Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРОШУ СЛОВА!

«Не всі ми помремо, але всі змінимося», — свідчить перше послання Коринфянам. На сторінках «Кримської світлиці» завжди була колонка-рубрика духовного отця-наставника. Життя втікає, стрімко біжить у безкінечність, і звичайне просте цитування біблійних істин, законів уже майже нікого не зворушує, у кожної людини формується (а у нас, пенсіонерів, давно вже сформувалось) своє світосприйняття дійсності. Минають роки, століття, тисячоліття, але все залишається, як і було: раби і рабовласники; патриції і плебеї; еліта і електорат, — хіба що назва звучить дещо по-іншому. А з амвонів увесь цей час закликають до покаяння і терпіння. Навіщо?
Земля перестала народжувати дурнів, усе людство, релігії, конфесії, секти прагнуть пізнати Всевишнього. Німецький філософ Ніцше зазначав: «Ми всі народжуємось, живемо і вмираємо, щоб бути учнями». А ще він казав: «Штовхни того, хто падає», це вже про нас, звичайних чорних пенсіонерів, які зробили, створили райське життя для пенсіонерів білих.
Мені 65 років, мій великий життєвий і професійний досвід дозволяє узагальнювати і намагатися зробити деякі висновки.
Ось у «КС» у статті «Про соборність на роздоріжжі» С. Вовканича читаємо: «Життя нації не повинно бути на межі». А великим об’єднуючим чинником є церква, особливо греко-католицька як посередник між римським і візантійським напрямками культур.
Отець Володимир Ждан — канцлер Одесько-Кримського екзархату УГКЦ свідчить: «До XVIII ст. практично вся Україна була вже в єдності з Римським престолом, тобто УГКЦ мала всеукраїнський масштаб. Проте незабаром, починаючи з часів Петра І, на Українську церкву обрушились гоніння, які досягли кульмінації при імператриці Катерині ІІ. Церкву, їхні храми або зруйнували, або передали православним».
«У 1795 році, через рік після заснування Одеси, російській церкві було передано 2300 греко-католицьких храмів, після чого РПЦ стала домінуючою конфесією на території Південної України», — зазначив богослов.
Резюмуючи, отець Володимир процитував патріарха УГКЦ Любомира Гузара: «Ми не прийшли, ми повернулися». А канцлер екзархату підкреслив: «Греко-католики повинні знати, що в Україні і тим більше тут, на південних широтах нашої Батьківщини, ми не є гості. Тут жили наші батьки, тут нашими попередниками проповідувалося Слово Христове».
Моєю першою книжкою був «Катехизм християнської віри» — підручник для початкових класів села Туркотин Золочівського району Львівської області. Село Туркотин розташоване між селами Куровачі і Станимир, лежить воно під горою, з якої влітку при заході сонця добре видно вежу Львівського телебачення.
На дерев’яній балці тодішньої хати вирізьблено рік її побудови: 1920. Тож через 6 років виповниться їй сторіччя. Діда Петра і вуйка Сильвестра, які поїхали до Канади на заробітки, я ніколи не бачив. Там будували вони залізницю між Монреалем і Ванкувером — з’єднали Атлантичний і Тихий океани. Лише надсилали на Різдво і Великдень посилки. За християнським звичаєм тепер я зміг би лише поставити свічки на їхніх могилах. Дід родом із Куликова — звідки і Богдан Ступка, а в Туркотині ми пасли корів, а купатися ходили на став до села Солов’ї. По дорозі від Куровачів до Туркотина є Бабій Брід, капличка, а епітафію, що об’єднує три епохи, написала моя тітка Ольга Петрівна Породько — вчителька української мови і літератури:

«Хай ніколи не вернеться
панське ярмо.
Хай повік пропаде
більшовицька неволя.
Хай Господь посилає
нам ласку свою,
колосяться жита
українського поля».

