Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Здається, ще давньогрецький мудрець Сократ сказав: — «В усьому май сумнів», чи то пак, як на російський манір — «Подвергай всё сомнению».
З творчістю відомого сучасного українського письменника, поета і прозаїка Василя Дергача знайомий давно. Бо й сам не раз по змозі, за його визнанням, допомагав йому «чистити авгієві конюшні» нашої літератури.
Гідний подиву ексцес: авторові пішов 86-й рік, а він активно продовжує працювати на ниві красного письменства. Та не дивно те, що в такому віці його цікавлять соціальні проблеми.
І це закономірно. Хочеться-таки знати: куди йдемо ми? Хто веде нас і яка роль при цьому нас, простих співгромадян.
У приватному листі до автора цих рядків, надсилаючи свій кіносценарій за трилогією «Кара історії», В. Дергач акцентує, що його, як і мене, не цікавить будь-яка одіозна приналежність до якоїсь політичної партії: «...І я, і ти, мабуть, просто констатуємо правду, що діється на нашій затурканій планеті. Про все хочеться сказати і своє слово».
І автор має на це безперечне право, бо як пише у вступній статті до кінотрилогії (уривки з неї давала «Кримська світлиця») «Вирок історії» лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка Василь Захарченко: «Адже в нетрях ГУЛАГу зник і його батько, заарештований органами НКВС у лиховісні тридцяті роки».
Саме в образі трагічної долі рахівника колгоспу Олексія Добродуха, заарештованого органами Єжова-Берії і безслідно зниклого в анфіладах катівень без суду і слідства, та його сина школяра Івана, котрому довелося потім носити тавро «сина ворога народу» ще з п’ятого класу, дружини Ніни, що напризволяще сама лишилася з трьома дітьми, ми бачимо узагальнений образ простого народу з його понівеченою долею в 1937-1938 роки репресій та насильства, виховання страху у людей більшовицько-кремлівською камарильєю, котра і сама перебувала у страху. І поза сумнівом, Олексій Добродух та його син Іван — то образи рідного батька Василя Дергача та його самого.
Об’єктивно переконливо малює письменник тоталітарну систему того часу, де повсякденним атрибутом існування простої людини була система доносів та дворушництва.
А я особисто пам’ятаю, як в 50-х рр. минулого століття достеменно перевірялися біографії підлітків і життя їхніх батьків при вступі до суворовських та нахімовських училищ.
Хочеться відзначити й інше, як-от, приміром, «справа Тухачевського»: у кіносценарії мовиться про цю справу, як шиту білими нитками; пам’ятаю ще й виставу п’єси «Коли мертві оживають» на початку 60-х, яку я дивився в Кримському українському драматичному театрі, а от так звана марксистсько-ленінська газета «Рабочий класс» (показово, що виходить російською мовою в Києві нині) нещодавно стверджувала, що М. Тухачевський справді був організатором змови військових. То ж кому вірити?
Пам’ятаю, як і нас в дитинстві і юності силоміць тягли то в піонери, то в комсомольці. І зараз різні компартійці «ревізують» цей процес, нібито й не мають уроку 1991 року.
З цього приводу хочу принагідно конкретно нагадати думку-лейтмотив Василя Дергача, висловлену до мене пером на шмуцтитулі книги-кіносценарію:

«Шановному Степанову Федору Федоровичу
 Прочитай, мій друже,
 про ті муки,
 Коли нас мучив
 знаний вождь-тиран.
 На жаль, і нині
 також владці-круки
 Беруть тінь КАТА,
 наче списа в руки,
 І колять ним
 свідомість громадян.
 Неначе вже й скасовано
 запони,
 Та хтось веде народ
 у той же бран.
 Ось партія — громада
 регіонів
 Спішить навік цензуру
 узаконить,
 Щоб уярмити
 й Слово, і Екран.
Опирайся такій цензурі, друже, щоб розгорталась більше творчість, в якій я на Тебе рівняюсь. Успіхів тобі!
 Автор книги В. Дергач.
 31.11.2013 р.»

Головні герої книги — не апатичні люди. Так, Шарко Олександра Андріївна, заворг райкому партії, здає свій партквиток, бачачи і усвідомлюючи роль компартії вже після смерті «вождя народів». Поза сумнівом, саме такі люди, котрі діяли не за вказівками «згори», а за покликом серця і людяності, не дали остаточно вигибіти народу під чоботом тоталітаризму.
Отже, ні тортури страхом і фізично, ні енкаведистські кулі не змогли вбити бойового духу незламників, на яких, справді, нам треба рівнятися. В тому числі і в нинішніх скаламучених олігархічним режимом умовах.
Ми спеціально не вдаємося до цитатології роману-кіносценарію, в тім числі і до висвітлення-показу ганебних директив очільників Совдепії (Леніна, Сталіна та іже з ними) — той, хто цікавиться цією історією, добряче це знає, приміром, чи не Ленін послав Тухачевського «придушувати антоновський заколот»? Власне, виступи простих селян-трудівників проти продрозверстки.
Вирок історії — геть тоталітаризм! — то справедливо. Але виконувати його буде не якась Божа сила, а повинні ми самі, йдучи голосувати за обранців до влади не криком, а серцем і розумом.

Федір СТЕПАНОВ,
член НСПУ, лауреат премії ім. О. Гончара
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 28.02.2014 > Тема ""Білі плями" історії"