Версiя для друку Обговорити в форумi

4 вересня — день народження Юнуса Кандима, визначного кримськотатарського поета, перекладача, публіциста, заслуженого діяча мистецтв України, члена Національної спілки письменників України. Цієї осені йому виповнилося б лише 54 роки… Але невблаганна смерть настигла його 20 березня 2005 року на 46-му році життя. Відносно ще дуже молодим він пішов за вічну межу, устигнувши зробити немало для своєї кримськотатарської літератури, для її якнайшвидшої інтеграції у велику українську літературу після того, як депортований сталінським режимом з Криму до Узбекистану кримськотатарський народ почав на початку 90-х років вертатися до Криму.

Народжений у депортації, в радгоспі Аккурган, що в Узбекистані, 4 вересня 1959 року від матері — кримської татарки Наджіє родом з села Уркуста, поблизу Севастополя, яка так само зазнала лих депортації, та батька — туркмена за національністю Ураза Кандимова, який теж був у вигнанні, Юнус після закінчення школи в Аккургані вступив на навчання до Ташкентського державного педагогічного інституту ім. Нізамі, де вивчав кримськотатарську філологію.
Навчаючись в інституті, Юнус захопився віршуванням, а вже перебуваючи на армійській службі, його вірші було видрукувано в колективному збірнику молодої кримськотатарської поезії «Ластівки» (Ташкент, 1982).
Служити Юнусові випало в українському місті Жовті Води, біля якого колись у 1648 році козацькі війська Богдана Хмельницького разом із кримськотатарськими загонами розгромили польсько-шляхетське військо. Можливо, саме тоді, під час солдатської служби в Жовтих Водах у Юнуса виник задум написати історичне дослідження про дружні стосунки запорожців і татар. На жаль, цей задум йому не пощастило здійснити, бо життя молодого кримськотатарського письменника виявилось занадто коротким. Додому ж після служби в Україні Юнус повернувся уже з чималим запасом знань української мови. І якщо мама Юнуса прищепила йому там, в далекому Узбекистані, любов до рідної кримськотатарської мови, до своєї батьківщини — Криму, то перебування в Україні під час солдатської служби посіяло в його творчій неспокійній душі зерна любові до української землі, її мови, її народу. Згодом ця любов яскраво проявиться в Юнусових перекладах творів українських авторів своєю кримськотатарською мовою.
Після служби в армії Юнус Кандим 1983 року очолив відділ республіканської газети «Ленін байраги» («Ленінський прапор»), в якій ще 1979 року видрукував свій перший вірш, що називався «У читальному залі». Там, в Узбекистані, 1988 року побачила світ і його перша поетична збірка «Ти на море схожа». Назва дуже символічна, адже мріями, думками він був у Криму, марив кримським степом, горами і найсинішим у світі Чорним морем. І коли стіна відчуження перед кримськими татарами під тиском надання прав і свобод депортованому народу рухнула, коли, нарешті, кримськотатарський народ добився довгожданого повернення до рідних батьківських місць, Юнус разом зі своїми співвітчизниками в 1989 році переїхав до Криму. Спочатку, поселившись в селищі Зуя, що за 20 кілометрів від Сімферополя, влаштувався на роботу в редакцію газети «Достлук» («Дружба»). Згодом стає власним кореспондентом газети «Яни дюнья» («Новий світ»). А через якийсь час, взявши діляночку землі під забудову в селі Бітак, що в околицях Сімферополя, заходився удвох з молодшим братом Муратом зводити власне житло.
У 1993-1996 роках Юнус Кандим працював на посаді голови Кримського фонду культури. Клопітка це була робота, потребувала чимало сил та енергії. З одного боку — це вибивання грошей на проведення різноманітних мистецьких свят, це й піклування про долю майбутніх мистецьких кадрів… З іншого — часті виїзди до Києва, зустрічі та спілкування не лише на мистецькі, а й на літературні теми з Іваном Михайловичем Дзюбою, тодішнім міністром культури України. А згодом — знову робота в редакції газети «Яни дюнья», а з лютого 2001 року і до останніх днів свого життя обіймав посаду завідувача редакційно-видавничого відділу, провідного редактора Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в Сімферополі.
Так уже на добре склалося, що ще в грудні 1989 року у приморському селищі Загульбі, що поблизу Баку, приїхавши на семінар молодих літераторів-перекладачів, Юнус познайомився з київським перекладачем, знавцем кількох тюркських мов, оригінальним поетом Миколою Мірошниченком. Це знайомство згодом переросло у велику творчу дружбу, яка тривала понад 15 років…
Першим ужинком цієї творчої дружби з Миколою Мірошниченком стала збірка двомовних віршів Юнуса Кандима «Жовта мить», що побачила світ в одному з київських видавництв 1997 року. Переклади Юнусових віршів українською майстерно виконав Микола Мірошниченко. Книга ж, звісно, не пройшла повз увагу академіка Івана Дзюби. Іван Михайлович у листі до Адміністрації Президента України на підтримку ініціативи стосовно присвоєння Юнусу Кандиму звання заслуженого діяча мистецтв України писав, що Юнус не тільки помітний поет, на вірші якого створено низку популярних пісень Едіпом Асановим та іншими композиторами, він ще й навдивовижу плідний і талановитий перекладач творів Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, знакових фігур в українській літературі. Ясно, що його перекладацька праця покликана суттєво зблизити культури двох корінних народів України, вести до злагоди та взаєморозуміння.
