Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять
22 вересня — День партизанської слави

Іван МЕЛЬНИКОВ
Георгій СЕБКО

ПАМ’ЯТІ ЮНОГО ГЕРОЯ-ПАРТИЗАНА ВАЛІ КОТИКА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ...

1. НА ПОЛЬСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ

На безлюдних вулицях вечірньої Шепетівки причаїлися будинки, ховаючись у нічному мороці. Час від часу у якомусь з вікон на мить спалахне вогник, але відразу ж гасне, ніби той, хто запалив, боїться привернути чиюсь увагу. З наріжного будинку, що виходив торцевою стіною на вулицю Ворошилова, вийшов хлопчик, зупинився і сторожко озирнувся навкіл: здається, нікого немає. І враз метрів за двадцять від нього нічну тишу пронизав приглушений крик сови. У місті — сова?
— Стьопо, це ти? — прошепотів хлопчик, напружено вдивляючись у темряву.
— Не галасуй, Валько, зараз підійде Миколка, — голос Стьопи Кащука пролунав справа, а слідом випірнув з пітьми і Коля Трухан з мішком за плечима.
— А мішок навіщо? — поцікавився Валя.
— Знадобиться, — сердито буркнув Коля. — І взагалі, Котику, давай без зайвих питань. Знаєш, куди йдемо і навіщо?
— Ну, знаю, — невпевнено відповів Валя.
— Тоді пішли!
Валя якусь мить вагався, переступаючи з ноги на ногу. Не дуже хотілося у таку темноту йти на польське кладовище, де й вдень моторошно.
— Чого ти? Коли дрейфиш, сиди вдома, — суворо попередив Котика Стьопа, смикнувши його за рукав лижної куртки.
— Не сердься, Стьопо, — Валя потер кулаком очі. — Мабуть, я ще не зовсім прокинувся. Ходімо, чи що?
Старе польське кладовище з важкими гранітними надгробками та різьбленими хрестами, з крислатими вербами, заростями бузку й старезними черешнями височіло над околицею. З кладовища проглядалася більша частина міста, а особливо добре та, де фашисти побудували табір для військовополонених червоноармійців.
Удосвіта за високою дерев’яною огорожею, обплутаною колючим дротом, часто лунали автоматні черги. Чи стріляють гітлерівці для остраху вгору, чи... по полонених?
Ось і вирішили хлопчики ще задовго до світанку прокрастися на польське кладовище і звідти подивитися, що ж відбувається за високою огорожею. Ще вдень вони вибрали зручне місце, звідки було добре видно бараки і площу перед ними, а їх і не помітиш за надгробком якогось пана Броніслава Яницького.
Нарешті на сході почало світлішати, потім край неба порожевів, сповіщаючи, що сонце ось-ось вигулькне з-за обрію і розжене залишки ночі. Звідти на Шепетівку сунули пошматовані на клапті червонуваті хмари, схожі на вату, просякнуту кров’ю.
У таборі вже почалася побудка, з низеньких бараків виходили полонені і шикувалися у довгі шеренги. Їх підганяли наглядачі, порикуючи: — «Шнель! Шнель!».
— Ахтунг! Ахтунг! Увага! — закричав у рупор старший наглядач, і вмить настала тиша.
На ґанку караульного флігеля з’явився високий, худий гебітскомісар Кенінг. Оглянувши передню шеренгу, спустився східцями вниз і пішов уздовж неї, постукуючи в такт крокам стеком по долоні. Біля одного з полонених зупинився, торкнувся стеком його плеча, і відразу ж два кремезних есесівці відвели полоненого убік під особливу охорону. Гестапівський стек торкнувся ще одного бійця з забинтованою головою, який безсило схилився на плече товариша, і, певно, це не сподобалося Кенінгу. До пораненого підбігли есесівці і ударили прикладами автоматів по спині. Полонений упав, силкувався підвестися й не зміг. Його поволокли до огорожі.
Пролунала суха тріскотня автоматів, потім ще два поодиноких постріли. При кожному пострілі Валя здригався і вдаряв кулаком по гранітному надгробку. Обличчя його зблідло, а в очах — невимовний біль.
