"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"
#21 за 24.05.2013
У СВ╤ЧОК — ПЕКУЧ╤ СЛЬОЗИ
Л╕тература
ОПОВ╤ДАННЯ
Я аж сьогодн╕ прийшла до церкви ╕ купила к╕лька св╕чок. Аж сьогодн╕, коли вже — по всьому, коли вже все ск╕нчилося… Хот╕лось би написати: «Коли вже трохи минувся, притупився б╕ль», але це була б неправда. Б╕ль не минеться н╕коли… Хоч комусь може видатись см╕шним м╕й розпач за чужою людиною. Чи чужою?.. Я знову ╕ знову гортаю пожовкл╕ стор╕нки сво╓╖ пам’ят╕ ╕ намагаюся в╕дновити все, не пропустивши н╕чого з того далекого минулого, коли я вважала себе щасливою. Коли колись, давно-давно, у зовс╕м ╕ншому житт╕, у мене ще була абсолютна непохитна впевнен╕сть, що життя — чудове, що в ньому не може статися н╕чого жахливого, неординарного, парадоксального... Казали, що в нього давно бол╕ло серце… Я цього не знала... Казали, що в╕н жменями ковтав серцев╕ препарати, часто нарозтв╕р розчиняв в╕кно в каб╕нет╕ ╕ жад╕бно хапав посин╕лими вустами холодне св╕же пов╕тря… Я того не бачила… А що я взагал╕ тод╕ знала, що бачила? Що розум╕ла? Життя мо╓ тепер — под╕лене, роз╕рване, а радше, розр╕зане гострим ножем на дв╕ частини, наче ╕сторичн╕ пер╕оди: до нашо╖ ери та нашо╖ ери… Тим жорстоким безжал╕сним ножем, якого встромили мо╓му сину прям╕с╕нько в серце. М╕й син воскрес, под╕бно ╤сусу Христу (нехай Бог мене простить за блюзн╕рство!), под╕ливши мо╓ життя на два пер╕оди, як ╕ смерть Христа дала под╕л ╕сторичним под╕ям на ери. ╤сус Христос був обранцем Божим. Бог в╕ддав ╓диного сина на смерть за наш╕ тяжк╕ гр╕хи… Для чого обрали мого сина, залишивши його жити п╕сля того жахливого удару ножем у сам╕с╕ньке серце? П╕сля такого не живуть! Не живуть! Це — немислимо, неможливо! Надприродньо! Не лог╕чно! Але м╕й син живе… Все одно живе… ╤ ще довго, спод╕ваюсь, житиме… В мо╖х вухах дос╕ луна╓ пронизливий телефонний дзв╕нок, пальц╕ в╕дчувають тверду гладеньку поверхню слухавки, а серце знову шалено колотиться в грудях в╕д жорстоких сл╕в: «При╖жджайте в л╕карню… Ваш син — в дуже тяжкому стан╕… При╖жджайте негайно!»… ╤ нестримний лет такс╕, ╕ в╕тер у вухах, що вривався тод╕ в прочинен╕ в╕кна автомоб╕ля, ╕ бл╕де знекровлене р╕дне лице на с╕р╕й казенн╕й подушц╕… ╤ запах… ╥дкий л╕карняний запах, що забивав, зупиняв дихання. Я широко в╕дкривала рот, уподоблюючись рибин╕, викинут╕й на берег, ╕ намагалася вхопити хоч один ковток ц╕лющого, такого солодкого пов╕тря, але не могла… Здавалось, пов╕тря вже перебува╓ в як╕йсь ╕нш╕й субстанц╕╖, здавалось, воно затверд╕ло ╕ перетворилось на кам╕нь, а я його н╕як не можу проко- втнути… Мен╕ щось говорили, пояснювали, що н╕ж застряв у л╕вому передсерд╕. Коли його р╕зко висмикнути, то син помре в╕дразу, митт╓во… Потр╕бна терм╕нова операц╕я на серц╕, т╕льки вона да╓ шанс, хоч дуже м╕зерний, на спас╕ння, але, зв╕сно, гарант╕╖ н╕хто не даватиме. Мен╕ п╕дсовували як╕сь папери, як╕ я слухняно п╕дписувала, не читаючи, п╕дписувала там, де мен╕ тикали пальцем. Все одно я н╕чого не бачила, н╕чого