З нагоди виходу в світ книги віршів «Жовта мить» («Сари ань») Юнуса Кандима у мармуровій залі будинку Спілки письменників України відбулася її презентація. Виступаючи на презентації книги, відомі українські поети Дмитро Білоус, Дмитро Чередниченко, Юрій Завгородній, Анатолій Мойсієнко дали високу оцінку поезії Ю. Кандима. Зокрема, зазначалось, що Ю. Кандим — поет бентежно-хвилюючий, поет непересічного таланту. Його вірші зіткані з болю за долю рідного народу-вигнанця, з надії, що буде відновлено його, народу, право жити й працювати на рідній землі, будувати своє щастя з іншими народами України.
Дуже схвально відгукнулася на збірку Юнуса Кандима «Жовта мить» Світлана Антонишин — талановита поетеса і не менш талановита як літературний критик. Високу оцінку творам, вміщеним у збірці та майстерному перекладу їх українською, дала вона у своїй рецензії «Голос звогненої миті», видрукуваної на сторінках «Кримської світлиці» від 30 жовтня 1998 року: «Невеличка за обсягом і форматом, але така дорога кожному шанувальникові справжнього поетичного слова книжка кримськотатарською й українською мовами. «Сари ань» називається, тобто «Жовта мить». Висока мить. Мить сонця, мить вогню. Мить болю і надії».
А перекладач щиро зізнався про свої труднощі щодо перекладу: «Важко перекладати вірші Юнуса, та й усю кримськотатарську поезію, болючу, бентежно-хвилюючу. Це наче торкаєшся до рани чиєїсь і відчуваєш, що отой хтось… здригається від твого дотику. І хоч вірш — явище глибоко національне, бо твориться цілком конкретною мовою й виражає ментальність конкретного народу, проте рани, як відомо, національності не мають. Вони — болять».
Дуже високо поціновував Юнус Кандим свою творчу і людську дружбу зі своїм українським колегою, другом і братом по духу, Миколою Мірошниченком. «Друг — це найбільший скарб на землі, — писав у своєму публіцистично-художньому нарисі «Ти чуєш, Салгире?», присвяченому Миколі Мірошниченку. — А ім’я цього скарбу — просто Микола. Так, це всім нам відомий український поет і перекладач Микола Мірошниченко. Ти добре знаєш, Салгире, ми, кримські татари, — люди довірливі, щирі, вдячні. Якщо людина іншої національності скаже або напише кілька слів про нас, то ми готові піднести її до небес, починаємо поважати й любити навіть більше, ніж свого співвітчизника.
…Врешті-решт, Салгире, ідея видання книг паралельно кримськотатарською та українською мовами належить Миколі. Він же перший, хто втілив цю ідею в життя.
…Минуло ще два роки і я прийшов до тебе, Салгире, уже з виданою книгою українською та кримськотатарською мовами поезій Тараса Шевченка, а ще через два роки — Лесі Українки…»
І правда, 1999 року в сімферопольському видавництві «Доля» (видавець — письменник Валерій Басиров) побачила світ книга творів Тараса Шевченка паралельно українською і кримськотатарською мовами «Далекий і близький Шевченко» («Узакъ ве якъын»), одним з ініціаторів і перекладачів творів Шевченка кримськотатарською мовою був Юнус Кандим. Він, зокрема, переклав найбільш значущі поеми «Кавказ», «І мертвим, і живим», вірш «Розрита могила»…
«Читаючи Шевченка, близько стикаєшся з радощами й болями не тільки самого поета, а й кожного українця. Не тільки українця, а й кожного татарина. Усмішка на обличчі й біль у серці не можуть бути українськими чи кримськотатарськими. Почитайте Шевченка і ви переконаєтесь у цьому», — щиро зізнавався Юнус Кандим. І тут же поділився своїми планами щодо подальшої роботи над перекладами творів Великого Кобзаря: «Моя найзаповітніша мрія — перекласти кримськотатарською глибоко соціальний і гостросюжетний твір Тараса Шевченка — поему «Сон», написану, за словами Олеся Гончара, «з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії».
А в своїй статті «Зцілююча блискавка», присвяченій нашому Великому Кобзареві, Юнус Кандим писав: «Перекладаючи твори Т. Шевченка, я щоразу пересвідчувався, що Шевченко перекладається кримськотатарською ясніше, ніж будь-якими іншими мовами. І весь секрет криється не лише в майстерності перекладачів, а й в тому, що український і кримськотатарський народи в своїй історії були переплетені один з одним; у цих двох народів, що належать до різних мовних груп, до різних культур, однакове світосприйняття…».
А через два роки у цьому ж видавництві «Доля» побачив світ двотомник творів Лесі Українки. «Квітка на долоні вічності» — це перша книга, до якої увійшли вірші Лесі Українки з її циклів «Кримські спогади» і «Кримські відгуки», а також поема «Давня казка». А другу книгу склала драма-феєрія в 3-х діях «Лісова пісня». До речі, ця драма в перекладі Юнуса Кандима з великим успіхом йде на сцені Кримськотатарського академічного музично-драматичного театру, у постановці режисера Ахтема Сейтаблаєва.
Працюючи над перекладами творів Лесі Українки, Юнус хотів обов’язково побувати на Волині, де жила Леся Українка, побачити і відчути серцем ту чарівливу природу, яку оспівала велика Українка. Ось як згадує поетеса Галина Хмільовська, колишній генеральний директор Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в Сімферополі про спільну поїздку з Юнусом Кандимом на Волинь: «Я бачила, як горіли оченята у школярів мого рідного міста Нововолинська, коли ми виступали з Юнусом на Святі української мови, як прискорено билися серця студентів Волинського університету, коли у м. Луцьку читав свої поезії «справжній кримський татарин» і розповідав про літературу свого народу, — студенти вишиковувалися у черги за автографом до Юнуса, бо ніщо так не консолідує суспільство, як великий талант, як співпраця культур. Я ніколи не забуду, — згадує Галина Хмільовська, — як плакав Юнус Кандим у музеї Лесі Українки в с. Колодяжному на Волині, оглядаючи діораму «Лукаш і Мавка». «Саме такою я її собі й уявляв — Мавку!» — захоплено ділився своїми враженнями з директоркою музею п. Вірою Комзюк. Він подарував музею двотомник творів Лесі Українки у своєму перекладі кримськотатарською мовою. А в книзі для почесних гостей записав двома мовами — кримськотатарською та українською: «Добридень, дорога Лесю! Я привіз тобі палке вітання з твого любого Криму. Завтра я від’їжджаю. Я обов’язково вклонюся від твого імені кримській землі. Адже ти — донька не лише українського народу, а й донька кримськотатарського народу. Ми пишаємося тобою. Я переклав твої нетлінні твори своєю рідною кримськотатарською мовою і привіз їх на твою батьківщину. Прийми мій скромний подарунок. З любов’ю. Юнус Кандим. 29.11.2001 р.».
