Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

(Закінчення. Поч. у № 37-41)

З наступного ранку, 4 вересня, коли під Хотином зосередилася уже вся кількасоттисячна турецька армія, розпочалася і майже добу точилася кривава битва. У вранішній імлі з усіх гармат турецької артилерії обстріляли козацькі позиції. За дві години було випущено до тисячі ядер, але й на цей раз без значного ефекту. Більшість ядер перелітала окопи, де укрилися козаки, й падала у хвилі Дністра. Проте загинуло багато коней. Цей третій наступ був найсильніший. Шість годин атакували сили нападаючих козацький табір. Після артилерійської підготовки спочатку вдарили яничари, їх відбили. А потім, як морські хвилі, раз у раз накочувались на козацький табір ворожі війська. На кожну атаку козаки, керовані Сагайдачним, відповідали інтенсивним рушничним вогнем і рішучою контратакою. Три шалених штурми відбили козаки, їм допомагала литовська кіннота, котра трощила ворога фланговими ударами, а також німецька і угорська піхота, яку надіслав на підмогу Ходкевич. Увечері турки знову підійшли до козацьких позицій і почали кидати жмути запаленої соломи, прагнучи підпалити табір. А згодом, під прикриттям темряви, почали новий штурм.
Відбиваючи цей, четвертий, штурм ворожих сил, козаки під проводом Сагайдачного перейшли до наступу. Козацький гетьман, який узагалі, на противагу стратегії пасивної оборони феодальних армій, розвивав далі козацьку наступальну стратегію концентрованого раптового удару й маневрену динамічну тактику, блискуче реалізував ці принципи в Хотинській битві, піднявши на новий високий щабель українське військове мистецтво. Відбивши атаку, козаки погнали ворога й, переслідуючи, вдерлися у ворожий табір, захопили чотири гармати, п’ять наметів, багато коней, одягу, амуніції, зброї, полонених, серед яких і кілька турецьких воєначальників. Поява запорожців серед султанських наметів викликала паніку в османських військах. Настав рішучий момент, який міг принести цілковиту перемогу й покласти кінець війні. Але гінці, яких Сагайдачний посилав до Ходкевича, просячи допомоги й пропонуючи виступити усіма силами, поверталися ні з чим. Ходкевич відмовився ввести в бій свої війська, посилаючись на пізню годину. Сучасники, а згодом дослідники-історики намагалися зрозуміти й пояснити цю поведінку польського командувача. Мабуть, не останнє значення мало те, що Ходкевич під впливом сеймових комісарів дотримувався концепції позиційної війни і стратегії пасивної оборони.
Сагайдачному довелося відводити своїх звитяжців назад під вогнем батареї з 12 гармат і натиском контратаки всіх сил правого крила турецької армії. Козакам довелося відступити з великими втратами. Це був найкривавіший день у Хотинській битві. 800 чоловік втратили козаки. Турки — втричі більше. Але це був, безперечно, величезний успіх козаків, керованих їхнім гетьманом. Розлючений невдачею, Осман II кричав, що він не їстиме, не питиме доти, доки йому не приведуть того сивого пса Сагайдачного.
Упродовж усієї Хотинської війни козаки приймали на себе основний тягар турецьких атак. На чолі зі своїм гетьманом вони відбили всі дев’ять штурмів, п’ять із яких були спрямовані безпосередньо й виключно на козацький табір, що являв собою недоступну фортецю. Жодного разу ворог не зміг проникнути за його вали.
Водночас Сагайдачний, котрий не раз водив запорожців на турецькі фортеці, віддаючи перевагу наступальній стратегії й тактиці, намагався випереджати турецькі штурми. Так, у ніч із 6 на 7 вересня гетьман організував могутній виступ, яким почав серію нічних рейдів, що мали на меті знищення противника, здобуття продовольства та інших трофеїв, деморалізацію турецької армії. У нічних рейдах, які завдавали великих втрат турецьким військам і викликали серед них паніку, з особливою силою виявилася динамічна тактика запорозьких козаків, їхня активність, вміння максимально використовувати фактор раптовості. З ініціативи Сагайдачного питання впровадження нічних атак спеціально розглядав польський сейм.
