Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

Завжди цікаво читати щоденникові письменницькі записи. В них без художніх прикрас автор висловлює свої думки, в яких його переживання й болі за рідну мову, за рідне друковане слово, за свою країну, а отже, й за нас, громадян цієї держави.
Останнім часом щоденникової прози — прози нашого життя з’являється все більше. Невідривно стежу за щоденниками, або, як їх називає сам автор Петро Сорока, денниками, з яких я почерпнув чимало цікавого і про нашу сьогоднішню літературу та її творців, і захоплююсь майстерними етюдами письменника про природу, про людей, які її бережуть і охороняють, хоч часто буває й навпаки. А які захоплюючі щоденникові записи поетеси Ірини Жиленко — очевидиці й активної учасниці «шістдесятництва», Івана Дзюби «Не окремо взяте життя», щоденники Василя Захарченка…
Читаю їх із захопленням, і, признаюсь, що читати мені письменницьку документалістику цікавіше, аніж якісь фентезі чи напіввигадану белетристику. Але це моє суб’єктивне, як мовиться, на колір і смак товариш не всяк…
Однією з останніх книг щоденникової прози я прочитав «Обширом серця» письменниці зі Львівщини Ольги Яворської. Ця книга — своєрідна щоденникова мозаїка есеїв, мініатюр, коротких новел, нарисів і поетичних замальовок. Читається книга легко, бо записи не дуже розтягнуті, цікаво, бо в них сконденсовано те, що можна розвинути на цілу новелу чи оповідання, хвилююче, бо разом з письменницею переживаєш за ті проблеми, яких немало в нашого суспільства. Отож пропонуємо увазі читачів окремі фрагменти щоденникової прози Ольги Яворської.

Данило КОНОНЕНКО

Ольга ЯВОРСЬКА
ОБШИРОМ СЕРЦЯ
ФРАГМЕНТИ ЩОДЕННИКОВОЇ ПРОЗИ

* * *
У шатах від землі і у дарах від неба
Беззахисна душа летить в майбутній день,
Мені в цьому житті не так багато треба:
Тільки б стріла невдач не вцілила в мішень.

Тільки б свобідний дух не кинули за ґрати,
А демонські вітри не знищили пера,
Тільки б зцілити мить,
 тільки б не знати втрати,
Спокутати гріхи, бо смерть не вибира.