Переклав Юнус Кандим і твори Михайла Коцюбинського кримської тематики: нарис «В путах шайтана», оповідання «Під мінаретами», акварель «На камені», написавши до майбутньої книжки свою передмову: «Його зброя — любов і віра». Ось як він писав про свій задум перекласти М. Коцюбинського кримськотатарською мовою у своєму щоденнику: «Нарешті віддрукував на машинці оповідання М. Коцюбинського «Під мінаретами». Пречудове оповідання! Було б дуже добре, якби журнал «Їлдиз» його опублікував. Слід відредагувати й набрати на машинці акварель «На камені». Чомусь від Миколи (Мірошниченка — Д. К.) немає відповіді на листа. Скоріш би надіслав адресу будинку-музею М. Коцюбинського в Чернігові, хочу туди з’їздити. Потрібно кожен рядочок оповідань М. Коцюбинського, присвячених Криму і кримським татарам, перекласти кримськотатарською, і непогано було б — видати окремою книжкою. Це не кон’юнктура, це необхідність. Народ, духовно збіднений, потребує таких творів. Слід написати ознайомчу статтю про М. Коцюбинського. Читач має знати, від чого й для чого шелестять листочки на тополі».
На жаль, здійснити свій творчий задум Юнус не встиг, дуже ще молодим відійшов за вічну межу. І тільки у 2011 році, через десять літ з часу, як рукопис було підготовлено до видання, у сімферопольському видавництві «Таврія» побачила світ ошатна книжка: «Михайло Коцюбинський. Під мінаретами».
Але найвагомішою, справді титанічною працею Юнуса Кандима і групи перекладачів на чолі з Миколою Мірошниченком стала тритомна антологія кримськотатарської літератури. Об’ємна книга поезії «Окрушина сонця», що охоплює період ХІІІ-ХХ століть та дві книги прози «Молитва ластівок». За влучним висловом поетеси Галини Хмільовської — «вихід першої в історії незалежної України тритомної антології кримськотатарської літератури поклав початок будування між нашими літературами моста з двостороннім рухом. У духовно-культурному плані ця подія такої історичної ваги, яку можна порівняти в економічному сенсі лише з приходом до Криму Північно-Кримським каналом (із завершенням будівництва) великої дніпровської води».
Юнус Кандим був членом всеукраїнського творчого об’єднання «Геракліт», до якого увійшли українські поети, що пишуть у жанрі візуальної поезії, а також паліндроми. Останній раз у кримськотатарській поезії з елементами паліндрома була написана «Циклічна ода» кримськотатарського принца Шахін Герая на початку XVIII століття. Юнус Кандим відродив цей жанр, а також жанр акровіршів. Останній акровірш був написаний 1938 року поетом Юнусом Теміркая, до речі, уродженцем того самого кримського села Уркуста, звідки й Юнусова мати Наджіє-ханум.
Зусиллями Юнуса Кандима кримськотатарському читачеві було повернуто ім’я відомого романіста тюркського світу Дженгіза Дагджі, що жив у Лондоні і писав турецькою мовою. З 1992 до 2001 року Юнус Кандим переклав кримськотатарською мовою п’ять романів цього письменника.
Юнус Кандим відредагував близько двадцяти художніх, науково-популярних книг, підручників, посібників, словників. Він проводив активну науково-дослідницьку роботу в галузі історії кримських татар, історії кримськотатарської літератури, мовознавства, бібліографії… Написав більше ста двадцяти наукових статей для «Енциклопедії сучасної України», Шевченківської енциклопедії. Його статті про великих синів кримськотатарського народу Ісмаїла Гаспринського, Номана Челебіджихана, Амета Озенбашли видруковані в наукових збірниках «Роки. Люди. Долі» (Сімферополь, 1999); «Репресоване покоління кримськотатарських громадсько-політичних діячів, подвижників науки і культури» (Сімферополь, 2001).
З грудня 2001 року Юнус Кандим читав лекції з сучасної кримськотатарської літератури у Кримському державному інженерно-педагогічному університеті. Він мріяв перекласти роман «Мальви» львівського письменника, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Романа Іваничука кримськотатарською мовою, твори Максиміліана Волошина та ще багатьох письменників, чия творчість пов’язана з Кримом…
Юнус Кандим був великим другом і одним з авторів всеукраїнської загальнополітичної і літературно-художньої газети «Кримська світлиця». З перших днів виходу її в світ з інтересом читав газету, часто друкував у ній свої вірші та статті про спільні духовні устремління двох наших народів — українського і кримськотатарського. Юнус непогано володів українською, писав і розмовляв мовою великого Шевченка. Одним із перших підтримав ідею професора Олександра Івановича Губаря видати твори Кобзаря кримськотатарською мовою, зробив переклади поем геніального поета кримськотатарською мовою. Юнус Кандим був талановитим поетом і перекладачем, чудовою, доброю людиною, справжнім другом і товаришем. При зустрічі зі мною завжди вітався і розмовляв українською.
Ніби передчуваючи, що його останній подих через серйозну хворобу серця, яка, певно, генетично передалася йому від рано померлого в засланні батька, Ураза Кандимова, зупиниться десь після опівночі, перед світанком, вдосвіта, Юнус в одному зі своїх віршів, датованих 12.05.1990 року (на той час йому було лише трохи за тридцять років!), «напророчив»:

