Версiя для друку Обговорити в форумi

Мандрівка в минуле
 
Цей шлях, цей водний тракт вікодавності за своєю протяжністю, кількістю земель і держав, що до нього прилягали, різноманітністю географічних зон, унікальністю засобів сполучення не мав собі рівних у тогочасному світі.
Він був відкритий за чотириста років до подорожі венеціанця Марко Поло, за шістсот років до «ходіння за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, за сімсот років до навколосвітнього плавання португальця Фернандо Магеллана.
Цим шляхом, що єднав Північ з Півднем, Європу з Азією, шляхом, що перетинав землю наших предків, плавала сила-силенна люду. Біля його узбережжя народжувались і вмирали покоління, з’являлись і зникали численні племена й народи, формувалася й утвердилася могутня Київська Русь.
...Над Варязьким морем клубочаться важкі сірі хмари. Повільно, ніби з густого сита, сіється дощ. Долаючи високі, кошлаті, як темне небо, хвилі, поволі рухаються на північ новгородські учани. Князь Володимир пливе до свіонських конунгів.
Важка дума гнітить князя. Гінці з Києва принесли лиху звістку: Ярополк згубив брата Олега, заприятелював з ромеями, ручкається з печенігами — одвічними нападниками на руські землі, тими самими печенігами, які недавно вбили на Хортиці їхнього батька, грозу ромеїв — Святослава. Любо приймає їх у батьківській палаті.
Обачливий і поміркований Володимир не кинувся зопалу мстити. Та хіба суть у помсті? Йшлося про значущіше — про долю рідної землі, заповіданої ще дідами-прадідами. Володимир довго думав, як йому вчинити. Покликати на підмогу східні орди й племена — ті радо пройдуться потопом по Руській землі. Дивився на захід — там закована в лати Німецька імперія давно мріє підкорити слов’ян.
— Візьму з собою варягів, — сказав нарешті воєводам і боярам. — Знаю, що їх боїться весь світ. На своїх човнах вони зборознили всі моря й океани. Їх побоюються і франки, і ромеї, й англи. Тільки нам вони не страшні. Новгородчани не раз ганяли їх від своїх кордонів.
У північних краях, від берегів Ютландії, куди плавав Володимир, і починався шлях «у греки». Важким і небезпечним він був, і не тільки з навігаційних міркувань. У Варязькому морі мандрівників досить часто підстерігали «жорстокі пірати», як писав історик того часу Адам Бременський. Відрізнялися від сучасних і географічні обриси водного шляху. Фінська затока, котра тоді називалась озером Котлино, прямо переходила в озеро Нево, нині Ладозьке.
Залишивши позаду сині води Ладоги, судна входили в гирло Волхова. На ті часи річка була повноводнішою, проте без лоцманів не обходились. Їх давала фортеця Альдег’юборг — Стара Ладога. Вона й нині стоїть на тридцятому кілометрі від гирла Волхова. Це форпост новгородської землі. Тут судна зупинялися, човнярі уточнювали маршрут, готувалися до дальшого плавання. Потім двісті кілометрів човни йшли по Волхову, і ось він, Хольмград — Великий Новгород! Північне крило Київської Русі.
Тут починав своє князювання віщий Олег. Тут народився князь Ігор. Тут правили його внук Володимир і правнук Ярослав, прозваний Мудрим.
Найбільше славився стародавній Новгород як торговельний центр. Він стояв серед густої мережі річок, що з’єднували місто з Білим морем, басейнами Західної Двіни, Дніпра і Волги. Річка Волхов перетинала Новгород. На східній половині знаходився так званий торг. Чиї тільки судна не стояли на річці. Руські лодії, важкі лойви і шнеки варягів, далі, куди не глянеш, — учани, буси, однодеревки заволотських і північних земель.
Скандинави везли сюди сукно, бурштин, мідь, олово, залізо, сіль, рибу. А купували і місцеві новгородські товари, і дари далекого Сходу, і гостинці теплого Середземномор’я.