У шатах від землі і у дарах від неба
Торую крізь туман дорогу навпростець,
Мені в цьому житті не так багато треба:
Тільки б пташиний спів,
 тільки б вогонь сердець.
* * *
Безцінним і нетлінним для кожної людини є духовність. Вона — в молитві, у пісні, в поезії, в милосерді, співпереживанні, в любові і у прощенні. Духовність — ось що є живицею для душі.
* * *
Не знаю, чим пояснити те, що є люди, яких моє єство не сприймає. Вони начебто і щирі, і нічого поганого мені не зробили, вони навіть запобігають переді мною, а моя душа зближуватись з ними не хоче.
* * *
Ще ніколи моя віра в Бога не була такою сильною, як тоді, коли я стояла під дверима операційної, де на операційному столі лежав мій син.
* * *
Дуже важко у наш час знайти людину, не вражену жадобою збагачення, позбавлену користолюбства, здатну на самопожертву. Але такі люди є і саме вони намагаються очистити світ від скверни.
* * *
Співчуваю політикам, які ставлять собі за мету будь-що захопити владу. Страшно дивитися, як на цьому шляху вони переступають через мораль і честь.
* * *
Істинна велич людини у здатності позбутися зла з душі.
* * *
— Ніколи не сподівалася побачити живу Ольгу Яворську, — щиро вимовила молода читачка на книжковому форумі у Львові, притискаючи до грудей мою книжку «На те воно й серце...».
«Для читачів письменник завжди мертвий, навіть якщо насправді він ще живий», — писав Крістіан Бобен.
* * *
Нарешті зустрілася з Світланою Антонишин. Мила, ніжна Світлана... Потужний талант у худенькому, виснаженому хворобою тілі. Ні словечка скарги, ні тіні смутку.
Ошатна, затишна оселя, чиста, як джерельна вода, поезія, і щира Світланина усмішка.
Перегукувались літні громи, а ми насолоджувались словом.
«Це ж стільки треба неземного світла, щоб взяти піднебесну висоту» (Світлана Антонишин).
* * *
У своїй творчості постійно перебуваю під дією силового поля спротиву русифікації. Без нього я була б уже не я.
* * *
Дуже засмучує те, що люди втрачають потребу читати книжки. Заміна книжки телевізором чи комп’ютером — це мародерство світла з душі.
* * *
Занедбані села, занедбані, обтяжені гріхами душі... — все потребує очищення. Але хто про це думає? Триває шалена битва за трони, за Україну.
* * *
Написане неможливо видати вчасно. Дійсність прагне істини, а істина, на жаль, залишається в минулому часі. Мною провадить внутрішній голос, інтуїція, бажання творити в ім’я своєї держави, незважаючи на нікчемну владу. Душа гартується в боротьбі за правду, боротьбі за ідеали свободи, які так ганебно втрачені через розкол між колишніми нашими поводирями.
* * *
Те, що здобуто за роки незалежності, руйнується на очах. Свобода слова під великою загрозою. Ворожі українському народові провідники, здається, намірені знищити все українське. Втрачає свій авторитет і література, у яку проникли злослови і невігласи. Але я на рівні підсвідомості вірю в нове піднесення народу і, як можу, працюю заради цього.
* * *
Рік, що минув, приніс українському народові багато розчарувань. Демократія в Україні зазнала жорстокого удару. Починає повторюватись те, що ми, здавалося, назавжди пережили: приниження гідності, духовності, свободи слова.
1 січня 2011 р.
* * *
Над Україною згущуються все грізніші хмари. Тотальна змова, підступний привид зради штовхають народ у безодню. Під великою загрозою рідна мова, рідна пісня. Народ зневірений, розсварений, байдужіє і втрачає надію.
Нова влада бореться з тими, хто стояв біля витоків української держави.
Сусідні держави здивовано стежать за нашим рухом у безодню під покровом «старшого брата». Зашморг помсти висить над кожним, хто проявляє спротив.
2 січня 2011 р.
* * *
Я ніколи не зможу змиритися з тим, що нова влада так цинічно здає духовні цінності, тяжко здобуті в нерівній боротьбі. Двигуном мого духу є непохитна вірність ідеалам боротьби за Незалежну Україну.
* * *