Присмерки геть загусають на смерк,
В зорях вихрують скорботи, мов смерч,
Вдосвіта ввійде в життя моє смерть, —
Чим я тобі надокучив?..
Гей світе!
Птахом заквилиш, згубивши мене,
Власну провину збагнеш, проклянеш,
Стрілами сліз мій надгробок протнеш —
Нащо і в смерті ще мучиш?..
Гей світе!

Не тільки світ заквилив птахом, забравши від нас назавжди щиро усміхненого, дуже талановитого Юнуса, стріли сліз його рідних та близьких, друзів та багатьох шанувальників його таланту у день поминання великого поета протинають його надгробок — хіба ж можемо ми забути тебе, Юнусе?!
А ось як описує ту фатальну ніч Микола Мірошниченко у своєму вступному слові «Поет, що з Богом розмовляв» до книги вибраних поезій Юнуса Кандима «Серцем прикрита земля» (Київ. Етнос, 2008): «І коли серце видатного кримськотатарського поета зупинилося впередсвіта 20 березня 2005 року — це стало величезною втратою, якої зазнав не тільки палко любимий поетом Крим, а й уся Україна.
Тієї фатальної ночі Юнус, як завжди, працював. Лягаючи о другій годині спати, попросив розбудити його о четвертій, бо — не завершив роботи. Зі слів дружини Юнуса Сабріє-ханум, вона, піднявшись через дві години, вирішила зготувати спершу каву і тільки потім будити чоловіка. Бо ж бачила, як Юнус хронічно, чи не щоночі, недосипав… Та коли ввійшла до спальні з кавою — там панувала абсолютна тиша: коротесенький нічний сон перейшов у сон вічний… А за вікном — світало».
Ім’я і творчий доробок цього прекрасного поета і перекладача заслуговує щонайбільшої поваги і пошанування. Було б добре, якби присуджувалась літературна премія імені Юнуса Кандима за кращі твори і художні переклади молодим кримськотатарським письменникам. А його ім’я носила літературна студія «Ільхам» («Натхнення»), натхненником, організатором і керівником якої тривалий час був саме він, Юнус Кандим. А хіба не знайшлося б десь у Криму районної чи шкільної бібліотеки, яка б носила його, Юнусове, ім’я?
Своєю творчістю, своїм неспокійним життям, своєю високою громадянською позицією Юнус Кандим заслуговує, щоб і по смерті його ім’я працювало на імідж національної духовності, на її відродження, завжди було у пам’яті людей. Адже ж він, Юнус Кандим, був одним з найактивніших будівничих мостів духовного єднання між народами.

