Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

До 9 травня у Львові готувалися серйозно. І силовики, і громадськість. Чому? Звісно, чекали провокацій. Щоправда, вони відбулися в інших містах, а в столиці Галичини було спокійно. Може, тому, що провокаторам було не до Львова, та й міліції було досить багато. Звичайно, про цю дату кожного разу думаєш із сумом: ветеранів стає все менше і менше... Якихось п’ять чи шість років тому я провідував старенького професора саме на цю дату і мимоволі (поталанило страшенно!) став свідком того, як до нього завітали троє друзів-однополчан. Всі вони разом визволяли Україну, всі щороку святкували цю дату. Було їм далеко за 80, але вони були жвавими, оптимістичними, навіть по чарці випили. А розповіді які цікаві були! Тепер вже нікого з них не залишилося в живих, бо час бере своє. Фактор часу не міг не вплинути і на нинішнє свято: біля кожного з ветеранів негайно вишиковувалася черга журналістів-телевізійників та фотографів. Дехто підходив, дарував квіти, дякував за внесок у розгром фашизму. А ось георгіївських стрічок було мало. Лише у одного чолов’яги помітив, але той навряд чи воював, бо йому й сімдесяти немає. Попросив дозволу сфотографувати, а він підозріло мені: «А зачем?». Я пояснив, що для газети. Щоб доказ був, що львів’яни на стрічку реагують нормально, спокійно. А потім пожартував, обвівши поглядом велику кількість правоохоронців: «Ну й охорона у вас сьогодні!». Мав на увазі велику кількість міліції. Він чомусь незадоволено буркнув: «Есть от кого охранять». Здається, це був єдиний похмурий чоловік упродовж дня. Решта ж людей або клали квіти, або дякували нечисленним ветеранам. Помітив і самооборонівців, які стояли невеличкими гуртами, щоб запобігти провокаціям. Може, це їх остерігався чоловік з георгіївською стрічкою? Але вони, здається, чекали заїжджих «гостей». До кого — до кого, а до ветеранів вони точно не мали жодних претензій.
Того дня на Марсовому полі я познайомився з молодими донеччанами, які приїхали до Львова... на розвідку. Жити в сепаратистському Донбасі їм стало нестерпно. Сказали, що коли вдасться знайти роботу, то куплять хоч старенький будинок в селі, тільки б не повертатися туди, де викрадають і вбивають проукраїнських активістів, де сепаратисти і кримінальники відчувають себе повновладними господарями регіону. У Львові їм дуже подобається — місто й без того гарне, а тепер у травні — це просто рай! Славко і Люба (прізвища просили не вказувати, аби не зашкодити родичам) ходять серед ветеранів, фотографуються біля Вічного вогню, слухають спів солов’я. Тут багато зелені на схилах, і навіть велика кількість правоохоронців не в силі порушити весняну ідилію.
Потім ми звернули увагу на приємну російськомовну жінку середніх років, яка давала інтерв’ю телевізійникам. Вона говорила журналістам про те, що ніхто її, росіянку, у Львові не ображає — мало того, вона дружить... з українськими націоналістами. Зокрема, з колишньою підпільницею, зв’язковою Романа Шухевича Дарією Гусяк. Звичайно, це заспокоїло гостей Львова, які слухали розповідь. І сам знятий сюжет, сподіваюся, «просвітить» багатьох телеглядачів з Південного Сходу, якщо вони дивитимуться цю передачу. Приємно здивованими були й мої донецькі друзі. Вони багато чули про головнокомандувача УПА генерала Шухевича, та й зв’язкову Дарку Гусяк пам’ятають по фільму «Нескорений».
Висловили бажання познайомитися з нею. Я подумав, що це й справді була б символічна зустріч людей трьох поколінь: підпільниця, яка не так давно відзначила своє 90-ліття, донька російського солдата, який визволяв Україну, і молоде подружжя з Донбасу. Поговорив з Регіною Іванівною (так звали комунікабельну російськомовну львів’янку), і вона погодилася: справді, зустріч була б цікава!
...І ось ми в квартирі Дарії Гусяк. Господиня радо зустрічає донеччан. Видно, що вона в курсі останніх подій. На кілька хвилин відлучається на кухню, щоб пригостити нас чаєм. А коли повертається, то багато розпитує про ситуацію на Донбасі. Розуміє, що місцеві лідери навряд чи зможуть змінити життя шахтарського краю. Бо все там дуже корумповано, а жити по-іншому народ не звик. І більшість людей не розуміє, що саме Майдан подарував їм кращі перспективи. Але ж для цього треба слухати Київ, а не кремлівських ляльководів. Висловила своє невдоволення позицією донецьких сепаратистів:
— Чула, що вони не хочуть платити податки в Київ, але переконані, що саме Київ повинен вкладати великі гроші в реконструкцію шахт. Де ж тут логіка? Хочете бути самостійними, то будьте самостійними в усьому!
Потім ми довго говорили про міжнаціональні стосунки. Колишня підпільниця висловила свою точку зору про негативну роль російського шовінізму. Регіна Іванівна намагається трішки згладити гострі кути, доводить, що українці і росіяни зовсім не приречені на ворожнечу:
