Версiя для друку Обговорити в форумi

Указ Президента Леоніда Кучми про відзначення 350-річчя Переяславської ради - це документ, який свідчить про увагу глави держави до видомих подій і явищ української історії, таких як голодомор, Акт злуки тощо. Але цей указ раптом викликав значне занепокоєння  в суспільстві.
Річ у тім, що він став поруч із такими явищами сучасних російсько-українських відносин, як дні України в Росії, де українці співами і танцями розвеселяють населення; як тонкі дипломатичні ходи щодо проблеми: хто буде володіти нафтовою і газовою трубою в Україні; як дискусії навколо делімітації кордонів Росії і України; як повернення Росією боргів Україні; як відзначення 85-річчя такої одіозної постаті, як Володимир Щербицький; як спроба нав'язати "общий" підручник з історії України і Росії, де російська сторона, безперечно, намагатиметься протягти старі імперські концепції про "общую" історію України і Росії, тобто про відсутність у минулому державницької історії українського народу. 

І все ж добре, що є такий указ. Це свідчить про те, що наші урядові кола не забувають, що ми - українці і що ми мали свою власну історію, свою державу, злети і падіння в державотворчих змаганнях.
І справді, цю дату треба пам'ятати, заново переглянути її і осмислити. У наукових колах. На конференціях, на "круглих столах", обговорити заново науковою громадою. Об'єктивно подивитися на причини і наслідки в економічному, культурному, політичному, державницькому житті. Зробити висновки і донести їх до широких кіл суспільства. Бо історія - це великий учитель. І мудрі мають брати з неї мудрість.
Те, що указ викликав таку прискіпливу увагу, занепокоєння, стурбованість і навіть протест у певних колах інтелігенції, означає, що багатьом свідомим українцям не байдуже, як відзначатиметься ця кругла дата, яка стала переломним моментом в історії української державності і яка принесла нашій історії стільки бід: і ліквідацію гетьманської держави, і заборону української мови (унікальне явище світової історії: жодна держава світу, жодна світова імперія не забороняла мову хоч якого б то було народу - не те що цивілізованого, а й напівдикого!). Згодом мали місце братовбивчі громадянські війни і голодомори, і денаціоналізації, і тотальне винищення національної еліти - мозку нації, а далі - невідшкодовне використання матеріальних та людських ресурсів, спустошення душ, переселення мільйонів у глибинні регіони неосвоєних ведмежих закутків, одурманення опіумом шовіністичних ідеологій і так далі...
Справді, страшно подумати, що хтось захоче, як це у нас традиційно повелося, провести - для галочки - якісь розважальні акції з оркестрами і салютами.
За прикладом далеко ходити не треба. Пригадаємо, як певна частина керівників районних та інших інституцій уже відсвяткували або ще готуються святкувати ювілеї душителів України - російських імператорів і імператриць та їхніх полководців і слуг, які вміли канчуками заганяти українців у кріпосницьке ярмо і в болотяні нетрі, щоб будувати фортеці, палаци і в'язниці.
Відомо, що в багатьох областях були відзначені з такою ж помпою події, пов'язані зі знищенням української козацько-гетьманської держави і перетворенням її на провінцію Російської імперії. Цебто: знищення полково-сотенного адміністративного ладу, знищення гетьманського уряду, армії і суду й утворення російських губерній. Скільки шампанського пролили на радощах від того в багатьох областях уже незалежної України, скільки сала з'їдено... на закуску...
Тяжко про це говорити...
То чи є гарантії, що і це чергове ювілейне відзначення не викличе зливи отаких святкувань - з виспівуваннями і витанцьовуваннями. Адже відомо, що коли з'явився указ Президента про відзначення 350-річчя Переяславської ради, то чиновництво на місцях кинулось виділяти відразу кошти на це. Кошти на що? Думаєте, на наукові дослідження? На видання монографічних праць чи проведення наукових конференцій? Ні. На святкування. Хоча в указі не сказано ні про яке "святкування", ні про які масові народні гуляння, співочі поля і салюти, і тим більше про фуршети.
Так. Відзначення потрібне. Переяславська рада, а головне - Переяславсько-Московська угода і справді була важливою, переломною подією в нашій історії. Затиснута із заходу пансько-шляхетською Польщею та її союзниками, яка до несамовитства жадала повернути своє панування на широченних просторах української землі, затиснута з півдня грабіжницькими турецькими загонами і зраджена кримськими ханами, Україна одна-однісінька боролась, стікаючи кров'ю і знемагаючи силою, за свою незалежність. Віддалені країни Європи і найближчий східний сусід - Московське царство - мовчки спостерігали за цим знесиленим борсанням українців, які не хотіли повертатись у кріпосне і національне рабство.