Данило КОНОНЕНКО

Юнус КАНДИМ
СЕРЦЕМ ПРИКРИТА ЗЕМЛЯ…

ЗДОВКОЛА

У світі велетів, вождів і дужаків
Живу собі й живу — не помираю.
Стискаю каменюку у руках,
    які
Сльозу видушують з бідаки.
 І не каюсь
Ні перед ким. І жалую богів
Земних,
бо в них — нічого, крім престолу.
Обранець долі — й сам.
Немов осиротів.
Вітри стрічає — як берізка в полі.
Хай дужаки панують
 сотні-сотні літ,
Хай всядуться вожді на трони
 з щирих зліт,
Хай велетів обожнює
 зчамрілий світ —
Не жду жалю до Криму
з боку тих еліт,
Не жду жалю. Й питати в них
 не стану,
Яка хода в богів, чи спав Азрет Алі*
І як втопали в болотах шайтани?..
Не стану їм казать,
 що в мене на столі
Впірна перо в чорнилку
 повну крові...
Снага душі незнана дужакові,
І велету незнана, і вождеві, —
Її я дав Вітчизні підсерцевій.

*Азрет Алі — один із слуг пророка Мухамеда. — Прим. перекладача
* * *
Лиш зійде сонечко загірне —
І я веселий,
Та й ти веселий,
Та й він веселий...
Усім і радісно, і гарно.
А хмари заполонять висі —
І я похмурий,
Та й ти похмурий,
Та й він похмурий...
Серця колючим дротом стисне.
Якби ті хмари грозовиті
Я гнав, як вітер,
Ти гнав, як вітер,
Він гнав, як вітер, —
Либонь, було б чого радіти.
А вітром аж до хмар здійнятись —
Чи я здолаю,
Чи ти здолаєш,
Чи він здолає?..
І в кого б нам оце дізнатись?!