Козацький гетьман організував рейди 17, 18, 19, 22, 24, 25 вересня, які, за винятком одного, були успішними, козаки захопили численні трофеї.
Українському полководцеві належала найвидатніша роль у Хотинській війні. Слабий після поранення, козацький гетьман завжди діяв наполегливо, рішуче. Від ранку до ночі, а під час рейдів і вночі, був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана, сам перевіряв варту.
Учасник Хотинської війни польський комісар Якуб Собеський, який безпосередньо спілкувався з Петром Сагайдачним, свідчив: «Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли доводилося відступати — останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».
28 вересня султан вирішив зробити ще один, останній штурм, зосередивши для нього абсолютно всі сили, вводячи максимум резервів. Коли розвиднілося, почали бити гармати, ядра летіли з чотирьох боків. Загалом, було випущено 1500 ядер, із них 500 — із батареї за Дністром. Артилерійський шалений обстріл дещо відтіснив козаків від лівого берега Дністра, з чого скористалися татари, вплав перебравшись через річку. Але запорожці, підтримані німецькими частинами, перейшли в контратаку й примусили ворога на деякий час припинити гарматний вогонь і дещо відступити вглиб лівого берега Дністра. На правий фланг обрушилися основні сили, й артилерійська канонада відновилася. Очевидець описує: «Більш як 60 гармат гриміли безперестанно».
Після артилерійської підготовки почався штурм. Спаги й татари за Дністром відвертали увагу, загрожуючи переправою, в той час як на правий фланг продовжували наступати головні ворожі війська. Рядових воїнів підганяли сотники. Спаги, які спішились, несли перед собою снопи соломи, захищаючись від куль. Після дев’ятої атаки турки увірвалися на вали польських позицій, але були зустрінуті обстрілом із гармат, які заряджали, коли закінчилися запаси ядер, шматками заліза й скла. Турки відступили під натиском угорських, польських, українських воїнів.
Особливо запеклі бої точилися перед козацьким табором. Запорожці, яких штурмували понад 20 тисяч спагів, відбили 11 атак на козацькі позиції. Щоразу запорожці діяли сильним рушничним вогнем або енергійними вилазками, кидаючись на ворога і вступаючи в рукопашний бій. Відбивши останню — одинадцяту атаку, запорожці кинулися на допомогу своїм союзникам, завершуючи цілковитий розгром ворога. Після закінчення битви, яка не вгавала протягом усього дня, втративши кілька тисяч убитими й пораненими, деморалізовані, пригнічені турки повернулися до свого табору.
На полі бою полягло більше тисячі ворогів. Втрати в польсько-козацькому таборі були невеликі. Лише татари захопили 40 полонених у ясир.
Цілковитий розгром турецької армії змусив султана погодитися на переговори й укладання миру з Польщею. Могутня турецька армія зазнала нищівної поразки, османський уряд — краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі та України. Спроба Османа II поставити на коліна Польщу, ліквідувати козацтво й завоювати Україну провалилася. Протягом п’ятитижневих боїв султан не здобув жодної перемоги, а втрати його армії дорівнювали 40% воїнів.
У Західній Європі, де з великим напруженням та інтересом стежили за розвитком подій під Хотином, від яких могла залежати доля багатьох європейських народів, також утвердилася загальна думка про те, що основна заслуга у відсічі турецько-татарським полчищам, провалі завойовницького походу Османа на Україну і Польщу належить козацтву. Про вирішальну роль козаків у Хотинській битві свідчили численні турецькі та польські тогочасні документальні джерела.
Спільна боротьба поляків і українців проти турецько-татарських загарбників під Хотином збагатила кращі традиції братерства цих народів. Козацький полководець Петро Конашевич-Сагайдачний став героєм і України, і Польщі.