А місто все приймає і приймає гостей. Через Мсту, Тверцу, Волгу йдуть каравани з Каспію, по Шелоні рукою подати до Пскова, а від Старої Ладоги через Свир відкривається великий північний шлях у студене море. Воістину Новгород — перехрестя багатьох важливих доріг.
При вході в Ільмень-озеро на подорожан з високої гори Перинь, де було втрамбовано широке требище і де постійно палали кострища, похмуро й незворушно дивився витесаний з велетенського дуба ідол — язичницький бог Перун. Мандрівники шанобливо схиляли перед ним голови, кидали у воду жертовні монети, благаючи у грізного владики погожих днів і попутного вітру. Бо хоч Ільмень-озеро мілководне і пройти по ньому треба якихось сорок верст, плавання було небезпечним. Нерідко налітав шалений вітер, який шарпав і шпурляв човни так, що біля південних берегів озера доводилося по кілька днів збирати їх докупи.
Нарешті і Ловать. Рівними ключами входять лодії в гирло річки. «Був шлях із варяг у греки і назад із греків по Дніпру, а у верхоріччі Дніпра волоком тягли кораблі до Ловаті» — оце й усе, що знаходимо в літописі про цю ділянку шляху. Від найближчої точки Ловаті до Дніпра — сто п’ятдесят кілометрів! Чим вище по Ловаті, то важче. Іноді доводилося переносити човни на руках.
Не легше ставало, коли судна звертали в притоку Ловаті — річку з ласкавим ім’ям Серьога. І ось настає момент, коли лодії втикаються в сушу. Все. Караван зупиняється.
— Требіть путі й мостіть котки! — певне, лунало тут колись.
До ближньої річки Торопи належало здолати суходолом тринадцять кілометрів.
Про те, що наші пращури на шляху «із варяг у греки» долали волоки, достовірно свідчать довколишні топонімічні назви річок: Переволока, Переволочка, Волочна, Волок, Волочок; урочищ: Волок, Переволок, Волоче, Заволоче; міст і селищ: Переволочне, Волокове, Волочинськ, Волоковиськ, Волок, Волокобино, Переволоки, Суволоче, Вишній Волочок, Волокитіно.
У верхів’ї річки Торопи — перепочинок. Далі, вниз за течією, — вхід у Західну Двіну. А вона спокійно несе свої води до Касплі — притоки Двіни. Треба налягати на весла, йдучи вгору проти течії.
Славутич, Борисфен, Узу, Данапріс... Багато було імен у ріки, голубий пруг якої тягнеться на 2 285 кілометрів, що майже дорівнює відстані від Києва до Парижа, а площа її розгалуженого басейну не набагато менша території Франції.
Одна з численних легенд розповідає таке. Після перемоги над печенігами великий князь Святослав повертався до Києва. Їхав лівим, пологим берегом. Назустріч виходило населення й уклінно вітало відважного витязя. Кожен вважав за честь щось подарувати своєму оборонцеві: хто — щит і меч власної роботи, хто — шмат домотканого полотна, хто — жбан із медом. А один сіромаха не мав нічого. Метнувся він до Славутича, набрав у пригорщі води і підніс князеві:
— Чим багаті, тим і раді. Прийми, князю! Се вода Дніпрова.
Суворий князь зворушено дивився на це незвичайне підношення. Опам’ятавшись, звелів принести золоту чашу і прийняти безцінний дар:
— Вода дніпровська — священна! За неї ми на брані голову покладемо.
Відтоді золотий кубок із дніпровською водою завше стояв у княжому теремі на найпочеснішому місці.
Численні торговельні шляхи багатьох країн Європи й Арабського Сходу єднав повноводий Славутич. Його верхів’я наближалось до північних земель, пониззя сусідило з Азією, його ліві притоки виходили до Волги й Дону, праві — сягали Вісли та Німану. Вже самі географічні координати ріки зумовили її важливе комунікаційне значення на шляху «із варяг у греки».
