди, борця за визволення рідної землі від будь-яких окупантів. Владні радянські структури відводять тепер йому зовсім іншу роль — пропагандиста інтернаціоналізму, дружби народів, особливо російського й українського, запеклого викривача українського буржуазного націоналізму, наслідувача ідей російської революційної демократії. Особливо ж наголошується на протистоянні Т. Г. Шевченка як «революційного демократа» і П. О. Куліша — «буржуазного націоналіста» й зовсім не береться до уваги листування митців. А між тим в одному з листів Т. Шевченко писав П. Кулішу: «Спасибі тобі, богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і особливо спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитав і третій раз і все-таки не скажу більш нічого як спасибі... Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов...».
У радянські часи щорічно відзначалися роковини від дня народження поета, але... заборонялося виконувати хором його «Заповіт», в якому є такі рядки:

 Поховайте та вставайте,
 Кайдани порвіте
 І вражою злою кров’ю
 Волю окропіте,

які можновладцям здавалися крамольними. Зазнавали переслідувань студенти, які збиралися біля пам’ятника поету, що височіє в сквері навпроти Київського університету його ж імені, у дні народження митця та перепоховання. Заборонялося покладання квітів.
Зі здобуттям Україною незалежності пристрасті навколо імені поета не лише не згасають, а загострюються і набирають політичного, почасти антидержавного забарвлення, спрямованого на розпалювання національної ворожнечі між народами, зокрема між українцями і росіянами. Пагубність такого протистояння усвідомлював поет і пророкував, що:

 ...забудеться срамотна
 Давняя година,
 І оживе добра слава,
 Слава України,
 І світ ясний, невечерній
 Тихо засіяє...
 Обніміться ж, брати мої,
 Молю вас, благаю!

Але імперські русошовіністи, про яких ще В. І. Ленін писав, що «великорусский национализм... хуже всех, благодаря его насильственному характеру», примирятися не бажають. В той час, як народи усього світу уславлюють Т. Г. Шевченка як свого заступника і борця за свою волю і долю, вони підпалюють Хату-музей, в якій народився поет, збиткуються над пам’ятниками, обливають їх фарбою й всіляко ганьблять його ім’я у своїх недолугих публікаціях, спрямованих на підрив державності України. Бульварна місцева преса друкує психічно-хворобливий виверт якогось Бузини, що намагається «зіпхнути Шевченка з п’єдесталу», спростувати міф про його величність, обираючи для цього деякі епізоди з життя митця. Ще О. Пушкін колись застерігав майбутні покоління, щоб «в его грязном белье не ковырялись», маючи на увазі своє особисте життя, бо він також людина, для якої властиве все людське. Пасквілянтам і недоброзичливцям О. Пушкін казав: їм «мало бачити Байрона на троні, вони хочуть побачити його ще й на нічному горшку», вони настільки примітивні й ниці, що «радіють приниженню високого, слабкостям могутнього духу». Морально убогі бузиністи та їхні спільники Тарасове життя розглядають з позицій своєї гнилої смердячої душі й показують, власне, себе. Та як би не біснувалися запеклі вороги українського народу і української державності, за що поет віддав своє життя, вони безсилі загасити всенародну і всесвітню повагу до нього, який виборював і виборює свободу для всіх закабалених народів і вічно буде ними шануватися і з ними жити. Саме на цьому наголошувала Леся Українка у вірші «На роковини» (1911):

 Він перший за свою любов
 Тяжкі дістав кайдани,
 Але до скону їй служив
 Без зради, без омани.
 Усе змогла й перемогла
 Його любов і сила,
 Того великого вогню
 І смерть не погасила.

Наостанок варто навести запис у книзі відгуків, який залишила, відвідавши могилу Т. Г. Шевченка у Каневі, його колишня наречена Ликера Полусмак: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій День ангела. Подивись на мене, як я каюсь». Цей запис закликає всіх, хто завинив перед поетом, — покаятись.

Петро КИРИЧОК
(З архіву «КС)

«ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ» — так київський художник Олександр МЕЛЬНИК, головний організатор щорічних всеукраїнських художніх виставок «Від Трипілля до сьогодення», бачить похорон Тараса Шевченка... Перед труною йшли дівчата у вишитих сорочках, яскравих вінках і стрічках і голосили...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2014 > Тема "Українці мої..."