Пощастило мені цього тижня на високу поезію. Перечитала збірки віршів Світлани Антонишин, Ліліани Косановської і Володимира Пішка. Ці поезії зовсім різні, як і самі автори, але захоплюють гармонією, досконалістю і розбурханою стихією почуттів.
* * *
Настане час і народ винесе вирок владі, що безнастанно проводить політику знищення української мови як державної на користь утвердження імперської. Маємо зросійщену Україну — розколену, розсварену, зневірену.
Але я вірю, що подвижники українства не здадуться. Непокірність захована у генах нації.
* * *
Більшість жінок нещасливі у шлюбі тому, що перебувають зі своїми чоловіками на різних інтелектуальних рівнях.
* * *
З ініціативи міністра освіти Дмитра Табачника зі шкільної програми вилучено роман Василя Барки «Жовтий князь» про Голодомор 1932-1933 років, свідком якого був сам письменник, крім того, багато років збирав правдивий матеріал, щоб донести його до нащадків. А «нащадок» розпорядився по-своєму...
* * *
Слідкуючи за хронікою подій, жахаюся безморальності, яка призводить до тяжких злочинів. Не можу зрозуміти, що провадить людиною, яка це чинить, забуваючи про відповідальність за земними законами і за законами Вічності.
* * *
Розгорнула шкільний підручник з філософії і натрапила на такий текст: «Чим дальше ми будемо віддалятися від істини та змінювати її поглядами на свою вигоду, тим дальше віддалятимемось від розміреного, спокійного, душевно-веселого і щасливого життя...».
Що ми і робимо, віддаляючись від Божого Світла, втрачаючи красу духовну.
* * *
У дитячі роки я дуже заздрила дітям, чиї батьки працювали вчителями. Їхні мами ціле літо були вдома, а наші гарували в колгоспі від зорі до зорі, вони завжди мали кишенькові гроші, носили кращий одяг, ніж ми, не виконували так багато хатньої роботи, не працювали на току, мали достатньо часу на читання книжок.
Тепер все навпаки.
Діти дуже часто співчувають ровесникам, чиї батьки вчителюють, оскільки вважають, що останні заробляють недостатньо грошей, але надокучають моралізуванням більше, ніж ті, в яких професія не пов’язана з вихованням.
* * *
Святкуємо день народження Великого Кобзаря. У школі організували літературно-музичний вечір. Поетичні рядки і пісенні твори лунали з уст школярів і вчителів.
Було так святково, урочисто, всі в вишиванках. Тепер намагаюся «виловити» по телевізору святкування у столиці.
І всі у ряд поставали,
Ніби без’язикі —
Анітелень. Цар цвенькає.
Тарас Шевченко
У Львові біля пам’ятника Кобзареві при світлі смолоскипів поети читають вірші — свої і Шевченкові.
9 березня 2011 р.
* * *
Гетьман Павло Полуботок так відповів російському імператору Петру І, який насміхався над ним: «Воля на кінці шаблюки».
* * *
Велику насолоду і радість приносять мені квіти. З весни до зими синіють, жовтіють, червоніють, біліють, чудодійно впливаючи на мій стан душі, на настрій і почуття.
* * *
Справжній учитель повинен бути привітним і терпеливим. Добра чутлива душа дається людині як дар Божий. Суворість не відлякує, якщо вчитель справедливий.
* * *
Викликає подив і страх те, що стільки підлітків у містах вдаються до бродяжництва і жебрацтва. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб неповнолітня дитина з нашого села пішла з дому і не повернулася. Були випадки скоєння крадіжок, бійок, куріння, вживання алкоголю, але бродяжництва — не було.
* * *
Захоплююся щоденниковою прозою тому, що за нею — конкретні події і конкретні люди, душа автора та його світосприйняття.
* * *
Трагізм нашого покоління в тому, що воно виховане на брехні.
* * *
Стало модним описувати, який одяг носять політики, на яких машинах роз’їжджають, скільки коштують мешти чи шкарпетки народних обранців.
Можливо, це і добре, бо колись народ мусить зрозуміти, що таке безглузда самовтіха за чужий кошт.
* * *
Прочитала у Марії Матіос: «...всі вони за одно, хоч здебільше говорять нарізно і нібито батожать одне одного лютими і ненависними словами... але всі так тими словами хитро люблять Україну, що від обридження ригати хочеться».