Дніпровська ділянка цього шляху починалася біля Смоленська. Вже сама назва міста говорить про те, що після тривалих і виснажливих суходільних перевалок човнів між басейнами Волхова і Дніпра тут повторно смолили судна, готували їх до дальшої дороги.
...Поміж високих пагорбів і розлогих долин флотилія пливла до Любеча, одного з найстародавніших міст, з яким пов’язано багато драматичних сторінок в історії Київської Русі. Тут, на околицях невеликого поселення з такою мирною назвою, двічі у кривавій січі сходилися брат з братом: Володимир з Ярополком, а згодом — їхні сини Ярослав та Святополк.
Однак було б несправедливо називати Любеч місцем розбрату і міжусобних побоїщ. У Любечі говорили й про любов та дружбу, укладали мирні угоди, немов прагнучи на кістках полеглих спокутувати князівські гріхи. У 1097 р. на високому березі Дніпра відбувся з’їзд князів, скликаний для примирення. До Любеча прибули Володимир Мономах, Святополк, Олег, Давид, Василько. За столом переговорів головував Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого.
Звичайно, коли біля Дніпра спалахували криваві січі, торговельний рух по ньому припинявся. Купці шукали інших шляхів, ішли «в греки» і назад кружними шляхами. Та як тільки наставало замирення, ріка знову повнилася заморськими човнами. На 906 кілометрів від гирла Дніпра пропливали вони мимо села Сваром’є. Звідки така дивна назва? Сваром’є — ровесник Києва. Назване так за ім’ям язичницького божества Сварога — батька бога сонця Даждьбога. А далі був Вишгород.
Резиденція київської княгині Ольги: «Вишгород — град Вольгин». Двірцевий посад її внука Володимира. Зайнявши після перемоги під Любечем батьківський престол, молодий Святославич ранньої весни наступного року пишно й урочисто зустрічав тут свою дружину Рогнеду з сином Ярославом. Ніхто тоді серед загального шуму й гомону, яким повнився в той день Вишгород, звичайно, й гадки не мав, що минуть роки й десятиліття, і 76-літній, хворий і кволий Ярослав Мудрий прибуде сюди, у Вишгород, і помре тут, у суворій і темній фортеці.
Вишгород — північна брама Києва. До нього звідси рукою подати. Мати міст руських, місто Кия, було головним опорним пунктом, серцевиною великого шляху «із варяг у греки». Щороку, тільки-но скресала на Дніпрі крига, сюди причалювали довгі ушкуї з північних морів, шнеки й буси з Чуді, струги й учани з Новгорода, важкі грецькі хеландії. І всі, хто приставав до Києва, поспішали в одне місце — на Поділ, на торг.
У центрі великої площі — висічене з дубової колоди химерне чудовисько, подоба тварини й людини. Це Велос — бог торгівлі. Перед ним удень і вночі горить на жертовнику вогонь.
Гуде, колобродить подільський торг. Новгородці привезли горючий камінь, соболині, куничі, горностаєві, лисячі, ведмежі хутра. Поляни запрудили торг пшеницею, ячменем, просом, медом, воском. Гречини розклали на помостах коштовні тканини, вироби із золота і срібла, розставили високі корчаги з вином. Херсоніти навезли купи солі, в’яленої риби, пригнали табуни гарячих, як вітер у їхніх степах, коней. Аравійці припрошують купити зелені намиста з Хорезма, перли з теплих морів, корицю, перець, лавровий лист, ладан. Чого тільки немає на Подолі.
І йде пшениця за сіль, хутра — за оксамит, мед — за коней, віск — за рибу. Пускають в хід гривни й куни, рези і драхми, диргени й динари. Скупившись, заморські гості оглядають Київ.