Шестирічна боротьба виснажила матеріальні й людські ресурси України. Звертання Богдана Хмельницького до Швеції, Трансільванії, Валахії, Молдавії, Московії не при-носили жодних зрушень. Залишивши сподівання на західних сусідів, Хмельницький тиснув своїми козацькими делегаціями на православного сусіда - Московське царство.
Московський цар Олексій Михайлович Тишайший не обзивався. Чогось вичікував. Шість років вичікував! Не помічав побіч себе повсталої України? На щось сподівався? А так. Навіщо йому й справді була ота козацька Україна, де вже не було кріпацтва, де були виборні урядовці від низу до верху, де найвищий володар також обирався усіма? Де армія була добровільною й миттєво зростала її сила, коли увесь народ ішов у козаки? А далі? Ця Україна з її багатими землями, ріками, полями і лісами, великими торговими городами, ремеслами, школами, колегіями, академіями, храмами - ця Україна, яка ось-ось може постати у своїй величі і славі на західних кордонах Московського азіатсько-кріпосницького царства... - та вона просто лякала його!...
І лише тоді, коли її землі були вщент сплюндровані і знищені, коли міста і села лежали в руїнах після пансько-шляхетських і кримських навал, коли людність стікала кров'ю і вимирала з голоду і надій на відродження її величі уже не залишалось, - тільки тоді цар і бояри зрозуміли: тепер можна її взяти... під свою високу руку... Тепер Україна була не страшною. З нею можна було справитись. А Україні можна було сподіватись на жадану поміч...
Отже, історичні умови з обох боків сприяли зближенню України і Московії. Обидві сторони мали свій стратегічний інтерес і кожен сподівався на свій успіх.
У Переяславі звершилось дійство, яке ніби відоме нині всім. Але, в сутності, - мало кому відомі драматичні переговори гетьмана та його оточення з московською делегацією і перші їхні зіткнення з психологією самодержавництва, від імені якого говорив посланець царя до України думний боярин Василій Бутурлін. Він показав відразу ж, що віднині місце і долю України та її еліти визначатимуть не вони, українці, а Московське царство.
Ось, приміром, рядки із звіту дяка Лопухіна з московської делегації: на прохання козацької старшини присягти від імені царя, що цар буде гетьмана і все військо запорозьке захищати, "польському королю не видавати і за них стояти і вольностей їхніх не порушувати", - Бутурлін жорстко заявив, що "говорить было о том не пристойно, потому что всякий подданный повинен веру дати своему государю". Тому всі вони, українці, мають служити московському цареві "безо всякого сумнения" і не вимагати від царя захисту. Лише усно Бутурлін пообіцяв, що цар буде їх захищати і жалувати.
Московські посли відмовились присягати також і на вимогу козаків та Війська запорозького. Вони з обуренням відкинули пропозицію давати присягу їм від імені царя. Козацька делегація повернулась від послів ні з чим. Гетьман та його оточення опинились на краю прірви. З одного боку - вони не хотіли односторонньо присягати, "іти під високу руку" московського царя; з другого - їм вкрай потрібна була військова допомога, Україна опинилась в оточенні ворожих армій. Виходу не було.
Козацька Рада присягнула на вірність цареві. Водночас вона прийняла рішення просити у царя затвердити права Війська запорозького - тобто козацької України. Тут варто підкреслити, що ця Рада у Переяславі не була всеукраїнською представницькою інституцією. Більше третини української території на цій Раді не було представлено (це землі Волинського, Подільського, Руського, Белзького воєводств; полки Уманський, Паволоцький, Кальницький). Не були представлені, окрім козаків, також міщани (хіба що одного Переяслава), українське духовенство, селянство. Ця Рада репрезентувала лише частини України, які складали землі Запорозького козацтва - Брацлавське, Чернігівське і Київське воєводства.
Тобто юридично було проголошене входження до Московського царства на певних умовах частини українських земель, а конкретно - лише території козацької республіки. Тому, говорячи про відзначення цієї дати, ми повинні говорити, що вона мала часткове значення для всієї України. Але інша частина України підпадала під протекцію Московського царства внаслідок угод, які були вироблені при подальших переговорах. На самій Переяславській раді була досягнута лише усна домовленість про підпорядкування "під високу руку" царя лише частини України.
Переговорний процес з московською делегацією відбувався ще тривалий час після Ради і на основі ряду документів, які були представлені Хмельницьким московській делегації. Це був лист його до царя від 17 лютого 1654 року про збереження прав, уставів, привілеїв, щоб залишити за собою і "всякие свободи і держави добр затвердити і зберегти", "укріпити на віки" за всіма чинами сущими, який був згодом затверджений цілим комплексом юридичних документів; це "Березневі статті" Хмельницького, ряд жалуваних грамот, які оформили статус козацької гетьманської держави в складі Московського царства.