КОЛИ НЕМАЄ СЛІВ

З людського натовпу виринула висока струнка постать у чорному модному пальті... Це вона, Неля. Не зводжу очей з опущених плечей, злегка нахиленої вбік голівки. Крадькома йду за нею, шукаючи слова для розмови, що очевидно не матиме ніякого змісту, шукаю у своєму серці ключі до Нелиної душі, бо хочу бодай на мить обезболити її жахливу рану.
— Та хіба ж це можливо? — запитую себе, але продовжую переслідувати її, щоб спокутувати хоч тепер свій гріх. Саме тут, у Львові, вона відкрила мені колись свою хвору душу, саме тут, на проспекті, ми зустрілися, а потім довго сиділи на лавочці у скверику... Я знаю, що тепер вже пізно, що мої слова безпомічні і мертві, як висохле листя, зірване з дерева осіннім вітром, але біжу за нею, доганяю і бачу, що це... не вона. Знітившись, прошу вибачення, завертаю до скверика і сідаю на лавочці. Це не вона... Через власний душевний біль відчуваю її непоправне горе, чую її перший плач після того, як розум повернеться до неї. Було б краще, щоб не повертався ніколи. Але це вже у волі Всевишнього.
Ми сиділи колись на цьому місці і розмовляли дуже довго. Нелині слова розкривали переді мною невидимий світ її душі, і я тоді вже бачила, що помирає зоря. Мій гріх у тому, що нічого не зробила для її порятунку. У Нелиних словах було стільки відчаю.
— Я так гостро відчуваю свою нікчемність у цьому світі, немовби мені на голову поклав хтось ганебний вінець. Я ніяк не можу повірити в життя після смерті, моє єство насичене болем.
— А ти рятуйся, — несміливо радила я їй. — Рятуйся молитвою, небом, зорями, лісом, травами.
— Яким лісом? Якими травами? Небо для мене немовби згоріло. А кого може врятувати спалене небо? Хіба що таку письменницю, як ти, що спокійно ходить у дешевій курточці по Львову і не звертає уваги на те, що про неї думають.
Я відчула, як кров щедро прибула до мого завше блідого обличчя, завважила бездоганну Нелину одежу, модні черевики на товстій підошві, ніжне, захищене макіяжем обличчя.
— Зрозумій, епоха інтелектуалів відійшла в минуле і повернеться не скоро, а може, й ніколи. Настала епоха грошей і насильства.
— Але ж людина може жити в своєму світі, тішитись звуками природи, розуміти інших, дарувати, співати, малювати, — несміливо боронила я свої ідеали.
— У якому світі? Село — це світ? У ньому ти всього-на-всього лиш жалюгідна вчителька, в якої вітер у кишенях свище, і тому тебе ніхто не поважає, хіба що першокласники. Така вчителька не має змоги посидіти в бібліотеці, бо прополює грядки і сапає бульбу. Ти цей світ маєш на увазі? Або ти сміхотворно наївна, або за таку себе видаєш. У твоєму світі вчителі ходять в мештах з гуманітарки, їдять бульбу з молоком.
Неля була збуджена, вона почервоніла і важко дихала.
— Мені соромно, що я з села, — мовила по хвилі. — Соромно, розумієш? Які б ідеї в наших головах не визріли, ніхто до них не прислухається. Ми — село. Де б ми не поїхали, що б не зробили, дізнаються звідки ми і — губу на бороду. А як у місті з педагогічною освітою без грошей прилаштуєшся? За що купиш їжу, книги, журнали? Де житимеш?
— І в цьому всі твої нещастя? — не витримала я.
— Не тільки в цьому...
Вона якусь мить дивилася мимо мене.
— Ось ти, наприклад, здобула вищу освіту, книжки пишеш. Але гріш тому ціна. Та що з тобою говорити, коли ти або не розумієш нічого, або просто придурюєшся.
— Нелю, — я обняла її за плечі, — в тебе є син, чоловік, батьки, робота в школі, ти здорова. Чи хоч уявляєш, яке то щастя бути здоровою? Поруч з нами живуть сотні обділених життям — лежачих, незрячих, глухих, бездітних. В тебе ж є син, а це цілий світ, заради якого варто пережити найбільші негаразди. Є дитина — і нема печалі, є для кого жити. Відпечалилась і творися заново.
Неля якось по-дитячому прикусила губу і тихо попросила, щоб я почитала їй вірші.
— Ти справді цього хочеш? — не повірила я.
— Справді хочу, — зізналася.
Я читала вірші, а вона сумно дивилася в осінь, що вальсом-присмерком огортала наші душі.

Поклич мене в весняну буйну повінь,
Де все вирує, бореться, живе...
Най моя туга в вічність попливе,
А дух змужніє в праведному слові.
— Читай, читай, — дивилася в далечінь Неля.
Замурую печаль,
Помандрую країною Сонця,
Де у синьому небі
Хмарин голубі паруси,
У безчассі спочину,
Зачинивши в безвихідь віконце,
І розхлюпаю радість
По блакитному морю краси.