не тямила, н╕чого не чула… Пам’ятаю неск╕нченно довге сид╕ння на хиткому ст╕льц╕ п╕д дверима операц╕йно╖. Нестерпно довге чекання… Зда╓ться, до мене хтось п╕дходив, як╕сь невиразн╕ т╕н╕, щось пропонували, але я на все заперечливо хитала головою, ц╕лком не вникаючи в зм╕ст сказаного тими т╕нями. Я вчепилася поб╕л╕лими стерплими пальцями в рят╕вний ст╕лець, ╕ н╕яка в св╕т╕ сила не змогла б мене в╕д нього в╕д╕рвати. Все мо╓ ╓ство, все мо╓ життя зосередилось в яскраво осв╕тленому прямокутнику дверей операц╕йно╖. Там, за скляними дверима, в╕дчайдушно боровся з╕ смертю м╕й син, ╕ там боролися за його життя х╕рурги, медсестри, анестез╕ологи. Я сид╕ла, не рухаючись, а губи мо╖ бурмот╕ли молитви, вс╕, як╕ т╕льки знала, яких колись, ще в далекому дитинств╕, навчила бабуся. Чому так мало навчила? Мен╕ здавалося, що слова молитов проникають кр╕зь м╕цно зачинен╕ двер╕ операц╕йно╖, обкутують сина з ус╕х стор╕н ╕ перетворюються в твердий непроникний захисний панцир. Як я шкодувала, що замало ╖х знала! Чому ж та бабуся не навчила мене б╕льше, не примусила вивчити напам’ять весь молитовник? ╤ я неодм╕нно, неодм╕нно врятувала б свого сина. Молитися! Т╕льки молитися, ╕ Бог не допустить найжахлив╕шого. Не допустить… Бог — добрий, справедливий, милосердний… А м╕й хлопчик ще такий молодий ╕ н╕кому в св╕т╕ не запод╕яв зла… Кр╕зь м╕цно зачинен╕ склян╕ двер╕ до мене назовн╕ не проникало н╕ звуку, але я все одно знала, в╕дчувала ту напружен╕сть всередин╕, натягнену, мов дратва, немов стальна струна. Шалено колотилося серце, заледве не вистрибуючи з грудей. Я вже його тримала обома руками ╕ не дихала, а т╕льки зр╕дка хлипала. Я знала, що там щось не так... Там — страшенно важко… Там — в╕дчайдушна боротьба за виживання… Раптово, злякавши мене, розчинилися двер╕, випустили в коридор к╕лька постатей в б╕лому. Я п╕дхопилася на р╕вн╕ ноги, але т╕ ноги перетворилися на ватян╕ п╕дпорки, що не змогли втримати мо╓ обм’якле безвольне т╕ло, ╕ воно важким м╕шком плюхнулося назад на ст╕лець. Я хот╕ла щось сказати, запитати, хоч будь-що, але мене н╕хто не слухав, не чув. Та ╕ не м╕г почути, бо з мо╖х уст виривався т╕льки незрозум╕лий хрип. А до мо╖х вух докотилося одне-╓дине слово: «Швидше». Заметушилися постат╕ в б╕лому, навколо мене закрутився, заверт╕вся б╕лий вихор… Я вже н╕чого не тямила, т╕льки, мов одержима, шептала молитви, яких знала жалюг╕дно мало… Та все одно я ╖х читала з початку до к╕нця, а пот╕м знову ╕ знову починала, ковтаючи слова, пропускаючи ц╕л╕ фрази, повторюючи одне ╕ те ж, безк╕нечно, безперестанку. Повз мене пройшов, майже проб╕г хтось в б╕лому халат╕, накинутому на л╕карняну п╕жаму, ╕ зник, розчинився в нев╕домост╕ скляних дверей… Але що мен╕ до того? Я взагал╕ здивувалася, як м╕й погляд ще зм╕г заф╕ксувати якусь п╕жаму… Я мовчки сид╕ла, бурмочучи соб╕ п╕д н╕с, ╕ розгойдувалася на ст╕льц╕ вперед, назад, вправо, вл╕во… Ритм╕чн╕ рухи мене трохи заспокоювали. Мабуть з╕ сторони я виглядала як божев╕льна, не сповна