ІСТОРІЄ, ПРОСТИ

1
Історіє, прости мені,
 якщо хто ввійде в тебе
Й хутчій анкету заповня:
 на працю влаштувавсь.
Хтось гаряче тебе пече,
 а потім студить тепле,
Хтось ножицями — не пером —
 рипить твої слова.
Прости за неню, що на світ
 мене родила пізно,
Прости за колиски, що в сон
 занурювали нас,
За ті вагони, що на Схід
 одвозили нас спішно,
За тих, хто Крим на чужині
 запродував не раз.
Прости мені — прошу, прости! —
 і відчини у себе
Всі вікна й двері, щоб вітри
 в твоїй душі — щодня!
Дивись, Сумління ще живе! —
 підтримай, не погребуй.
Хай не плює тобі до віч
 могильна хробачня...
2
Й тобі, історіє, прощу,
 хоч маю втому в тому.
Прощу востаннє!..
Одпусти!
Бо час мені додому.

СЛАВА БОГУ!

Вже дійшли додому!
Он блищить віконце, слава Богу.
Жевріють кизильник
і скоруші гронця, слава Богу.
Раді нам ускелля! Раді зелен-нетрі!
Слава Богу!
Вшкварили «Хорана» Роман-Кош,
Ай-Петрі!* Слава Богу!
Роде,
Дітлахами землю цю заселиш... Слава Богу...
Ріки ж бо не всохли.
Руки ж бо веселі, слава Богу.
Даймо слову крила,
хай злечу я птахом — слава Богу! —
Понад Аюдагом,
понад Чатирдагом!.. Слава Богу!
Наш блакитний прапор
розгорнувся зримо, слава Богу.
Буде Крим із нами.
Будем ми із Кримом! Слава Богу!

*Роман-Кош, Ай-Петрі, Аюдаг, Чатирдаг — назви гір у Криму

БІЙСЯ

Очей, які не плачуть,
Тупих, мов ніж, означень,
Бинтів, що не настачиш,
І нелюдів людячих
Бійся!
Сердець, що скам’яніли,
Шовків, що колють тіло,
Негавкних псів, при силі,
Й небес безхмарно-милих
Бійся!
Осла в званні конячім,
Гнучкого грабеляччя,
В Вітчизні бевзів сплячих,
Не зналих переляччя —
Бійся!
* * *
Вітчизнонько,
Не для плачу
Вернувся я,
Хоч в лунах чуть
Товарняки,
Що юнь мою
Десь завезли.
І все ж мені
Дозволь, щоб став
Сльозинкою
Очей твоїх.
Дозволь, щоб став
Пилинкою
З-під ніг твоїх
Чи тихою
Билинкою
Надій твоїх.
Вітчизнонько,
Прошу, прости
Й не муч мене
Питанням: «Де,
Синочку, ти
Згуляв навік
Півсотні літ?
Ану ж бо —
Учини одвіт!..»
* * *
«Безглуздо — зариватися в обман...
Твою забув я колискову, мамо.
Розлив, як воду, розгубив життям
По крапельці — за словом слово,
мамо...»
«Не побивайся, сину. Бачить Бог,
В людини пам’ять —
 не скала спесива.
Лишень себе у мандрах не згуби,
Бо ти і є та колискова, сину...»

ЗАБУДЬКУВАТІСТЬ

Забудьки люди, бо ріднизну
Так забувають — будь здоров:
Як не Аллаха — то Вітчизну,
Як не кохання — то любов.
Он той забув згадати маму,
Забув що снідав і забув
Спитати в друга «як ся маєш?» —
Склероз на все поклав табу.
А той про хмари забуває,
Про ляпас Долі і, на жаль,
Про серце, в котре — хтось вбиває
Тупий іржавий зла кинджал.
У когось — совість геть забута,
А ти — колишнє десь лишив.
Тепер бушуєш, наче буря,
Уже без імені й душі.
Забудеш і стареньку хвіртку,
Хатину, що така ж стара,
Стареньку неньку при одвірку,
Хустину, що сльозу втира...
Звичайно, все це коли-небудь
Ти знайдеш в пам’яті.
Та, бач,
Уже не знайдеш більше нені,
Хоч сядь і кровним плачем плач.