— Сволота! — заскрипів зубами Стьопа, скочивши на ноги. — Ну й гади!
— Як же це так?.. — звертаючись до друзів, запитав Валя. Голос його був слабкий і розгублений.
— Ти про що? — Коля нервово гриз травинку.
— Та ж вбивають!.. — Валя схлипнув і знову ударив кулаком по гранітній плиті. — Їх теж треба убивати! Я б усіх, усіх...
— А що ти можеш?! — сердито вигукнув Стьопа.
Валя швидко підвівся, його великі чорні очі випромінювали рішучість:
— А от і зможу... Зможу! — повторював він, дивлячись в очі друга. — Ось візьму і вб’ю рудого Кенінга.
— Самого шефа жандармерії?! — посміхнувся Стьопа. — Ну й сказонув! Заспокойся і сядь, — він потягнув за рукав Валю і посадовив поруч себе.
— Фашистів треба бити — це правильно, — спокійно зауважив Коля. — Але як і чим, ніхто з нас цього не знає.
Валя довго мовчав, насупивши брови і зморщивши лоба, мов виважував у думці щось важливе для себе.
— Ось у Павки був матрос Жухрай, — нарешті проговорив він, — той все знав. Був би у нас такий...
— Це який Жухрай? — стрепенувся Коля, але відразу ж заспокоївся. — Той, що Корчагіна учив, чи що?
— У Шепетівці інших Жухраїв не було.
— А що Жухрай? — пересмикнувся Стьопа. — У нас теж є така людина... Цей чоловік радить поки що не висовуватись. Чекати. А чого чекати?..
— Гляньте, військовополонених до воріт повели, — Коля підвівся, а за ним і Валя. — Мабуть, на лісозавод, вони там часто працюють.
...Сонце піднялося в зеніт, тепло йшло від нагрітого каміння. Коля витягнув з рюкзака третій, останній, термос з холодною водою і хлопці відразу ж випили її до дна. Здавалося, що вже можна йти, сховатися в тінистих алеях, та вони продовжують лежати серед надгробків і дивитися крізь колючий дріт, стежачи за кожним кроком фашистської охорони. Принишкли хлопчики, замовкли — десять хвилин, двадцять мовчать. Валя першим порушив мовчанку:
— А Сеня Кац уже з жовтим трикутником ходить... І за що вони так ненавидять євреїв?
— Вони усіх ненавидять, — Коля зсунув брови. — Усіх радянських. Учора комсомольців розстріляли з вечірньої школи. За пісню... — хлопчик відвернувся, щоб друзі не побачили його вологих очей, і раптом вигукнув: — Гляньте, дядько Остап іде! — вказав він рукою на долину.
— Де? — Стьопа квапливо скочив на ноги, прикриваючи долонею очі від сонця.
— Біля трьох беріз, бачиш? Тепер він важна персона — директор німецького лісозаводу, — сказав зло Коля, смачно сплюнувши. — Якби не він, нізащо не пішов би працювати на фріців. Та й мама умовила...
— І мій брат Віктор не хотів іти в депо, а мама послала, — зітхнув Валя.
— А я не піду, — відрубав Стьопа. — Нізащо не піду до фріців.
— А ти гадаєш, ми там надриваємо пупи? Як би не так! — Коля посміхнувся. — До речі, дядько Остап порадив не дуже вже й старатися. Він також не за власним бажанням став директором. Комендант погрожував розстрілом.
На згірок до хлопчиків повільно піднімався Остап Андрійович Горбатюк, невисокого зросту кремезний чоловік з рідкою сивизною на скронях. Незважаючи на серпневу спеку, був узутий у валянки. Він накульгував і сильно спирався на горіхову сучкувату палицю.
— Ну й занесло вас! — сказав Остап Андрійович, підходячи до хлопчиків.
Хлопчики швидко підвелися і дружно привіталися:
— Здрастуйте, дядьку Остапе!
— День добрий, день добрий, — Остап Андрійович крекчучи нагнувся і, з трудом зігнувши коліна, сів поруч з Колею. Витягнувши з кишені картату хустинку, витер спітніле обличчя. Швидким поглядом обвівши хлопчиків, Горбатюк звернувся до Колі:
— А ти, Миколо, і сьогодні не пішов на роботу?
— Не хочу на них працювати!