розуму, одержима… Я не знаю, ск╕льки часу минуло, я втратила в╕дчуття часу, в╕дчуття реальност╕… Пам’ятаю, як за дверима почався якийсь незрозум╕лий шум, пожвавлення, звук пад╕ння. Складалося враження, що там важким м╕шком щось впало додолу. Здавлений крик подиву чи розпачу ╕ знову тиша… Тепер вже страшна, лякаюча, тривожна… Господи! Що там за тими дверима? Що там ко╖ться? Хто впав? М╕й хлопчик? Але як в╕н м╕г впасти з операц╕йного стола? Це якийсь абсурд! Це ц╕лковитий маразм — так думати… Х╕ба йому дадуть впасти? Там ст╕льки л╕кар╕в! Чому, чому не дозволяють р╕дним бути присутн╕ми на операц╕╖? Я ж все одно була там… Вс╕м сво╖м ╓ством, вс╕м серцем — там, поряд з сином. Як тяжко, як страшенно тяжко перебувати в нев╕домост╕, не знати, не розум╕ти, що там д╕╓ться!.. Мо╖ ноги спружинили так, що я аж здивувалася. З широко розчинених дверей неспод╕вано вивезли в╕зок ╕ швидко повезли довгим коридором. А на ньому — щось довге, нерухоме, закрите з головою б╕лим простирадлом… Живих так не возять… Господи! Невже сталось страшне, непоправне? Н╕, н╕! Не може бути! Я не хочу! Синку! Синочку! Швидше, швидше за тим в╕зком! Мен╕ тод╕ здавалося, що я б╕жу по коридору з шаленою швидк╕стю, просто лечу… А насправд╕, я ледве переставляла ноги… Ще мить ╕ в╕н зникне за рогом… Захова╓ться в л╕фт. ╤ куди пот╕м повезуть мого хлопчика? Я мушу його побачити, мушу! За будь-яку ц╕ну!.. Швидше, швидше за ними. Почекайте! Почекайте! В╕ддайте сина! Хоч подивитись на нього дозвольте!.. Ну, ще трохи ╕ я ╖х дожену. Де ж те пресловуте друге дихання, що в╕дкрива╓ться в б╕гун╕в для подолання останн╕х метр╕в дистанц╕╖? Де воно? Я — теж б╕гун! Б╕гун за нев╕дом╕стю, яку прагну перетворити в ясн╕сть. Останн╓ зусилля, останн╕й ривок ╕ я — б╕ля мети. Хапаю те кляте простирадло, ту жалюг╕дну б╕лу шмату, яка см╕╓ закривати в╕д мене мо╓ дитя. Хапаю ╕ тягну до себе, зриваю несамовито з непорушного т╕ла. Мо╖м очам в╕дкрива╓ться б╕ле-б╕л╕с╕ньке лице з заплющеними очима… Чуже лице… Чуже ╕ вусате. Усв╕домивши це, заф╕ксувавши т╕ чорн╕ вуса, я провалююсь раптово в чорну глибоку нев╕дом╕сть… «М╕тральний стеноз з тяжкою декомпенсац╕╓ю» — такий д╕агноз ставили кард╕ох╕рургу, що врятував мого сина ц╕ною власного життя, важко хворому л╕карю, що сам л╕кувався в т╕й кл╕н╕ц╕, ╕ просто з л╕карняного л╕жка подався оперувати хлопця. Людин╕ з велико╖ букви… Казали, що кр╕м нього н╕хто не врятував би… Казали, що в нього давно бол╕ло серце… Казали, що в╕н жменями ковтав серцев╕ препарати… Казали… Казали… Казали… Я аж сьогодн╕ прийшла до церкви, ╕ рясн╕ сльози заплаканих св╕чок обп╕кають мен╕ пальц╕. Св╕чки плачуть, мов люди, пекучими сл╕зьми… Немов матер╕, що втрачають син╕в сво╖х. Св╕чки плачуть… Мовчазно… Безнад╕йно… Плачуть ╕ плачуть в церквах г╕ркими пекучими сл╕зьми… Сьогодн╕ м╕й син вже посм╕ха╓ться… Сьогодн╕ в╕н дуже серйозно мен╕ сказав, що неодм╕нно буде х╕рургом…
Л╕д╕я П╤ДВИСОЦЬКА м. ╤вано-Франк╕вськ
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11802
|