— Мій батько, Іван Морозов, родом з Горьківщини. Тепер місто Горький знову стало Нижнім Новгородом. Він звільняв Україну від гітлерівців, а після закінчення війни жив у Львові до 1947 року. Хоч був учителем російської мови, але зацікавився й українською культурою, привіз додому чимало українських книжок. Читав мені, зокрема, й твори Івана Франка мовою оригіналу. Може, тому я Франка люблю навіть більше, ніж Шевченка. Чомусь у Шевченка все радикально, трагічно і... похмуро якось. Принаймні так я сприймала його поезію в дитинстві. Ті дитячі враження вплинули на мої симпатії. Я навіть вишила портрет Каменяра і повісила його у своїй кімнаті. А ще у нас були твори Солженіцина. Тому і батько, і я трохи критично ставилися до радянської влади. Звичайно, був у ній і позитив. У нас у школі щороку проходили конкурси «П’ятнадцять республік — п’ятнадцять сестер». І я завжди пердставляла Україну. Бо у мене були довгі коси, а моя сусідка тьотя Галя завжди давала мені український костюм. До речі, вона досі жива і до сих пір розмовляє лише українською. І, тим не менше, люди її люблять. Вона навчила мене двом пісням: «Ой, ходила дівчина бережком» і «Десь там далеко, на Волині...».
Мені приємно було слухати голос цієї доброї інтелігентної жінки. Говорила вона довго, я переповім лише основне. До Львова Регіну забрав чоловік-українець. Родичі спочатку боялися відпускати в «столицю бандерівців», але батько заспокоїв: «С твоим характером, дочка, ты нигде не пропадешь. Там тоже хорошие люди есть...». Слова батька, який трохи знав Галичину, виявилися пророчими. Тепер у Регіни Іванівни четверо дітей. Всі вони люблять Україну. Один син займався бойовим гопаком, другий співав у дитячому хорі «Дударик», третій закінчив Львівську політехніку. І старша донька Катруся, яка народилася в Росії, також цілком інтегрована у львівське життя. Та й чи могло бути по-іншому? Пані Регіна вважає, що багато залежить від позиції самих українців. Зайвий радикалізм шкодить. Краще бути дипломатами. Але й патріотизм повинен бути глибинним, справжнім:
— Коли їздила в Росію, щоб провідати свою рідню, то неодноразово була свідком українських національних «комплексів». Поки заробітчани їдуть Чернігівщиною, то розмовляють рідною мовою. А під’їжджаючи до кордону, збирають все, що було на столах, пакують речі, напружуються і... переходять на російську мову. Я й казала не раз: хлопці, що з вами сталося? Чого злякалися? Чому засоромилися? І сама переходжу на українську, щоб якось їх підтримати, але це не завжди допомагає. А могли б якось дипломатично (як я у Львові) зберігати своє національне «Я», не ображаючи того народу, на територію якого в’їжджаєш. А ще я сказала б так: якщо вже є незалежна Україна, то її громадяни повинні рівнятися на все краще, а не на гірше. І треба навчитися пропагувати своє. Тоді й національні меншини шануватимуть все українське.
Дарія Гусяк вважає, що певний відсоток толерантних росіян зовсім не гарантує безпеки українцям, які проживають в Росії. Адже щоб отруїти (чи навіть відібрати) життя, достатньо й невеликої кількості шовіністів. Молоді донеччани уважно слухають. Вони симпатизують як росіянці, так і українці. Російська культура їм дуже близька, але й легендарна підпільниця, яку досі знали лише по фільму «Нескорений», схоже, має рацію. Ідеологія — річ далеко не другорядна. Славко висловлює свою думку:
— Директор нашої школи був ідейним комуністом, і він потроху нав’язував нам цю ідеологію. В шкільних програмах цього не було, але певна атрибутика нав’язувалася: учнів змушували викладати з камінців червону зірку, всякі партійні гасла. І «Зарницы» регулярно проводилися. Любов до України нам точно не прищеплювали. Навіть українські філологи були пасивними і байдужими до українства. Казали: «Хочете, читайте твори українських письменників, хочете — не читайте. Вам же самим далі вчитися...». І пізнавальних поїздок було мало. За всі шкільні роки лише дві: в Київ і в Слов’яногорськ. Є люди, які навіть в обласному центрі жодного разу не були, хоч туди їхати максимум годину. То звідки візьметься любов до України?
Я свого часу побачив фільм «Втрачена грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Нескорений». Не школа, а ці фільми вплинули на рівень мого українського патріотизму. Пізніше я багато до чого доходив власним розумом. Наприклад, якщо сепаратисти кажуть, що вони не за Росію, а лише за автономію у складі України, то чому зривають і палять українські прапори? Чому так агресивно реагують на українську мову? Чому всі українці для них це «Правий сектор»? Говорять явні нісенітниці, що оскільки на Майдані українським патріотам в їжу систематично підсипали наркотики, то весь «Правий сектор» тепер складається з наркоманів.
Люба додає:
— Я вперше відзначала у Львові 9 травня. Не думала, що буде так спокійно, мирно, урочисто. Але коли я говоритиму про це моїм землякам, то вони не повірять. Люди у нас глухі, сліпі, зазомбовані. Може, є й свідомі українці, але такі мовчать, бо говорити щось у підтримку України стало небезпечним. Минулого року ми побували в Західній Україні, і нам тут дуже сподобалося. Але навіть родичі наші вважали, що ми їздили сюди... за наркотиками. Оскільки галичани нас добре приймають і безплатно годують, то не можуть же вони робити це просто так. Їм потрібні або майбутні активісти «Правого сектора», або наркокур’єри. Коротше, там у людей справжня каша в головах... Як на це все впливати? У даній ситуації впливати можна хіба що на якусь частину населення. Потрібні українські фільми, патріотичні передачі. Відключити Інтернет не під силу навіть «президентам» так званих сепаратистських республік. Але передачі повинні бути правдиві і надзвичайно цікаво зроблені, — будь-що на Донбасі вже не «прокатить». А ще треба набагато інтенсивніше працювати в тих сусідніх регіонах, де сепаратисти поки не мають великого впливу.