— Не говори дурниць, хлопче! Не на них, а на себе ти працюєш. Зараз головне — бути при ділі, а приносити користь людям можна і на нашій роботі!.. — Горбатюк зіщулився, простягнув руки до ніг і почав розтирати литки.
— Знову болять ноги? — співчутливо запитав Коля.
— Болять кляті. А стара послала козу шукати.
— Таке вигадали, — посміхнувся Стьопа. — Яка ж вона стара?
— Не погоджуєшся? І я ж теж кажу: Надія Андріївна у мене ще ого-го! Справжня молодиця!
— Еге ж, і добра вона, — кивнув головою Стьопа. — І Наталя теж добра.
— От так-так! А навіщо ж ти вчора за коси її смикав?
— А чого вона за нами наглядає? Війна — не дівчача справа...
— Не дівчача, кажеш? — Горбатюк задумливо насупив брови. — А як же Жанна д’Арк? І в громадянську дівчата наші не останніми були. Виявлять себе і зараз...
Стьопа засоромлено замовк, а Горбатюк знову звів розмову на свою козу, яка десь блукає по чужих городах чи вздовж огорожі концтабору. Може, хлопці пошукають його козу-дерезу, а то, чого доброго, зжеруть її фашисти. І хоч хлопчики знали, що коза давно вдома (бачили, як стрибонула через парканчик у свій двір), усі разом скочили на ноги — адже могли шукати козу вздовж лісосмуги, де нещодавно відбувалися жорстокі бої. Там і зараз можна знайти зброю...
— Ні, ні! Не всі троє! — рішучим тоном охолодив запал хлопчиків Горбатюк. — Спершу підуть Стьопа і Валя. А ти, Миколко, залишишся тут, є розмова. Тільки ось що, розвідники, ідіть вздовж річечки. Обійдіть табір військовополонених зліва і повертайтесь сюди. Гарненько погляньте на нижні ряди дроту, придивіться, де можна зробити лази... Ну й під ноги, звісно, позирайте... Побачите автомат чи гвинтівку — запам’ятайте місце. З собою нічого не брати...
За мить хлопчики зникли в кущах верболозу.
— Ну як? — запитав Горбатюк Колю, дивлячись услід хлопчикам.
— Надійні.
— А кого ще наглянув, Миколко?
— Ще Вітя Котик і Боря Федорович. А з вулиці Котовського — Валя Мануїлов...
— Досить. Поки досить. Потрібна обережність... А зараз ось що... Полонені від вітру падають, майже не годують їх кляті фашисти. Треба якось харчів роздобути.
— Роздобудемо, дядьку Остапе, постараємось.
— Добре, синку, дуже добре. Достаньте хліб, можна варену картоплю. Будь-яку їжу — капусту чи огірки. Усе, що назбираєте, принесіть на лісозавод.
— Зробимо все як слід, дядьку Остапе, — чітко відповів Коля і глянув на Горбатюка очікуючи: коли ж він запитає про головне, адже за його дорученням він привів на польське кладовище своїх друзів. І ніби зрозумівши погляд хлопчика, Горбатюк запитав, вказуючи палицею в бік концтабору:
— Ну, що там бачили?
— Трьох... Он біля тієї огорожі. Ще навіть не прибрали...
— Так, так, — задумливо мовив Горбатюк. — Здогадувався про це. Ось і ви побачили, який він є, фашизм, і що він робить, проклятущий, з нашими людьми! Запам’ятай це, синку! Ось тому й прошу вашої допомоги, бо, на жаль, дорослим не завжди під силу те, що можете ви, діти... На них відразу ж впаде підозра. А зараз... доганяй хлопців. Та гляди, зброю не брати! А коли вже щось таки «прилипне» до рук, то заховайте у надійному місці. Знайди таке сам. І ще раз нагадую: будьте обережні.
Миколка кивнув головою і швидко зашльопав босими ногами по пильній стежині, доганяючи Стьопу і Валю.
Горбатюк витягнув з кишені люльку, пожовклими від тютюну пальцями набив її і чиркнув саморобною запальничкою. Запаливши, він скинув валянки і почав розтирати суглоби ніг, тихо примовляючи:
— Ой, ноги мої, ніженьки, через вас залишився я під каторжним фашистом. А то сидіти б мені на коні і рубати цих гадів, як у громадянську. Та нічого... Ми і тут повоюємо з тобою, германцю. Дуже кріпко повоюємо...

