Версiя для друку Обговорити в форумi

Колишньому вояку УПА, сімферопольцю Йосипу Івановичу Воробчаку нещодавно виповнилося 80. Хтось порадіє, а хтось поскрегоче зубами (в Криму "бендеровцев" "люблять"!). А ще хтось знову візьметься навчати "Світлицю" принциповості: не можна, мовляв, на одній сторінці славити визнаних героїв Великої Вітчизняної, а на сусідній - невизнаного ветерана УПА.
Та мусимо. Якщо не визнати, то бодай зрозуміти, що і ті, й інші клали свої життя за Україну. Але, щоб зрозуміти, треба для початку хоча б вислухати. Тож слово - Йосипу Воробчаку.

"Воробчак Йосип (нар. 1923 р.) - громадсько-політичний діяч. Член ОУН (з 1938 р.), вояк УПА (з 1944 р.), охоронець архіву СБ ОУН. Відбував 22 роки концтаборів в Сибіру та спецпоселення у Казахстані. У 1991 р. разом з членами своєї родини згуртував українську громаду в Сімферополі, став діяльним членом "Просвіти", Товариства репресованих, КУНу. Голова Сімферопольського братства ОУН-УПА".
(З книги "Міста і села Галицького району: історія, пам'ятки, особистості").

- Йосипе Івановичу, звідки ж беруться такі націоналісти, як Ви?
- Народився я в селі Крилос Галицького району Івано-Франківської області. Закінчив п'ять класів. Читав українські вірші, співав в українському хорі - так що, за кримськими мірками, націоналіст, вважайте, змалечку. Щоб поступати вчитися далі, тоді теж потрібні були чималі гроші. Але родина моя була не із заможних, ми жили за рахунок свого господарства. Старший брат Семен працював у місті, тож мені доводилось допомагати батькам по хазяйству.