Хотинська війна — це був вінець його полководницької діяльності, зростання його авторитету в Європі, визнання військового генія і найвидатнішої ролі українського козацького гетьмана Петра Сагайдачного в цій події світового значення.
З-під Хотина Сагайдачний повернувся до Києва. Тут він дуже хворів, страждав від рани, заподіяної ще на початку війни отруєною татарською стрілою, але постійно піклувався про школи, братства, церкви та шпиталі.

ОСТАННІ ДНІ ЗЕМНОГО ЖИТТЯ САГАЙДАЧНОГО

За п’ять днів до смерті Петро Конашевич-Сагайдачний у присутності київського митрополита Іова Борецького і нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент, заповідаючи своє майно на освітньо-навчальні, релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».
До останнього подиху його не покидали думки про долю рідної України і козацтва. Відповідаючи на лист короля Сигізмунда III, Сагайдачний просить, щоб король стримував високодумних і вельможних панів коронних, які владу свою на Україну поширюють і... до ярма робітного безбожно людей православних нахиляють.
Помер Петро Конашевич-Сагайдачний 10 квітня 1622 року. Кончину гетьмана важко сприйняли скрізь в Україні. З великим сумом проводжали в останню путь славнозвісного полководця, захисника духовності і освіти. Двадцять спудеїв Київської братської школи промовляли на похороні вірші, складені ректором школи Касіяном Саковичем. Похований герой у Богоявленській церкві Братського монастиря на Подолі в Києві «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».
У «Віршах на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного», виданих у Києві друкарнею Києво-Печерської Лаври, їхній автор з печаллю і ніжністю звертається до покійного, називаючи його «гетьмане милий», і запевняє, що за мужню оборону Вітчизни, за самопожертву він буде в раю небесному.
«Сагайдачний відійшов у вічність, залишивши після себе вічну славу», — пише Сакович і продовжує, що «смерть гірка невчасно забрала славного лицаря, є тим, заради чого слід сльози проливати», «серцями, устами і шатами жаль свій освідчати».
«Вічну славу Сагайдачний здобув, — робить висновок Сакович, — з славним запорозьким лицарством, у якого він був славним вождем, справжнім мужем державним».
Стверджуючи ідею безсмертя подвигів, слави і доброчинства Сагайдачного, автор «Віршів» пише:
«Несмертельной славы
 достойный, гетмане.
Твоя слава в молчаню
 нікгди не зостане,
Поки Дніпро з Дністром
 многорыбные плынути
Будуть, поты ділности
 теж твои слынути».
Безсмертя справи Петра Сагайдачного Касіян Сакович порівнює з подвигами античних героїв. Тому Сакович вважає, що коли б якийсь поет зажадав вичерпно описати подвиги славного гетьмана, він мусив би вчитися у самого Гомера і Демосфена.
Друга з трьох гравюр у книжці Саковича є портретом Петра Сагайдачного, сучасник якого анонімний український художник-гравер зобразив запорозького гетьмана на коні. Він використав стародавню традицію мистецтва — возвеличення людини засобом кінного портрета. Кінь був наче п’єдестал для лицаря, хороброго і доблесного воїна, який на коні мовби підноситься над буденністю життя.
Портрет Петра Сагайдачного реалістичний. В поставі гетьмана, що сидить на коні, відчувається літня вже людина. В його фігурі немає стрункості, він тут подібний до старого козака, і лише булава в руці та герб Сагайдачного свідчать про його високе становище. Фахівці вважають, що ця гравюра є повторенням мальованого, можливо, домовинного портрета гетьмана.
Українська книжка 1622 р. є першим історико-поетичним твором про Сагайдачного. Потім у різних країнах з’явилося чимало творів, де розповідалося про цього українського гетьмана. Після переможного завершення Хотинської війни авторитет і слава запорозьких козаків та їхнього керманича поширилися по всій Європі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2013 > Тема "Українці мої..."