Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

ОПОВІДАННЯ

Я аж сьогодні прийшла до церкви і купила кілька свічок. Аж сьогодні, коли вже — по всьому, коли вже все скінчилося… Хотілось би написати: «Коли вже трохи минувся, притупився біль», але це була б неправда. Біль не минеться ніколи… Хоч комусь може видатись смішним мій розпач за чужою людиною. Чи чужою?.. Я знову і знову гортаю пожовклі сторінки своєї пам’яті і намагаюся відновити все, не пропустивши нічого з того далекого минулого, коли я вважала себе щасливою. Коли колись, давно-давно, у зовсім іншому житті, у мене ще була абсолютна непохитна впевненість, що життя — чудове, що в ньому не може статися нічого жахливого, неординарного, парадоксального...
Казали, що в нього давно боліло серце… Я цього не знала... Казали, що він жменями ковтав серцеві препарати, часто нарозтвір розчиняв вікно в кабінеті і жадібно хапав посинілими вустами холодне свіже повітря… Я того не бачила… А що я взагалі тоді знала, що бачила? Що розуміла? Життя моє тепер — поділене, розірване, а радше, розрізане гострим ножем на дві частини, наче історичні періоди: до нашої ери та нашої ери… Тим жорстоким безжалісним ножем, якого встромили моєму сину прямісінько в серце. Мій син воскрес, подібно Ісусу Христу (нехай Бог мене простить за блюзнірство!), поділивши моє життя на два періоди, як і смерть Христа дала поділ історичним подіям на ери. Ісус Христос був обранцем Божим. Бог віддав єдиного сина на смерть за наші тяжкі гріхи… Для чого обрали мого сина, залишивши його жити після того жахливого удару ножем у самісіньке серце? Після такого не живуть! Не живуть! Це — немислимо, неможливо! Надприродньо! Не логічно! Але мій син живе… Все одно живе… І ще довго, сподіваюсь, житиме… В моїх вухах досі лунає пронизливий телефонний дзвінок, пальці відчувають тверду гладеньку поверхню слухавки, а серце знову шалено колотиться в грудях від жорстоких слів: «Приїжджайте в лікарню… Ваш син — в дуже тяжкому стані… Приїжджайте негайно!»… І нестримний лет таксі, і вітер у вухах, що вривався тоді в прочинені вікна автомобіля, і бліде знекровлене рідне лице на сірій казенній подушці… І запах… Їдкий лікарняний запах, що забивав, зупиняв дихання. Я широко відкривала рот, уподоблюючись рибині, викинутій на берег, і намагалася вхопити хоч один ковток цілющого, такого солодкого повітря, але не могла… Здавалось, повітря вже перебуває в якійсь іншій субстанції, здавалось, воно затверділо і перетворилось на камінь, а я його ніяк не можу проко- втнути… Мені щось говорили, пояснювали, що ніж застряв у лівому передсерді. Коли його різко висмикнути, то син помре відразу, миттєво… Потрібна термінова операція на серці, тільки вона дає шанс, хоч дуже мізерний, на спасіння, але, звісно, гарантії ніхто не даватиме. Мені підсовували якісь папери, які я слухняно підписувала, не читаючи, підписувала там, де мені тикали пальцем. Все одно я нічого не бачила, нічого не тямила, нічого не чула… Пам’ятаю нескінченно довге сидіння на хиткому стільці під дверима операційної. Нестерпно довге чекання… Здається, до мене хтось підходив, якісь невиразні тіні, щось пропонували, але я на все заперечливо хитала головою, цілком не вникаючи в зміст сказаного тими тінями. Я вчепилася побілілими стерплими пальцями в рятівний стілець, і ніяка в світі сила не змогла б мене від нього відірвати. Все моє єство, все моє життя зосередилось в яскраво освітленому прямокутнику дверей операційної. Там, за скляними дверима, відчайдушно боровся зі смертю мій син, і там боролися за його життя хірурги, медсестри, анестезіологи. Я сиділа, не рухаючись, а губи мої бурмотіли молитви, всі, які тільки знала, яких колись, ще в далекому дитинстві, навчила бабуся. Чому так мало навчила? Мені здавалося, що слова молитов проникають крізь міцно зачинені двері операційної, обкутують сина з усіх сторін і перетворюються в твердий непроникний захисний панцир. Як я шкодувала, що замало їх знала! Чому ж та бабуся не навчила мене більше, не примусила вивчити напам’ять весь молитовник? І я неодмінно, неодмінно врятувала б свого сина. Молитися! Тільки молитися, і Бог не допустить найжахливішого. Не допустить… Бог — добрий, справедливий, милосердний… А мій хлопчик ще такий молодий і нікому в світі не заподіяв зла…