На той час Семен був вже членом ОУН (Організації українських націоналістів) у групі активістів. Була в цій організації і юнацька група, до якої я вступив. А в 1938 році записався уже до "дорослої" ОУН.
- Це була підпільна організація? І, мабуть, її діяльність переслідувалась?
- Так. І польській владі ця організація дуже дошкуляла, і після приходу більшовиків у 1940 році почались масові арешти. З першого разу в селі заарештували 17 чоловік. Просто приїздили до двору (знали, до якого, хтось наводив) - і забирали... Було страшно навіть за юнацьку ОУН. Доводилось переховуватись. Вдень працювали, а ночувати йшли по різних хатах. Додому йти було небезпечно.
Коли прийшли німці, то спочатку дали нам нібито волю: у Львові навіть проголосили Україну незалежною. Всі підпільні організації легалізувалися. Але як тільки вони були зафіксовані на папері, так відразу починались арешти. Згодом заарештували Степана Бандеру. Нам довелося знову йти в підпілля і працювати конспіративно ще обережніше.
- А як Ви потрапили до УПА?
- Через наше село і Чорний ліс йшов Ковпак. Коли німці розгромили ковпаківців, то частина з них прорвалася в Угорщину, а інша розбрелася по лісу. Проте їм потрібно було щось їсти, вони почали нападати на двори, відбирати корів і таке інше. Комусь треба було захищати селян. Тоді, в 1944-му, мені запропонували піти в загін охоронців УПА.
Наше село на той час вже було захоплене німцями, майже на кожну хату приходилось по кілька німців-квартирантів. Мій тато знав німецьку, й німці любили з ним поговорити. Якось вони сказали: якщо твоєму сину потрібно піти до дівчат, то нехай говорить: "Шнайдер Томас" - і ми його не зачепимо. І я почав використовувати цей пароль, куди б не йшов у справах зв'язкового.
- Розкажіть про найскладніше Ваше завдання.
- Коли почав наближатися фронт, то я пішов в Чорний ліс до сотні Черника (курінь Різуна). А згодом мене перевели в організацію СБ. Моїм завданням було охороняти архівні матеріали. Найскладнішим було доставити провід в Карпати. Дорога була складною - підводи супроводжувала майже тисяча вояків (три курені). Першими йшли вози з пораненими та начальство. Потрібно було перетнути головну дорогу. Але мадяри нас не пропускали, аж поки не почало світати. Пройшли чималу відстань. Стомились, треба було відпочити. Пішли розвідники, щоб знайти галявину. Все було спокійно. Але як тільки в'їхали вози, почалась стрілянина. Виявилось, що на нас чекала засада. Снайпери сиділи на соснах. Ми вже були продані. З іншого боку насувався фронт. Почали їхати танки. Довелось втікати вглиб лісу. Дуже багато було поранених, а дівчат-медсестр було мало. Вони свою роботу знали й робили, до останнього не залишали постраждалих. Але більшовики-ізверги (інакше їх не можна назвати) потім всіх поранених розстріляли. А над дівчатами познущалися, повідрізали груди, а потім... повбивали. Хіба можна таке прощати? А ще кажуть, що бандери - бандити. Ми нікого навмисне не вбивали, не катували. І старались з більшовиками не зв'язуватись, бо це нам дорого коштувало. Як не нам, то нашим батькам...
Хто залишився тоді в живих, голодували, бо харчі можна було до нас доставити пішки, з мішком на плечах, іноді верхи на коні...  
Коли спускались з Карпат униз, був поранений, почалась пропасниця. Мене якось переправили до першого села, де стали лікувати. Як тільки отямився, спитав, де моя сотня. Але ніхто не знав, де вже вона.
- А що було далі?
- Від села до села мене переправляли по зв'язку ближче до рідних місць. Але в сусідньому селі мені сказали, що в Крилос йти небезпечно. Більшовики зробили велику облаву, - мабуть, ціла військова частина. Навіть в лісі було ніде сховатись. Багатьох повбивали. Коли, нарешті, прийшов у своє село, то побачив, як жінки ридали над трупами.
Через кілька тижнів, одужавжи, продовжив роботу під керівництвом старшого брата в СБ ОУН. Працювати стало ще складніше. Додому ходили тільки через днів десять - перевдягнутись. Ночували у сестри (в хліву викопали яму). Її чоловік, комуніст, взагалі-то, хороша людина, але одного разу не дозволив у них ночувати. Довелося йти до лісу. Там у нас була викопана яма-криївка, яку маскували кущем ліщини. Проте і тут було не зовсім безпечно. Якось уранці почувся гамір, стукіт, хтось потягнув за кущ і закричав: "Есть, есть!". Почалась стрілянина. Ми розгубились. Брат каже: "Краще я постріляю вас усіх і себе, ніж потрапити до них у руки!" Нам якось вдалось його відмовити. Так нас побрали. Повели в Галич на слідство. Коли записували, я назвав своє прізвище і сказав, що 1928 року народження. А мій брат назвався прізвищем двоюрідного брата - Фіголя Гриня (він був у рядах Червоної Армії). Але це йому не допомогло, а навіть додало шкоди. Коли слідство майже закінчувалось, знайшовсь чоловік, який знав Семена, як свого заклятого ворога, і сказав, що це ніякий не Гринь. Так його розконспірували. Страшенно били, мовляв, скільки ти нам роботи додав. Били й мене до безпам'яті: "Что, не узнал своего брата?"
Били брата ще й тому, що хотіли змусити його перейти на їхній бік, щоб допоміг їм розкрити всі націоналістичні організації. Але вони не змогли заставити його зробити
це. Він не міг зрадити побратимів, Україну, бо був палким її патріотом. Навіть родичів не признавав, Україна була у нього на першому місці.
Потім нас привезли на суд до Івано-Франківська. Тут слідчі були "культурніші" й нас вже так сильно не били. Я розповів всю правду, як хотів. Показували якісь мною підписані папери, що я навіть не пам'ятаю, як їх підписував.
- Яким було рішення суду?
- Брату дали 20 років каторги. Мене врятувало від ка-торги тільки те, що я вважався неповнолітнім. Дали десять років "малолітки" без права повернення на Західну Україну. Спочатку відбував строк в Горькому, потім в Казахстані. Моїх батьків виселили до Караганди. Зовсім занепав я духом, коли дізнавсь через якийсь час, що заарештували й мою кохану-однодумницю. А відправили її аж до Воркути на цегельний завод та лісоповали. Так наші шляхи розійшлися.
- Чи судилося Вам знову зустрітися?
- Так. Доля змилостивилася над нами. Після ув'язнення мені дозволили їхати до Караганди, до батьків. Пізніше виявилось, що її батьки теж були сюди виселені. І згодом вона приїхала до них. Тут ми і зустрілись через довгі роки вимушеної розлуки. Скоро ми побрались. Виховали двох синів. Я пропрацював на шахтах ще 15 років. Там заробив собі авторитет, бо вмів не тільки воювати, батько навчив мене добре й працювати.
- А що сталося з Вашим братом?
- Не знаю й досі, що сталося насправді. Запитував після суду: "Де ж подівся мій брат, разом же судили?" - "Не знаем где, нет такого", - відповідали мені. Ходили чутки, що загинув від голоду на каторзі в Хабаровську...
- Чи думали Ви повернутись в Україну, в рідне село?
- Звісно ж, так. Ми про це тільки й мріяли. Мій батько, навіть, писав заяву голові колгоспу, щоб той надав план для будівництва хати. На що він сказав:"Дати Воробчаку Івану? Так у нього ж два сини - бандити!" Дорога додому була закрита. Тому вирішили їхати до Криму. Тут на той час вже мешкав брат моєї дружини. Допоміг нам придбати житло. Час йшов. Сини виросли. А моє серце все ще рвалось в свій рідний Крилос. Вже й можна було б туди поїхати, вже дозволяють. Але тут мої діти, їхні друзі, тут поховані мої батьки. Шість років тому не стало й моєї дружиноньки. Вже я не можу покинути все це.
- Чи варто Вам було ризикувати своїм життям за таку самостійну Україну, як тепер?
- Варто. Однозначно. Болісно лише те, що нас до цих пір не хочуть визнати, вважають "бандеровскими недобитками", попрікають шматком хліба. Але ж, люди добрі, ми не "бандити", ми були і є патріотами нашої країни, ми теж боронили Україну, боролись за її незалежність.
Справді, скільки їх, українців із Західної України, що опинилися, ніби між молотом і наковальнею, між двома ворожими для себе силами - фашистами і більшовиками! Вони - такі ж учасники Другої світової війни, от тільки метою їх були не лише боротьба з фашистами, а й визволення Батьківщини від усіх загарбників.
Що ж до нашого сьогодення, то стане кращим наше життя лише тоді, коли до влади прийдуть справжні патріоти своєї держави і згуртують довкола себе український народ. А поки що, вважає Йосип Іванович Воробчак, ми й досі, навіть там, у Верховній Раді, ніби сидимо у різних "криївках". А так Україну не зборониш...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2003 > Тема "Українці мої..."