КОЛІНА

Ой мої — у бувальцях бувалі — згрубілі коліна,
Коло неньчиних стіп
пилюгою припалі, уклінні,
Близнюки, що згинались
при квітоньці білій, коліна,
Та незгинні при ворогу,
хоч би й безсилі, коліна, —
Стережіться: ловець химородний
і лютий-прелютий
Тріщить очі на вас шалапутом,
завмерлим із путом.
«Як ви вчините, любі коліна?» — дивлюся питально.
«Наш господарю, ми,
й підігнувшись,
на землю не станем.
Не на те в чужині поле бою
ногами верстали,
Щоб тепер плазувати в Вітчизні,
як черви останні.
Та якщо цілувати вже пил,
ворогам на догоду, —
Чи не ліпше для нас
зі стовпа хилитатись сьогодні?!»

ВІТРИ

Промчали кіньми вчвал вітри
із Чатирдагу,
Скуйовдили мій чуб, і вірші,
і думки.
Смикнув і я коня, аж курява
удалеч, —
Крізь гори, крізь степи
той тупіт без підків.
Нараз Чатал-кая* дорогу заступила:
— Спиніться, не спішіть!
Куди мчите, вітри?..
Я знаю, сплять поля
під бур’яном та пилом,
І їхній крик душі —
не рветься догори.
Я знаю, з узбереж —
очей не зводять хвилі,
Я знаю, рани ждуть —
загоєння свого,
Я знаю, камінь сторч —
 у головах могили,
Я знаю, без підків —
 коневі зле кругом.
Зіскочте з гриванів.
 Сідайте колом гожим.
Згадаймо джерело,
 що висохло як стій.
Хай клятви мовчазні
у нас не будуть схожі
На жолоб без води —
 розтріслий і пустий.

*Кримськотатарська назва гори Ай-Петрі

ВІТЧИЗНА

1
Об каміння твоє збив я ноги,
Вітчизно,
В вітровінні відчув подих Бога,
Вітчизно,
Бачив много — не бачив нікого,
Вітчизно,
Через що й обіймає тривога,
Вітчизно...
А життя — між точил — роне дні,
як іскринки,
А над ним — порожнеча згучить
під сурдинку.
По уламках своєї душі —
по сходинках —
Ввись іду.
Ввесь безтільно-прозорий.
Льодинка.
Виявляється, світ —
волоцюга щорічний,
Виявляється, праведні —
грішні зустрічно.
Хто ж Аллах — тільки сон,
що повіданий річці,
А не тлуму, що жде тлумачів
просторічних?..
Ну, а сон оповім —
чи сивизну оплачу,
Та й усе, що любив
і що визнав, оплачу,
Та й синів боязких
і журбизну оплачу,
А себе, а тебе, о Вітчизно, оплачу?!
2
У мене ти не просиш анічого.
Та я твоє надбання щоклітини.
Ти ненька,
що й лаштуючись до Бога —
Любові за любов не просить в сина.
Хто плів тобі віночки щирозлоті —
Твоїх вчорашніх ран не перев’яже.
Слова в таких —
це бульбашки в болоті,
Що лускаються, з надиху зловражі.
Лиш натякни мені, Вітчизно, —
Скоро
Твій ворог і в могилі затрясеться.
А схоче він тебе зітерти в порох —
Не бійся, неню:
Я сховаю в серці.

НІЖНІСТЬ

Як вітрець, незримі пальці —
Шасть до чуба мого, шусть!
Очі — удвосонць на шлясі,
Де ходою колишусь.
Як веління, рідне слово
Наддає снаги мені.
А твій усміх — золот-ключик
До замка на Таїні.
Мов молитва, в тебе подих
Струменить, — незнаний стрим.
...Ах, мій Криме,
Як ти схожий
На отой — зі снива — Крим!
І якщо мене, мов камінь,
Доля розтовче биттям —
Ляжу на твій шлях, мій Криме,
Бутом вічного буття.

ОЧІ МОЇ

«Муружтесь, мружтесь на осонні,
очі мої,
Напружтесь, ружтесь, напівсонні
очі мої,
Біліть чорнизну аж до втоми,
очі мої,
Знов без Вітчизни ви, сіроми,
очі мої...
Муружтесь, мружтесь на осонні,
очі мої,
Напружтесь, ружтесь, напівсонні
очі мої,
Женіть видіння снів бродяжих,
очі мої,
Бинтом надії вас зав’яжуть,
очі мої».
А очі кажуть: «Не гнівися.
Подаленів
І вже назовсім нас покинув
янголик снів.
Ми вдень уздріли збоку шляху
тьму камінців,
Які чигали, та й — шугали,
щойно ти брів.
Прости, люб’язний пане-брате,
нашу вину:
Ловили ґави —
й пропустили-таки одну
Стріль-каменючку, що попала
у сивину
Чуба твойого — кров залляла
скроню сумну».
«Муружтесь, мружтесь на осонні,
очі мої,
Напружтесь, ружтесь, напівсонні
очі мої!
Мені той камінь — лиш учитель,
очі мої,
Дороговказом — кров на скроні,
очі мої...
Муружтесь, мружтесь, заширокі
очі мої,
Напружтесь, ружтесь, о безокі
очі мої,
Не спіть! — світає день врочисто,
очі мої.
Вберіть у себе всю Вітчизну,
очі мої».

