Версiя для друку Обговорити в форумi

Петро Мельничук був нашим сусідом. Мешканці багатоповерхівки знали, що він — лікар, і що до нього завжди можна звернутися по допомогу. Коли його не стало, всі відчули певну порожнечу. Грошей за фахові консультації пан Петро ніколи не брав, а це у наш час можна вважати скоріше винятком, аніж правилом. Всі звикли бачити його біля дому, бо мешкав пан Петро на першому поверсі і завжди старанно озеленював-заквітчував невеличкий клаптик землі біля cвоєї квартири. Знав я, що пише лікар вірші, перший датований ще 1978 роком. Був той вірш, може, й недосконалим з поетичної точки зору, зате йшлося там про доброту. Майбутній лікар сприймав її як «щедрість серця»:

У протидії вічній, нескінченній
Тепла і світла з холодом пітьми.
Земне життя спроможна врятувати
Лиш доброта між добрими людьми...

Може, й занадто патетично сказано, але пан Петро саме так і жив, як писав. Принаймні слова з ділом у нього не розходилися. Скажу навіть так: патетикою не зловживав, вона залишалася тільки у віршах, про які знали найближчі люди. А в реальному житті, при спілкуванні з друзями, сусідами — він більше жартував, гучних же слів — мені так здалося — не любив. Поетичні твори збереглися, вони записані у товстому зошиті, і дасть Бог — онуки колись прочитають. Є там дитячі віршики, написані для доньки Олі. Вона вже майже доросла і, до речі, обрала собі батькову дорогу — стала медиком. Сподобався мені і вірш «Сенс життя», написаний Петром Мельничуком ще у 1986 році. Там є такі слова: «І хочу я потрібним бути всюди...». Трохи раніше, у 1985 році з’явився поетичний твір: «Не по багатству я оцінюю людей». Бере за живе і вірш «Дім престарілих» (1987). Значно пізніше з’явилися вірші «Надіюся» (В. А. Ющенкові), «Марш виборців» (2002), «Благословляю», датований груднем 2003 року. Останній поетичний твір присвячений Юлії Тимошенко. В цих поетичних творах відображено і надії, і сумніви багатьох простих українців. Навіть якщо судити лише з назв поетичних творів, стає зрозумілим, яким був Петро Мельничук. Та й тексти приковують увагу читача:

В багатстві лиш
холодний блиск речей,
А не тепло душевного горіння.
В багатстві рідко
Пророста добро,
Частіше зло
Пуска своє коріння...

Років сім чи вісім тому відомий ялтинський бандурист Остап Кіндрачук запитав мене: чи знаю я львівського поета Петра Мельничука? Відповів ухильно: Мельничуків у Львові багато... Тоді я ще не знав, що в доробку нашого сусіда не один-два вірші, а значно більше. Та і як міг Остап познайомитись із скромним лікарем швидкої допомоги? Та виявилося, що Остап мав на увазі саме нашого сусіда. Саме вірш нашого Петра Мельничука він поклав на музику і виконував як пісню скрізь, зокрема і в Польщі. У Кракові випадково повз нього проходив львівський журналіст Ростислав Крамар. Послухав-послухав та й написав згодом у газеті «Високий замок» статтю: «Козак, який «обандурив» пів-Польщі». А почав так:
«Центральна площа Кракова Старий Ринок сповнена особливим «краківським» гамором. Його здіймають натовпи різномовних туристів, величезні зграї голубів, фіакри та крихітні електромобілі. Несподівано у різноголоссі вловлюю нехарактерні, як на це місце, звуки. Невже? А таки справді: з подивом зауважую неподалік Мар’яцького костелу... вусатого козака у жупані та шапці зі шликом, котрий завзято виграє на бандурі.
«Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька...» — долинає до моїх вух. Підходжу ближче. Зауважую на рукаві у кобзаря нашивку з великим тризубом і написом: «Українське козацтво». Прицілююся об’єктивом фотоапарата: клац! Бачу, козакові до цього не звикати. Кидаю у футляр від бандури дзвінку монету, на що музика дякує: «Дзєнькує!». Почувши від мене «Доброго дня!», здивовано підводить брови і перестає грати. Знайомимося. 65-річний Остап Кіндрачук — із Ялти. На площах польських міст виграє уже років десять. Приїздить щоліта до Вроцлава на фестиваль вуличних музик, а відтак аж до осінніх холодів мандрує зі своєю бандурою по цілій Польщі. На зиму козак Остап повертається до Криму. «Я вже пів-Польщі обандурив», — жартує кобзар. Він стверджує, що упродовж тривалих мандрівок Польщею йому жодного разу не доводилося стикатися з проявами якоїсь національної нетерпимості. Люди — чи то поляки, чи закордонні туристи — з інтересом слухають його гру на бандурі. Неодноразово колоритний козак-мандрівник ставав героєм газетних публікацій, теле- і радіопередач.
На прощання пан Остап пропонує послухати ще одну пісню. Вслухаюся в її слова і починаю гарячково шукати у сумці диктофон. На моє прохання кобзар ще раз співає «думу», від якої пече у серці:

«Наші фабрики й заводи
Давно не працюють,
А славнії українці
По світах мандрують.
Їде Хима аж до Рима
Панам ноги мити,
Бо на рідній Україні
Не мож заробити.
А Марина у Мадриді
Вже живе з іспанцем.
Каже мужу:
«Прости, Грицю,
Бо маю коханця!»
Їде Влодко до Росії
Москву будувати,
Щоб було за що у Львові
Дітей годувати.
Роз’їхалися і селяни
«Бакси» заробляти,
Поля неньки-України
Нікому орати...»

А тепер уявіть собі, як я почувався в ту мить, коли достеменно переконався, що саме з подачі нашого пана Петра з’явилася на світ ця пісня. Найприкріше, що сусіда на той момент уже не було в живих... Ось таке було журналістське відкриття — не з веселих. Проте підстави для оптимізму є. Жив поряд з хорошою, талановитою людиною і навіть не здогадувався про рівень тієї доброти і небайдужості. Значить, насправді нас таких більше, ніж здається на перший погляд. Значить, щедра наша земля на добрих людей! Вона і тепер невтомно продовжує їх народжувати. Біда лише в тому, що ми не завжди їх цінуємо. А саме людяність, скромність і велика відповідальність перед суспільством таких людей, як ненька Петра Мельничука, є запорукою того, що не переведеться добро на нашій землі. У вірші «ВИРЯДЖАЛА МЕНЕ МАТИ» (1987 рік) про це молодий лікар сказав лаконічно, але переконливо:

Виряджала у дорогу
мене колись мати,
Проводжала в світ широкий
З рідненької хати.
Проводжала, промовляла:
«Будь щасливим, сину!
В своїх мандрах шануй правду
І добру людину...»

Ми, сусіди по будинку, могли б одностайно ствердити: Петро Мельничук, здобувши освіту і ставши лікарем швидкої допомоги, завжди свято виконував материнський наказ.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2013 > Тема "Українці мої..."