«Поглянь, зрештою, і на місто, що величчям сяє, на церкви квітучі, поглянь на місто, святими іконами освітлене, пишне, овіяне благоуханним кмином, хвалами і Божим співом виповнене!» Це — знамените «Слово» руського митрополита Іларіона, який в XI ст. оспівував велич стольного града. Звертаючись до князів Ігоря, Святослава і Володимира, котрі, як зазначає автор «Слова», «зажили слави у багатьох країнах і правили не в убогій країні й не в невідомій землі, а в руській, відомій і чутній у всіх кінцях світу», він просить «подивитися» на започатковане ними місто, розбудоване і прикрашене руськими майстрами-будівничими, що вміли думкою і працею осмислювати камінь.
...Коли в серпанковій імлі тануть зеленочубі узвишшя Києва, попереду відкривається широке плесо Дніпра. Підняті горішнім вітром, по воді ходять запінені хвилі. Не зупиняючись, лодії пливуть цілий день. По черзі міняються на веслах човнярі. Поки під спекотним літнім сонцем не обміліли береги, караван поспішає за високою водою.
Ось і Дике поле. Невеликими групами, а іноді цілими ордами тут завжди никають кочівники. Споконвіків Русь потерпала від їхніх спустошливих набігів. Свідком багатьох кривавих побоїщ з ними були Дике поле, і шлях «із варяг у греки» — по ньому.
Третє місто після Києва і Новгорода — Переяслав — було одним із опорних пунктів у боротьбі з чужоземними нападниками.
За Переяславом-Хмельницьким Дніпро круто повертає на південь. На 725-му кілометрі від його гирла на правобережній горі височить старовинний Канів. Колись на його гербі було зображення воїна — вартового кордонів Давньоруської держави. Стояв Канів на високій кручі, обнесеній земляним валом і глибоким ровом та дубовим частоколом, оберігаючи спокій мирних ратаїв, ковалів і різьбярів.
...Чим нижче по Дніпру спускається караван, тим швидший плин води. Ще кілька діб плавання, і попереду — найстрашніша перепона на шляху «із варяг у греки».
Візантійський імператор Костянтин Багрянородний більше зажив собі слави не як вінценосець, а як хроніст-літописець. Це той самий Костянтин, який восени 957 р. приймав у золотому тронному залі київську княгиню Ольгу. Саме він залишив нам мальовничий опис Борисфена і «грецького шляху» по ньому: «На його середині здіймаються круті й високі скелі, схожі на острови; линучи до них і стікаючи притьмом вниз, вода утворює великий шум і страх».
Пороги! І вже лунає грізний і застережливий оклик лоцмана: «Не спи!». Ось він, перший дніпровський поріг, який візантійський імператор-літописець назвав «Ессупи».
Кипить і клекоче вода. Звихрюються і піняться білі гриви хвиль. То тут, то там височать чорні скелі. Розбиваючись об них, ріка норовисто дибиться, утворюючи глибокі й темні вирви, які вмить замотують усе, що потрапляє в їхню жахливу круговерть. Гуркіт стоїть такий, що не чути й людських голосів.
Караван лодій зупиняється. На берег сходить половина екіпажу. Знову йдуть у хід дерев’яні котки. Одні люди обережно переводять човни, інші — пильно вдивляються в прибережні хащі — треба остерігатися нападу печенігів.
Небезпека подвійна — пороги і ворожі засідки. Шість тисяч кроків пекельного шляху! Один за одним залишаються позаду камінні забори. Старо-Кайдацький, Сурський, Лоханський, Будило, Зайвий, Гнівний і, нарешті, найбільший і найстрашніший — Неясить, чи Ненаситець. Скільки трагедій пам’ятав він за свій довгий вік! Скільки людських жертв проковтнули його темні вирви!