ПРОЩАННЯ

Мій берегу, прощай, у море я іду —
В сирітстві жити вам,
 піски коси і скелі.
Прощай, кохана, й ти.
 Любове, прощавай!
Ви вже в минулім дні,
 в оселі невеселій.
Мій берегу, мовчи,
 лишитись не проси,
Не обіцяй мені спокійних літ,
 не треба,
О хустонько в руці коханої,
 не плач —
Якщо судилось, то вчини
 пізніш цю требу.
Я море полюбив, у море я іду,
Хоч знаю: там — шторми,
 там зливи грозовійні.
Кохана, там, либонь,
 без тебе я умру —
І руки ці тебе, можливо,
 не обіймуть.
Що слава, що скарби —
 пошукую не їх,
Бо я шукач пісень,
 заобрійної тайни.
До них мене ведуть
 морська хвиляста путь,
І пінні баранці, і чаєчки відчайні.
Але ж оці птахи,
 якщо надходе смерть,
Летять, мій берегу,
 до тебе, поки годні, —
І хвилями колись мене сюди приб’є,
І ляже голова
 на камінь твій холодний.
Угорне світ мене
 у саван сивих хмар,
І сяде альбатрос
 могилу рити дзьобом,
І сірі небеса застигнуть гробівцем...
О море, не тужи
 за мною, ворохобним!
О море, лиш поклич,
 хай буду у раю
Чи в пеклі вогнянім, —
 я повернусь миттєво.
А не знайду тебе —
 об скелі розіб’юсь,
На друзки розіб’юсь,
 як люстра кришталева.

НАВПАКОВИНИ

А чайці — дайте море,
Орлові — неба в пера,
А хвилі, що розбилась, —
Крутий скелястий берег.
Щоб я злетів — напевне,
Ковтка повітря досить.
Щоб жив я — кліті з віршів
Для мене в світі досить.
Та в океані й морі
Орли полюють рибу.
Кигиче степом чайка
Полівкам на загибель.
Мої кощаві крила
Хрущать, рипочуть сухо.
Втіка з грудей повітря,
Як ослик клаповухий.

ГАЛУЗКА

Не розтрощуй мене, білий світе!
У днях янтаревих
Крик потрощених душ
розвисає, неначе дерева.
Я ж галузка тендітна.
Галузку відрубуєш ревно,
Щоб розмазати Мурами Долі
судьбу її кревну.
Чим же я завинив, білий світе,
за що мене судиш?
Наказав ти стояти, і гріти у себе
на грудях
Сіль ридання твого, не дивитись,
чи свято, чи будень,
І, як раб, гарувати,
і з моря очікувать суден...
Саме так я чинив.
Співрозмовцем у тебе не станув —
Болі звідував рікам...
Хоч слупом ганеби не станув,
Я таки сухостій, бо я листям
у небо не станув,
Я таки сивина, бо я мамі в потребі
не станув.
Я галузка, що майже безтінна, —
прости її, світе,
Тим безтінна, що майже без тіла, —
прости її, світе,
Деревиною стати хотіла —
прости її, світе,
Даровизною стати хотіла —
прости її, світе.

ЖИТТЯ МОЄ

Тебе, життя, хотіли загасити
Обліжними дощами безталання,
А ти полум’яніло й не благало
Поблажливості у навали туч.
Тебе, як ту гвоздику, викидали
В зажуру, у баюру, у болото,
А ти, блаженне, —
муч тебе не муч —
Не гнулось, хоч цинізм
 був заважуч.
Ти, мов ріка Салгир —
 ступілий ніж,
Кресалось у камінні на бридоту
Розбійницьку. Але ж і щастю інших
Раділо добродушно, як дитя.
Ти хусткою шовковою було
Для геть неутиранних
 сліз скорботи...
Життя моє! Ти долі не цуралось —
Терпіло, не ждучи на співчуття.

Переклад з кримськотатарської
Миколи МІРОШНИЧЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2013 > Тема "Душі криниця"