Сергій ЛАЩЕНКО

А У НАС?

ПІД ЧАС ХОДИ 9 ТРАВНЯ ДО ВІЧНОГО ВОГНЮ І ПОКЛАДАННЯ КВІТІВ У СІМФЕРОПОЛІ ОДНІ ШКОЛЯРІ КРИЧАЛИ «СЛАВА РОСІЇ!», А ІНШІ — «СЛАВА УКРАЇНІ!».

Дітей зібрали на 9-ту ранку до ВР Криму, щоб колоною вони пройшли до Вічного вогню, все як в старі радянські часи. Попередили, щоб одягнули «білий верх, чорний низ». Та пішов дощ, і тому всі були одягнені «по погоді».
Стояли до 10-ої години, а потім майже до 13-ої з великими зупинками йшли в парк до Вічного вогню. Багатьом дітям роздали голубі галстуки (хоч не червоні), які, напевне, залишились від регіоналів. З динаміків лунали радянські пісні відповідної тематики. А ще школярам підготували «кричалки», в кожній групі був свій «заспівувач», який вигукував їх першим, підключаючи всю колону. Особливо охоче дітвора — всією колоною — вигукувала «Спасибо деду за победу!», ця «кричалка» гуртувала всіх.
Але раптом якась група попереду почала замість «кричалок» про перемогу та дідів вигукувати: «Расєя! Расєя!». І тут у відповідь з іншого місця моментально пролунало «Україна! Україна!». Там, де «Україна!», незабаром десь взялися чоловічки в строгих костюмах, дітей не чіпали, але дуже пильно вдивлялися в натовп, ніби «вичисляючи» зачинщиків. Ось так і йшли — «Спасибо деду» кричали всі, це об’єднувало, а «Расєя!» викликала відповідну реакцію.
Як сказав би у своїй передачі Савік Шустер, це була фраза, яка «розколола глядачів»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2014 > Тема "З потоку життя"