Майже 40 років тьотя ходила до Станимира на роботу вчителювати.
У Криму живу 41 рік, працюю ветеринаром. Через Інтернет знайшли мене однокласники, один з них — енергійний Ігор Партика, який завжди всіх збирає, організовує. Це саме він у 1973 році повісив синьо-жовтий прапор на Львівській «Політехніці», за що відсидів 10 років тюрми…
А найцікавіше, що син Наді Васько, Микола Княжицький, став тепер депутатом від «Батьківщини».
Наш класний керівник Іван Ілліч Дрогомижський написав спогади про перший пам’ятник Т. Г. Шевченку у Львові на подвір’ї нашої школи № 63 по вулиці Личаківській, де колись стояв танк.
У Львові ми мешкали на вулиці Круп’ярській, до 1939 року там була приватна школа імені князя Льва, — опікувався нею митрополит Андрей Шептицький. Вулиця веде на Кайзервальд (тепер Шевченківський гай), посаджений львівськими студентами на початку 50-х років, іще викопали вони Комсомольське озеро.
У храмі Петра і Павла на Мечникова і Личаківській брав шлюб Михайло Грушевський, це дослідив наш однокласник Юрій Мандрик, який проживає зараз у м. Івано-Франківську. В кінці вулиці Академічної — пам’ятник Михайлу Грушевському, створений Миколою Посікірою, котрий також закінчував нашу школу. Я побував у його майстерні на Лісній, майже 2 години він мені розказував про свої роботи, розповідав про творчі плани, про пантеон за костелом Єльжбети. На червоних мармурових скрижалях-пілонах мали з’явитися барельєфи із зображеннями Володимира Великого, Григорія Сковороди, Івана Мазепи і Богдана Хмельницького, а домінуючою він планував зробити постать С. Бандери. Але В. Ющенко всі гроші витратив на Мистецький Арсенал, хоча вони були зібрані українською діаспорою Канади.
Моя бабця Теодора Породько мала ще двох сестер: Ганку Васюнець і Софію Сухевич. Пані Софія жила в Америці, тримала там курячу ферму і відправляла яйця у Нью-Йорк. Це дозволяло їй щороку міняти машину на нову марку.
Всі листи мої в Канаду і в США перевірялися в КДБ. В цьому я переконався, коли попросив собі виклик до Америки. На тому листування увірвалося.
Проживаючи в суцільному російськомовному оточенні, стикаючись з шовіністами, якщо ці люди інтелектуальні, я їм цитую Роберта Рождественського:

«Национальность
 для человека —
и не вина, и не заслуга.
Если в стране
 утверждают иначе, —
несчастна эта страна…»

Мистецтво в селах зароджувалось і підтримувалось в сільських клубах. Так в с. Туркотині ставилась «Наталка Полтавка», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», це нібито про моїх батьків: Григорія і Катерину. В 1939 році батька забрали в армію служити в Грузію в м. Сухумі. Брали тих, хто мав якийсь фах: кравців, шевців, перукарів тощо. До 1944 року мати чекала на батька. Тоді і з’явились ми: Ігор, Богдан, Левко та Тетяна. А мої дядьки-вуйки — Сильвестр, Євген і Григорій — також цікаві, знищені життєвими обставинами.
Горе об’єднує, а час лікує, і не так важливо, скільки ти прожив літ, а скільки пережив. Щастить не усім однаково. Комусь більше, комусь менше. Бог забрав і Бог дав: маю двох синів і двох онуків. Життя триває…
І в Ігоря Партики, і у Валі Литвиненко, і у мене померли дочки — різного віку, при різних обставинах…
Спорт — легка атлетика, штанга, культуризм, а тепер йога загартували мене: позбавили відчуття років.
Рідні брати матері — Сильвестр помер у Канаді, а Євген — це була постать в селі, в 1932 році він керував Різдвяним вертепом, був головою товариства «Сокіл», а у 1943 році при німцях поїхав на ровері і пропав безвісти, а перший ровер і перше радіо були саме в нашій хаті. А Грицька забрали в Радянську армію і послали в Карпати воювати з рештками загонів УПА. Там його поранили в ногу, закінчував службу вже в Румунії. А загинув, купаючись на ставку, — судома схопила поранену ногу, коли прийшли на допомогу, було вже пізно.
Ідилія в подружньому житті моїх батьків розбилася об ревнощі, сварки, прокльони, пиятику. Нас били шлангом, а ми ховалися під столи, табуретки. Ходили до церкви сповідатись, причащались, кланялися. А я писав подумки листи до Бога і благав його, щоб швидше закінчився увесь цей жах. Пам’ятаю тренерів дитячої юнацько-спортивної школи Прокопенка і Шахова, які навчали нас легкій атлетиці навесні 1964 року. Вони говорили: «Хлопці, вас обзивають «бандерівцями», тому повинні всім довести, що ви — найкращі і будете першими, переможцями!». І ми перемогли. Брата Ігоря послали за це на відпочинок у «Артек», а мене — в «Молоду гвардію». Зберігаю досі грамоти і дипломи.
«Мистецтво і література існують для того, щоб не дати людині загинути від життя!» — це я знову цитую філософа Ніцше, — так і є, адже воно жорстоке і непередбачуване, а мистецтво — облагороджує людину, додає їй сил і наснаги.

Богдан ЛУНЬ
Сакський район, Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема "Душі криниця"