Крізь міцно зачинені скляні двері до мене назовні не проникало ні звуку, але я все одно знала, відчувала ту напруженість всередині, натягнену, мов дратва, немов стальна струна. Шалено колотилося серце, заледве не вистрибуючи з грудей. Я вже його тримала обома руками і не дихала, а тільки зрідка хлипала. Я знала, що там щось не так... Там — страшенно важко… Там — відчайдушна боротьба за виживання…
Раптово, злякавши мене, розчинилися двері, випустили в коридор кілька постатей в білому. Я підхопилася на рівні ноги, але ті ноги перетворилися на ватяні підпорки, що не змогли втримати моє обм’якле безвольне тіло, і воно важким мішком плюхнулося назад на стілець. Я хотіла щось сказати, запитати, хоч будь-що, але мене ніхто не слухав, не чув. Та і не міг почути, бо з моїх уст виривався тільки незрозумілий хрип. А до моїх вух докотилося одне-єдине слово: «Швидше». Заметушилися постаті в білому, навколо мене закрутився, завертівся білий вихор… Я вже нічого не тямила, тільки, мов одержима, шептала молитви, яких знала жалюгідно мало… Та все одно я їх читала з початку до кінця, а потім знову і знову починала, ковтаючи слова, пропускаючи цілі фрази, повторюючи одне і те ж, безкінечно, безперестанку. Повз мене пройшов, майже пробіг хтось в білому халаті, накинутому на лікарняну піжаму, і зник, розчинився в невідомості скляних дверей… Але що мені до того? Я взагалі здивувалася, як мій погляд ще зміг зафіксувати якусь піжаму… Я мовчки сиділа, бурмочучи собі під ніс, і розгойдувалася на стільці вперед, назад, вправо, вліво… Ритмічні рухи мене трохи заспокоювали. Мабуть зі сторони я виглядала як божевільна, не сповна розуму, одержима… Я не знаю, скільки часу минуло, я втратила відчуття часу, відчуття реальності… Пам’ятаю, як за дверима почався якийсь незрозумілий шум, пожвавлення, звук падіння. Складалося враження, що там важким мішком щось впало додолу. Здавлений крик подиву чи розпачу і знову тиша… Тепер вже страшна, лякаюча, тривожна… Господи! Що там за тими дверима? Що там коїться? Хто впав? Мій хлопчик? Але як він міг впасти з операційного стола? Це якийсь абсурд! Це цілковитий маразм — так думати… Хіба йому дадуть впасти? Там стільки лікарів! Чому, чому не дозволяють рідним бути присутніми на операції? Я ж все одно була там… Всім своїм єством, всім серцем — там, поряд з сином. Як тяжко, як страшенно тяжко перебувати в невідомості, не знати, не розуміти, що там діється!..
Мої ноги спружинили так, що я аж здивувалася. З широко розчинених дверей несподівано вивезли візок і швидко повезли довгим коридором. А на ньому — щось довге, нерухоме, закрите з головою білим простирадлом… Живих так не возять… Господи! Невже сталось страшне, непоправне? Ні, ні! Не може бути! Я не хочу! Синку! Синочку! Швидше, швидше за тим візком! Мені тоді здавалося, що я біжу по коридору з шаленою швидкістю, просто лечу… А насправді, я ледве переставляла ноги… Ще мить і він зникне за рогом… Заховається в ліфт. І куди потім повезуть мого хлопчика? Я мушу його побачити, мушу! За будь-яку ціну!.. Швидше, швидше за ними. Почекайте! Почекайте! Віддайте сина! Хоч подивитись на нього дозвольте!.. Ну, ще трохи і я їх дожену. Де ж те пресловуте друге дихання, що відкривається в бігунів для подолання останніх метрів дистанції? Де воно? Я — теж бігун! Бігун за невідомістю, яку прагну перетворити в ясність. Останнє зусилля, останній ривок і я — біля мети. Хапаю те кляте простирадло, ту жалюгідну білу шмату, яка сміє закривати від мене моє дитя. Хапаю і тягну до себе, зриваю несамовито з непорушного тіла. Моїм очам відкривається біле-білісіньке лице з заплющеними очима… Чуже лице… Чуже і вусате. Усвідомивши це, зафіксувавши ті чорні вуса, я провалююсь раптово в чорну глибоку невідомість…
«Мітральний стеноз з тяжкою декомпенсацією» — такий діагноз ставили кардіохірургу, що врятував мого сина ціною власного життя, важко хворому лікарю, що сам лікувався в тій клініці, і просто з лікарняного ліжка подався оперувати хлопця. Людині з великої букви… Казали, що крім нього ніхто не врятував би… Казали, що в нього давно боліло серце… Казали, що він жменями ковтав серцеві препарати… Казали… Казали… Казали…
Я аж сьогодні прийшла до церкви, і рясні сльози заплаканих свічок обпікають мені пальці. Свічки плачуть, мов люди, пекучими слізьми… Немов матері, що втрачають синів своїх. Свічки плачуть… Мовчазно… Безнадійно… Плачуть і плачуть в церквах гіркими пекучими слізьми…
Сьогодні мій син вже посміхається… Сьогодні він дуже серйозно мені сказав, що неодмінно буде хірургом…

Лідія ПІДВИСОЦЬКА
м. Івано-Франківськ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"