— Я люблю гарні слова, — промовила на прощання.
Місто зацвітало вогнями, коли ми розійшлися. Я пішла до сина, в якого жила під час проходження курсів підвищення кваліфікації вчителів, а Неля — до своєї двоюрідної сестри, що мешкала на проспекті Шевченка.
* * *
— Я розлучилася з чоловіком, — повідомила мені, коли ми знову зустрілися.
Була така нарядна. Білий костюм красиво облягав струнку фігуру, модні туфельки нагадували туфельки принцеси. Світло-русе волосся, майстерно укладене в пишну зачіску над високим чолом, робило її дуже привабливою.
— Ну і добре. Навчися тепер жити окремо від нього.
— Ти навіть не питаєшся, чому я так вчинила?
— Напевно, тому, що іншого виходу не було. Пив?
— Так. Він опустився до такого стану, коли людина — вже не людина. У нього зник погляд. Очі є, а погляду нема. Він — алкоголік, розумієш?
Я розуміла. Я все дуже добре розуміла і не знала, що сказати. Ми не були подругами, ми були просто знайомими. Мій чоловік не був п’яницею, і я не мала досвіду боротьби з цим.
— Може, у твоїх віршах знайдеться щось таке, що керує психікою?
Я не розуміла: кепкує вона з мене чи говорить серйозно, тому промовчала.
— В моїй душі триває змагання між добром і злом. Я звинувачую у гріхах чужі душі, шукаю у людях зло.
— У кожній душі проходить, мабуть, таке змагання, але Бог дав людині розум.
Я завважила, що Неля почервоніла.
— Ти будуєш палаци на піску ілюзій та уяви, і тому твоє серце байдуже, воно, мабуть, у тебе не болить ніколи, — дивилася мені просто в очі і мало не плакала. — Торжество добра зараз нереальне, і тому твої твори мене смішать.
— То й смійся, — промовила я ображено. — Смійся! Ти стала рабою своїх бажань, ти вередлива, як дитина, і тому тобі так важко жити. Краще прочитай у Біблії про марноту марнот.
Ми майже сварилися, мені захотілося піти геть.
— Пробач. Я дуже втомлена. У моїй душі страшна порожнеча і дисгармонія.
Вона сумно усміхнулася і заговорила з дитячою впертістю:
— Я хочу, щоб ти переконала мене, що світ не жорстокий, що високі почуття неможливо перемогти, що гроші і слава — ніщо, що добро переможе зло.
— Знаєш, — мені важко було віднайти потрібні слова, — знаєш, Нелю, сили зла особливо пильно стережуть тих, хто прагне добра. І тому тобі так важко. Тому, що ти прагнеш добра.
— Маєш рацію, — відповіла вона не без іронії. — А ти, виходить, прагнеш зла, тому тобі легше.
Не пам’ятаю, що відповіла їй, але з того часу мене переслідувала думка, що я не зуміла переконати її.
* * *
Якось ми зустрілися в перукарні. Неля зраділа зустрічі, показала мені світлину сина. «Мій Максимко», — сказала не без гордості.
Був це вродливий світловолосий юнак з веселими очима і гарною усмішкою.
— Красень, — похвалила я щиро.
— А розумний який, — не стрималась від похвали і Неля. — Телевізор увімкнений, магнітофон гарчить, а він математику або фізику штурмує. Ніякої допомоги не потребує. Хоче вступати на механіко-математичний факультет університету. Та хто його зна...
Вона зажурилася.
— Кажуть, що за навчання великі гроші платити треба. А звідки вони в мене? На одежу і харчування не вистачає. А син мій одягається шикарно, будь-що не натягне.
— Вступить, — запевнила я її. — До Львівського національного університету діти вступають за знаннями. Зовнішнє незалежне оцінювання дає великі шанси здібним випускникам.
Ми ще довго говорили про різне, дочікуючи кожна своєї черги.
— Пам’ятаєш, як ти тоді у скверику сказала: «Є дитина — і нема печалі». Ти мала рацію. Що я без нього варта? Люблю його до безтями, нічого для нього не шкодую.
Невдовзі я дізналася, що Неля живе у цивільному шлюбі з якимось дуже заможним чоловіком, їздить машиною «Тойота-Кемрі», інколи провідує матір, але дуже швидко повертається назад до міста. Розповідали, що її син вступив до університету, гарно вчиться і одночасно працює на фірмі вітчима.
Напередодні Великодня мене вразила жахлива звістка: Максима знайшли вбитим у парку, недалеко від помешкання, в якому він жив з мамою і вітчимом. Нелиного співмешканця заарештували, начебто за якісь махінації і причетність до вбивства хлопця.
Неля на похороні не плакала, йшла, ніби мумія, за домовиною, ледве переставляючи ноги. Після похорону намагалася звести рахунки з життям.
* * *
Сонячним птахом літає містом осінь, а я намагаюся уявити її там, у психіатричній лікарні, самотню і нещасливу. Кажуть, вона нікого не хоче бачити, вірить, що син живий, що його смерть їй примарилась внаслідок галюцинацій.
Перекружляє осінь, перелютиться зима, зацвіте буйним цвітом весна... А вона там... Тут її чекає ще гірше пекло...
Я обов’язково провідаю її, але не зараз, не сьогодні. Сьогодні я не маю слів, маю в серці великий жаль.