2. ШВАЛЕНБЕРГ — ПРОТИ ГІТЛЕРА

У дворі лісозаводу між штабелями колод, як тільки зійшло сонце, з’явилися хлопчики. Вони мали заховати продукти між кругляками до приходу військовополонених і постаратися не потрапити на очі старшому конвою обер-єфрейтору Станіславу Шваленбергу.
Валя швидко спорожнив свою торбу і вже кинувся тікати, як почув над самим вухом пісню про Москву. Звів голову: у нього за спиною стояв Шваленберг і грав на губній гармошці «Утро красит нежным цветом...».
Валя розгубився, занімів. А обер-єфрейтор підійшов впритул до хлопчика, ногою відсунув колоду, що прикривала вузлики з їжею, і, тицьнувши жартома блискучою гармошкою Валю в бік, сказав:
— Карош зольдат! — і відразу ж серйозно додав: — Можна, я нічого не бачить.
Побачивши біля Валі Шваленберга, Остап Андрійович квапливо підійшов до них.
— Що сталося? — запитав він обер-єфрейтора.
— Все єсть карашо, — відповів Шваленберг. — Маленький зольдат помогай полоненим. Я нічого не бачить.
— Данке! Зер гут! — сказав Горбатюк і гримнув на хлопчика: — Геть звідси! Геть!
— У-у-у, зольдат, — засміявся Шваленберг, побачивши, як Валя, намагаючись з ходу перестрибнути паркан, зачепився сорочкою за дошку і зависнув над землею. Він підійшов до хлопчика і допоміг йому піднятися на паркан. — Тепер стрибай! — Шваленберг весело підморгнув Остапу Андрійовичу. — Карош хлопчик!
— Тямущий! — ствердив Остап Андрійович і пильно глянув на охоронника. Обер-єфрейтор знову заграв пісню про Москву і попрямував до групи полонених, які сортували дошки. З-за штабелів несподівано з’явився старшина Іван Музальов з ломиком у руці.
— Я думав, коли що, пристукну його тут, — пояснив він Остапу Андрійовичу. — Знаєш, він незвичайний якийсь німець. Давно до нього приглядаюсь. Два дні тому утік сержант Лагутенко, то Шваленберг сказав коменданту, що, мовляв, помер сержант і поховали його в лісі. А перед цим примусив могилу свіжу викопати й засипати. Показав її коменданту. А сьогодні запропонував мені, щоб я подався до партизан.
— Он воно як! — здивувався Остап Андрійович і уважно глянув у бік обер-єфрейтора. — Що ж, постежимо за ним, а поки візьми-но продукти під штабелем.
Стукнувши палицею по колоді, Горбатюк, накульгуючи, попрямував до пилорами. Старшина озирнувся навсібіч, сторожко нахилився до тайника і раптом над вухом почув голос Шваленберга:
— Добрий день, Іване!
— Ну ще що? — Музальов з силою стиснув ломик, і це помітив обер-єфрейтор.
— Ого! Злий зольдат — кароший зольдат. Добре буде бить швабів. Тобі треба утікати, Іване. Я даю волю. Відпускаю. Шукай родич, давай довідка — і воля.
— На поруки, чи що? — здивовано запитав Музальов.
— Так, так, — закивав головою обер-єфрейтор. — Я — Шваленберг. Дід був Яськульський. Поляк. Ти розуміти. Мама жити Ченстохов. Чув такий град?
— Ну, чув.
— Це добре... Я — робітник. Батько — робітник. Працював на шахта. Шваленберг проти Гітлера. Швабів бити треба. Але скоро Москва капут.
— Брешеш! — перебив його Музальов. — Не взяти вам Москви. Ніколи не взяти!
— Ти єсть оптиміст! — обер-єфрейтор засміявся і знову заграв на своїй гармошці мелодію пісні про Москву. Та раптом різко обірвав гру і, тицяючи гармошкою в бік старшини, зовсім по-дружньому сказав:
— Ти карош, русіш зольдат Іван. Я даю тобі воля. Йди в партизани... Йди до Одухи... Мені вірити, добже?
Надвечір ще одну удавану могилу викопали в лісі полонені, а Музальов пішов до людей Остапа Андрійовича Горбатюка. З паспортом на ім’я Степана Діденка він оселився на правах родича в сім’ї Валі Котика.
Станіслав Шваленберг невдовзі поїхав у відрядження, та так і не повернувся. Комендант табору списав обер-єфрейтора як пропалого безвісти. Та якось пізно ввечері в двері квартири Горбатюка постукали, а коли Остап Андрійович відчинив їх, то побачив на порозі Шваленберга з великим чорним чемоданом. Обер-єфрейтор був одягнений у цивільний костюм.
— Тепер ніц Станіслава, зольдата Гітлера. А єсть зольдат проти Гітлера.
— Що ж в чемодані, Станіславе? — запитав Горбатюк, оговтавшись від несподіваного візиту.
— Махорка. Вашим партизанам махорка. Для Антона Одухи.
Тієї ж ночі у супроводі Івана Музальова Шваленберга переправили у партизанський загін Антона Захаровича Одухи, який діяв у лісах, що оточували Шепетівку та навколишні села.

3. ЗУСТРІЧ З КЕНІНГОМ

Іван Музальов став правою рукою Остапа Андрійовича і керівником диверсійної групи підпільників. Відпустив вуса, бакенбарди... — не впізнати! Подорослішав на вигляд, але дружив з хлопчаками, як і раніше. А вони тягнулися до свого наставника, якого тепер з повагою називали «дядьком Степаном». Та й Іван, здається, вже забув своє справжнє ім’я і охоче відгукувався на нове — Степана Діденка.
Будинок Котиків стояв неподалік бараків охоронної служби табору військовополонених і був поза підозрою гебітскомісара Кенінга — рудого шефа жандармерії. У Котиків Діденко почувався в цілковитій безпеці. Однак занепокоєння зростало з кожним днем: чим більшу необережність виявляли хлопчики, тим більша відповідальність за їхні вчинки лягала на нього, комсомольця Діденка.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 13.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"