Основні вимоги українців були викладені у "Березневих статтях":
1. Збереження запорозьким козацтвом завойованих унікальних на той час республіканських форм управління, з вільним обранням гетьмана, в яке московський уряд не мав права втручатись, генеральних старшин і всіх інших старшин козацько-гетьманської адміністрації до отамана і війта - в селах і містечках. Про обрання гетьмана цареві мали тільки повідомляти.
2. Залишалась незмінною адміністративна і судова системи України: "Как из веков бывало в войске запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели в добрах и судах; чтоб не воевода, не боярин, не стольник в суды войсковые не вступалися".
3. В містах і містечках мали залишитися земські та міські суди, членів яких обирала місцева шляхта: "урядники чтоб из наших людей обираны были..."
4. Московський уряд не мав права призначати в міста України своїх воєвод, бо вони можуть "ломати права" і людям чинити "тяготи", навіть збирання податків з населення російські воєводи не мали права.
5. Гетьманська влада залишалась за обраним гетьманом пожиттєво, що призвело би з часом до монархічного правління в Україні. За гетьманом мало залишатись пожиттєве володіння маєтностями. Можливо, це убезпечило б гетьманат від втручання інших з претензіями на ці маєтки. Гетьман мав право вирішувати всі зовнішні і внутрішні справи.
6. За гетьманом зберігалась шістдесятитисячна козацька армія.
7. В Україні мали зберігатися всі соціально-економічні завоювання: привілейоване становище української шляхти і козацтва, що служили у Війську запорозькому. Зберігались би придбані земельні володіння - "имений казацких чтоб никто не отбирал". Вдови і діти загиблих козаків зберігали б свої станові привілеї.
8. Надавати платню земельними володіннями та визначеними сумами злотих. Усі надбані маєтності мали бути закріплені хартіями, "чтоб непоколебимо то в вечные времена было". Фактично це означало, що знесене народною боротьбою кріпосництво не могло повернутись назад.
9. Мали бути підтверджені всі права українського духовенства.
10. Гетьман зобов'язувався сплачувати до царської скарбниці певний грошовий податок - "чтоб цену давать ведомую".
Ці вимоги, фактично, мали б зберегти незалежність Української козацької держави, її адміністративно-територіального, судового, соціального і військового ладу, з її власним урядом та армією. Московський уряд таким чином мав виступати тут як військовий чинник у захисті цих українських республіканських завоювань. Отже, Хмельницький мав намір, ймовірно, зберігаючи козацьку республіку, увійти до Московського царства на правах конфедерації.
Московський цар і боярська дума задовольнили майже всі вимоги гетьмана, затвердивши "Березневі статті" від 21 березня         1654 року. Обмеження стосувалося одного: повідомляти цареві про тих послів, котрі виступали проти Московської держави. Крім того, Україні заборонялось мати зносини з такими державами, як Польща і Туреччина, з якими Московське царство перебувало у стані війни.
Московський цар визнав всі державницькі і соціально-економічні завоювання України, звісна річ, усно і в деяких міждержавних актах. Це було пізніше. Сама ж Переяславська рада була тільки формальною преамбулою тих згод і угод, які стали чинними у стосунках між Україною і Москвою.
Як бачимо, ці угоди робили честь Хмельницькому, оскільки він домігся визнання всіх державницьких завоювань українців. Хмельницький бажав вирвати всі українські землі з-під влади Польщі, опираючись на військову владу Москви, і створити свою незалежну державу. Він не знав про ментальність московсько-азіатської дипломатії: "коготок увяз - всей птичке пропасть". Москва пішла на великі поступки, бажаючи перетворити часткову залежність України на повну.
З другого боку, цей союз Московії і України викликав кардинальну зміну в перестановці геополітичних сил Східної Європи. Посилення України не відповідало ні інтересам Польщі, ні якоїсь європейської держави чи інтересам Криму і Туреччини. Отже, вони раптово зближуються (жовтень, 1654 рік) і укладають між собою "Вічний договір". Москва ж не поспішала надавати війська. Навіть коли спільні польсько-кримські загони вщент спалили Поділля, коли було вбито 10 000 немовлят, взято у полон 200 000 людей, зруйновано 270 населених пунктів. Московії було й далі вигідне знесилення України, і, незважаючи на те, що вже взимку 1654 року московські війська все ж прийшли на допомогу Україні, царський уряд іде на зближення з Польщею уже в 1655 році. А 1656-го укладає з нею - без України - "Віленське перемир'я", поділивши з нею території України. Це була перша зрада московського уряду України і Хмельницького. Вона розпочала купу інших подібних зрад, які завершились окупацією Лівобережної України вже за гетьмана Виговського і укладанням нових Переяславських статей Юрієм Хмельницьким у 1659 році після розгрому московських військ у Конотопській битві. Переяславські статті Юрія Хмельницького юридично уже зафіксували залежність гетьмана і його адміністрації від  царського уряду. Звідси і починається систематичне нищення української державності, що призвело до численних політичних катастроф українського народу в його спробі відродити своє політичне буття.
Як бачимо, проблема відзначення 350-річчя угоди козацької України з Московським царством є справді важливою в нашій державницькій історії. І ми це мусимо пам'ятати. Бо це пам'ятає наша історія. Наш народ. Наш уряд.
Справа в іншому: щоб відзначити пам'ятну дату об'єктивно і коректно, спрямувати в інформаційно-об'єктивний бік, витримати мудру тональність, виваженість і науковість, з гідністю інтелектуальних українців, а не лакейських хохлів-малоросів.

("Урядовий кур'єр", № 189 за 2002 р.,
ст. "Ми всі мусимо пам`ятати про це").

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2002 > Тема "Ми єсть народ?"