ЛЕБЕДІ КОХАННЯ

Стояла на узбіччі у благенькій сірій куртчині та старих розтоптаних черевиках. Пронизливий вітер зривав з голови шапку, яку притримувала лівою рукою, а правою нетерпляче махала, зупиняючи попутні машини.
— Дай вам, Боже, здоров’я, що зупинилися, бо погибаю від холоду.
— Куди ж ви у таку негоду? — не втрималася я від цікавості.
— У профтехучилище, яке закінчила сорок літ тому, на зустріч з випускниками. На штукатура вчилася, бодай пропало, бо жодного дня не штукатурила. Зателефонувала вчора староста і повідомила, що всі наші збираються. Так незручно мені в шапці, бо зроду їх не носила. Я до хустки привикла, а донька приїхала і наполягла натягнути її шапку. В доньки на голові кучма волосся, шапка з неї на мене завелика, спадає, перекручується задом наперед.
Староста казала, що там майстер буде, і ми разом з ним повинні заспівати «Лебеді кохання». Ми колись цю пісню дуетом на сцені співали, стільки років минуло, а я ніяк забути не можу. Мені було сімнадцять літ, а йому... може, тридцять п’ять, а може, й сорок, я не питала. Вже кілька тижнів відчуваю: щось незвичайне наближається.
— Ми всі перебуваємо в очікуванні чогось. І в цьому одна з найбільших таємниць людського життя, — підтримала я розмову.
— Зранку заставила чоловіка ноги вимити, бо він брудний і неохайний, як і всі безпробудні пияки. Лежить під периною, ледве дихає, а горілки вогненно хоче. Мийся, кажу, бо як вмреш, задубієш, то не дам ради з тобою. Я за нього заміж вийшла тридцять п’ять років тому, а десять літ тому розлучилася. Два роки двірником у Львові пропрацювала. Але знайте, кого Бог злучив, папір не розлучить. Та й троє дітей нас єднають. Ледве впросилася, щоб назад прийняв.
Після всього, що сталося, живу на правах співмешканки. Вже тиждень бігаю по установах, щоб нас заново розписали. В сільраді могорич виставила, в крамниці — другий. Сусід проходу не дає, хоче за розписку випити «на халяву», гризуся, щоб чоловікові друзі не довідались, бо на горілку пенсії не вистачить.
Збираю папери, ставлю могоричі, щоб на старість без житла не лишитися.
А цієї ночі вчула крізь сон, як на два голоси звучала наша з майстром пісня:
Лебеді, лебеді, лебеді,
Лебеді кохання...
Ніби хто мене підмінив, цілий день душа співала. Я за роботою світу не бачу, а ще чоловік задля себе встати не годен, донька від’їхала.
— Замість того, щоб біля хворого сидіти, ви зібралися і їдете на забаву. А як він справді помре? — не витримала я.
— На все свій час, як має вмерти, то вмре, як має мене дочекатися, то дочекається. Треба неабияке щастя мати, щоб у молодому віці повдовіти. Я вже не молода, якби помер двадцять літ тому... А тепер... — і махнула рукою.
— Веселої забави, — побажав їй мій чоловік, коли виходила з машини.
— Дякую. Досі їхала, як королева, а далі буду самотужки добиратися. Я вже давно нікуди не їздила. Знаю, що поліпшити щось у житті не зможу, але заспівати — заспіваю.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Душі криниця"