Версiя для друку Обговорити в форумi

«Нам 10 років — під таким гаслом відбувся святковий концерт в актовому залі Кримського інженерно-педагогічного університету, на п’ятиріччі якого «Кримській світлиці» свого часу теж довелося побувати. Щоправда, тоді то був ще інститут (фахівців з університетськими дипломами цього року випускають вперше), і назва його звучала трохи інакше. Але це — лише зовнішні прикмети змін, що відбулися за останній період.
Взагалі ж познайомитися із живою історією університету міг в залі кожен — її було озвучено вустами ведучих поміж окремими номерами концерту, проведеного силами студентів та випускників КІПУ, зокрема, факультету музичного виховання».
Так починалася моя публікація про свято в університеті від 4 липня 2003 року. З неї можна було довідатися про «енциклопедійний» набір професій, які опановували тут студенти: від суто технічних до гуманітарних і мистецьких.
А завершувалася стаття розповіддю про «монумент дружби» із зафіксованими на ньому словами вдячності народам, які посприяли поверненню кримських татар на свою землю, монумент, що стане символом відродження і процвітання цього народу. Пам’ятника на той час ще не було, але атмосфера в залі підштовхнула мене до слів, не позбавлених патетики: «Монумент дружби слід споруджувати не лише в мармурі, але і в наших серцях».
Минуло 10 років. Тодішні випускники вже давно стали відомими людьми. В університеті навіть видали книгу з іменами, які сьогодні відомі чи не кожному. Здебільшого це люди мистецтва. Давно вже спорудили і пам’ятник «дружби народів». А фахова розмаїтість, яку пропонують абітурієнтам, продовжує вражати.
Святкуючи 20-ліття рідного ВНЗ, молодь виставила столи, де наочно демонструвалося дещо з того, чим зможуть оволодіти їхні юні послідовники: це були і вишукані вишивки золотом, виконані Заїрою Зінітдіновою, до яких настирливо тягнулися покупці, і виготовлені вручну книги, і вироби із кераміки з унікальним розписом, про які розповідав викладач факультету Якуб Кадиров. Демонстрували свої надбання (переважно книги, видані працівниками університету) і кафедри кримськотатарської й турецької мов, а також англійської і німецької. Було що показати і кафедрі історії, хоча переважали книги однієї людини — Володимира Полякова, якого ще донедавна ми знали як директора школи № 37. Психолого-педагогічний факультет хизувався малюнками, створення яких для виконавця є водночас методом психологічного розвантаження. І називається це «малюнкотерапією». Чи не найуважнішою була кафедра технології і дизайну швейних виробів: стіл прикрашали ляльки в національних костюмах, і дівчата раді були розповідати про кожен із них у деталях.
А історико-філологічний факультет шукав прихильників, застосовуючи найдієвіший метод — частування. Щоправда, млинці, згорнуті в трубочку, з грибами, навряд чи були типовими для української кухні, та щирість господинь у віночках компенсувала те, чого вже не вистачило запізнілим гостям.
На жаль, про такі професії, як експлуатація та ремонт транспорту, машинобудування, охорона праці, електромеханіка, зварювання тощо розповісти в межах одного столу на центральній площі Сімферополя було неможливо. Та особисто у мене найбільший інтерес викликала «малюнкотерапія». Але це вже пізніше, коли, прочекавши кілька годин урочистої частини, що мала відбутися в Українському музичному театрі, при вході у фойє я раптом з’ясувала, що там мені зовсім не раді. Бо запрошення на руках у мене не було, а журналістського посвідчення виявилося недостатньо, аби бути допущеною до виконання своєї суто професійної місії. Не допомогли і друзі — працівники університету, які намагалися переконати охорону, що людина я тут не випадкова.
І тоді мені пригадалося безліч заходів, пов’язаних з інтеграцією кримськотатарського народу в українське суспільство, які я висвітлювала у своїй газеті, і пошуки слів, переконливих, щирих, що мали розсіяти чиїсь сумніви і забобони, і отой пам’ятник, на який жертвували кошти представники всіх народів і який я, певне, мала б намалювати з метою психологічної реабілітації.
Що було далі, довідалася із сайту КІПУ. У своєму виступі заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров зауважив, що 20 років — не такий вже й великий проміжок історії в житті кримськотатарської нації. А якщо «є нація — є й майбутнє». Виступили також Постійний Представник Президента України в Криму Віктор Плакіда, народний депутат Борис Дейч, міністр освіти і науки АРК Наталія Гончарова, ректор ТНУ Микола Багров та інші поважні особи.
Тож нічого принципово нового у залі я б і не почула, новим було лиш те, що «Кримська світлиця», яка понад 20 років пропрацювала на ідею дружби і єдності народів Криму, сама могла б раптом опинитися... за межами цієї тематики. Будемо вважати це невеличким непорозумінням, що не могло зіпсувати враження від свята, з яким ми щиро вітаємо наших 20-літніх ровесників!

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "Крим - наш дім"