За переказами, на цій чорній скелі рубався з печенігами і загинув у нерівній січі Великий київський князь Святослав: «У літо 972, коли настала весна, поплив Святослав через пороги. І напав на нього Куря, князь печенізький. Убили Святослава, узяли голову його і зробили чашу із черепа, обкувавши його, і пили із черепа печеніги».
Раніше, коли Ненаситець ще виступав з води, на його вершині була встановлена чавунна плита. Як затоплювали пороги, плиту зняли і вмонтували в камінний постамент на площі села Нікольське (яке знаходиться поблизу). Викарбуваний напис гласить: «У 972 році біля дніпровських порогів у нерівному бою з печенігами загинув витязь — князь Святослав Ігорович». Було тоді князеві двадцять вісім років.
Шість тисяч кроків порожистого шляху! А попереду ще киплячий поріг Клекотун. А насамкінець, після неймовірних випробувань і митарств, остання перепона — поріг Вперед. Відтепер можна вільно рухатися далі. Довкруж — чистоводдя, серед якого вигрівається на сонці найбільший острів на Дніпрі — Хортиця.
Скільки несе свої води ріка, стільки й височить посеред її розлогого плину закучугурений крислатими дубами кам’яний острів, що немов старезний вітрильник тихо пливе у вічність.
На крутих відберегах острова, свідка подій сивої давнини, зупинялися вої київських князів. Пізніше тут таборилася Запорозька Січ, майоріли козацькі корогви.
Неподалік, на околиці села Верхня Хортиця, росте славетний сімсотрічний дуб. Про нього складені легенди, пісні, думи. Коли по землях Північного Причорномор’я проносилися лави хана Батия, дуб уже тягнувся до сонця, набираючись сил від землі. В часи січовиків це було дерево-богатир, яке могло сховати під своєю кроною мало не козацьку сотню. Розповідають, що під дубом стояв Богдан Хмельницький, коли 1648 р. йшов на Жовті Води.
Від Хортиці до гирла Дніпра — 270 кілометрів. Поступово ріка глибшає, розступаються береги. До самого обрію — водна широчінь. Невисокий лівий берег зливається з блакиттю неба, правий — підставляє південному сонцю глиняні кручі.
Наближається Нікополь — «місто перемоги», де колись знаходилася Микитинська Січ і де 1648 р. Богдан Хмельницький був обраний гетьманом України.
І ось гирло річки Чортомлик, де свого часу стояла Стара Січ. Це тут, за переказами, запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком писали знаменитого листа турецькому султану Магомету IV, який вимагав упокоритися йому — «непереможному лицареві».
...Каховка. Легендарні тачанки і славнозвісний асканійський предковічний степ, який до наших днів зберігся таким, яким його, можливо, бачили ті, хто тисячу років тому ходив «у греки».
Ширшає і ширшає ріка, виходячи в Дніпровський лиман — це вже майже море.
Караван причалює до острова Березань — одного з південних форпостів Київської Русі. Перевіряються рангоути, підтягується такелаж, наладнуються вітрила, відкриті борти човнів запинаються від хвиль.
За Березанню — відкрите море, що котить хвилю за хвилею, дихає солоним вітром.
Лодійна флотилія йде каботажем — уздовж західних берегів Руського моря. Той же Костянтин Багрянородний так описав цей останній відрізок шляху: «І поки вони не минуть річки Селини (нині річка в Румунії. — О. Є.), їх переслідують печеніги. І коли, як це часто буває, море викидає однодеревки на берег, усі вони висаджуються, щоб купно протистояти печенігам. Від Селини вони вже нікого не бояться, але, досягнувши Болгарської землі, входять у гирло Дунаю».
Від Дунаю каравани тримали курс на Коноп, далі — до Констанци та до річки Варни, звідки пливли до Диниці і вже потім досягали Месемврії. «І біля цього місця, — пише візантійський імператор, — закінчувався їхній мученицький, небезпечний, важкопрохідний і важкий шлях».

Олександр ЄМЧЕНКО
(«Київська старовина», № 2, 1992 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"